— Влучне запитання.
— А згадав який-небудь анекдот?
— Ні, я ж тобі казав, на це може знадобитися час.
— То вже минуло... — він глянув на годинник, якого не мав, — двадцять п’ять хвилин.
Стільки ще й близько не минуло. Мені спало на думку, що шлях до мисливської хатини може виявитись довгеньким.
— Кнуте! Дай людині спокій, — озвалась до нього мати.
Вона вийшла з церкви і прямувала до воріт.
Я підвівся і рушив за нею. Вона швидко переступала ногами, і її хода нагадала мені лебедя. Гравійна доріжка, що бігла повз церкву, вела до скупчення будиночків, яке, власне, й утворювало Косунд. Тиша видавалася майже тривожною. Крім цих двох і вчорашнього саама, я досі не бачив інших людей.
— Чому майже ні в кого на вікнах немає фіранок? — запитав я.
— Тому що Лестадіус учить нас впускати світло Боже у свої оселі, — відповіла вона.
— Лестадіус?
— Ларс Леві Лестадіус. Ти не знайомий з його вченням?
Я заперечно похитав головою. Здається, я щось читав про шведського священика минулого століття, який боровся з розпустою серед місцевих мешканців, але я ніяк не міг претендувати на знайомство з його вченням. До того ж, я гадав, ті старомодні вчення давно пішли за водою.
— Ти не лестадіанець? — здивувався хлопчик. — Тоді ти горітимеш у пеклі.
— Кнуте!
— Але ж так дідусь каже! А він знає, він мандрував із проповідями по всьому Фіннмарку і Північному Тромсе!
— Дідусь іще каже, що не слід кричати про свою віру на кожному розі, — дорікнула йому мати, кинувши на мене співчутливий погляд. — Кнут буває надміру ревним. Ти сам звідки, з Осло?
— Від народження там мешкаю.
— Родина?
Я заперечливо похитав головою.
— Точно?
— Що?
Вона посміхнулася:
— Ти вагаєшся. Либонь, розлучений?
— Тоді неодмінно горітимеш! — вигукнув Кнут і поворушив пальцями, зображуючи, як я зрозумів, пекельне полум’я.
— Не розлучений, — сказав я.
Я помітив, як вона знову глянула на мене краєм ока.
— Самотній мисливець далеко від дому, он воно як. А чим на життя заробляєш?
— Я експедитор[4], — відповів я і, відчувши якийсь рух над головою, зиркнув угору і встиг помітити у вікні якогось чоловіка, перш ніж той запнув фіранку. — Але саме пішов з роботи. Шукатиму що-небудь нове.
— Що-небудь нове, — повторила вона голосом, у якому мені вчулося зітхання.
— А ти, значить, прибиральниця? — запитав я, здебільшого, аби щось сказати.
— Мама також дзвонар і церковний служка, — втрутився Кнут. — Дідусь каже, вона могла би також стати вікарієм. Якби була чоловіком, ясна річ.
— То хіба не ухвалили закон про жінок-священиків?
Вона розсміялася:
— Жінка-священик у Косунді?
Кнут знову показав пальцями пекельне полум’я.
— Ми прийшли.
Вона повернула до будиночка з голими — без фіранок — вікнами.
У під’їзній алеї, на бетонних хвилерізах стояв легковик «вольво» без коліс, а поруч із ним — візок, у якому лежали два іржавих колісних диски.
— Це татова машина, — пояснив Кнут. — А онде мамина, — показав він на «фольксваген-жучок» у напівмороці відчиненого гаража.
Ми увійшли в незамкнений будинок, і вона провела мене у вітальню, а сама пішла по обіцяний дробовик. Ми з Кнутом лишилися стояти. Вбого обставлена кімната була чисто прибрана й охайна. Міцні присадкуваті меблі. Ні телевізора, ні програвача, жодних кімнатних рослин. На стіні лише Ісус з ягням на руках і весільна світлина.
Я підійшов ближче. Поза сумнівом, на світлині була вона. Гарненька, майже красуня у весільній білій сукні. Поруч із нею — високий плечистий молодий. Його усміхнене, але непроникне обличчя якимсь чином змусило мене пригадати чоловіка, якого я нещодавно побачив мигцем у чужому вікні.
— Ульфе, іди сюди!
Я рушив коридором на її голос і увійшов у щось на кшталт майстерні. Його майстерні. Верстак з іржавими автомобільними запчастинами, поламані дитячі іграшки, що, схоже, віддавна тут лежали, так само як інші незавершені проекти.
Вона витягла коробку із набоями і показала на дробовик, що висів поруч із гвинтівкою на кілочках так високо на стіні, що жінка сама не дотяглась би. Я подумав, що вона спершу завела мене у вітальню, щоби трохи прибрати в цьому приміщенні. Я мимоволі роззирнувся, шукаючи поглядом порожні пляшки, бо відчув виразний дух сивухи і тютюну.
— А до гвинтівки набої маєш? — запитав я.
— Звісна річ, — відповіла вона. — Одначе ти ніби куріпок думав стріляти?
— З гвинтівкою полювати цікавіше, — відказав я, тягнучись по зброю.
4
Автор вдається до гри слів, яку складно відтворити українською; за назвою мирного ремесла — експедитор — норвезький читач може відчути натяк на справжню професію персонажа: на жаргоні експедитор — це кілер, той, хто, відправляє людей на той світ.