З якоїсь причини я побачив Леїні риси в її батькові ясніше саме зараз, коли він тільки-но встав із ліжка. Його рідкувате волосся не було зачесане так акуратно, як зазвичай, а сорочка була застебнула не на ті ґудзики. Вже саме тільки це робило його вигляд не таким загрозливим. Проте щось іще в тоні його голосу і виразі обличчя підказувало мені, що він прийшов із мирними намірами.
— Я ще не зовсім вірянин, — зізнався я, — одначе не стану більше заперечувати, що у мене виникли сумніви.
— Всі мають сумніви, Йоне. Віряни — більше, ніж будь-хто.
— Справді? Ти теж?
— Звісно, я маю свої сумніви.
Якуб Сара, крекчучи, опустився поруч із мною на лаву. Він не справляв враження дебелого чолов’яги, одначе лава під ним хитнулася.
— Ось чому віра називається вірою, а не знанням.
— Навіть для проповідника?
— Особливо для проповідника, — зітхнув Якуб. — Він має підтверджувати власні переконання щоразу, коли проповідує Слово Боже. Він має відчувати свою переконаність, знаючи, що голос його виразно виказуватиме як віру, так сумнів. Чи вірю я сьогодні? Чи достатньо сильна моя віра сьогодні?
— Гм... То як щодо випадків, коли твоя віра не досить сильна?
Він потер підборіддя.
— Тоді ти маєш вірити, що жити по-християнськи — це добре в будь-якому разі. Зречення мирських спокус, відмова від гріха на користь людині вже у земному житті. Я читав, що спортсмени вважають вартісними біль і зусилля тренувань, навіть якщо вони не приносять їм перемоги і нагород. Якщо раю насправді немає, ми принаймні маємо гарне, безпечне життя як християни, працюючи, живучи щасливо, піклуючись одне про одного і приймаючи ті можливості, що дають нам Бог і природа. Знаєш ти, що казав про лестадіанство мій батько, який теж був проповідником? Що якби тільки перелічити людей і сім’ї, що їх наша релігія врятувала від алкоголізму і руїни, робота наша виправдана, навіть якщо ми проповідуємо брехню.
Він зробив паузу і за хвилину повів далі:
— Але це не завжди так. Іноді життя за Святим Письмом вимагає більшого, ніж треба. Як у випадку Леї... Коли я, в полоні своїх оманливих переконань, присилував її...
Голос його ледь чутно затремтів.
— Мені знадобилися роки, щоби зрозуміти це, але ніхто не має з батькового примусу жити у шлюбі з ненависною людиною. З чоловіком, який взяв дівчину силою. — Він підвів голову і подивився на розп’яття. — Так, я й досі переконаний, що вчинив згідно зі Святим Письмом, але іноді ціна спасіння буває аж надміру високою.
— Амінь.
— А ваша пара... ти і Лея... — перевів він погляд на мене. — Я побачив тоді, у молитовній залі. Двоє молодих, ви так дивились одне на одного, ти і Лея, у задньому ряду, думаючи, що ніхто вас не бачить...
Він сумно похитав головою і усміхнувся.
— Тепер, звісно, впевненості немає щодо того, як трактує Святе Письмо повторний шлюб, не згадуючи вже про одруження з невірним. Але я ніколи досі не бачив Лею такою, як зараз. І я ніколи не чув її такою, як зараз, коли вона прийшла по Кнута. Ти, Ульфе, зробив мою дочку знову красивою. Я просто кажу, як є, і схоже, ти почав виправляти зло, яке я вчинив колись.
Він поклав свою велику зморшкувату руку мені на коліно.
— Ти дієш правильно, вам треба їхати з Косунда. Родина Еліасенів дуже могутня, вони впливовіші за мене, і вони тут не даватимуть вам із Леєю життя.
Тепер я зрозумів. Коли після молитовного зібрання він питав мене, чи я думаю забрати Лею з собою, він не погрожував мені. Він благав мене.
— Зрештою, — поплескав він мене по коліну, — ти віднині мертвий, Ульфе, правильно я кажу? Я отримав інструкції від Леї. Ти був самотнім, пригніченим забродою і, підпаливши мисливський будиночок, ліг там на ліжку і прострілив собі голову з гвинтівки. На обвугленому трупі знайдуть твій іменний жетон, а ми обоє — я та Уве Еліасен — засвідчимо, що тобі бракувало одного з передніх зубів. Я поінформую про все твоїх родичів, коли такі знайдуться, і поясню їм, що ти заповідав поховати тебе тут; подбаю про всі формальності, домовлюся з вікарієм про відправу і швидке поховання. Ти хотів би якийсь конкретний хорал на свій спомин?
Я обернувся до Якуба. У напівмороці зблиснув золотий зуб у нього в роті.
— Я залишусь тут єдиним, хто знає правду, — підсумував старий. — І навіть я не знатиму, куди ви їдете. Я не хочу цього знати. Але я сподіваюся коли-небудь знову побачити Лею і Кнута.
Він підвівся, рипнувши коліньми. Я теж звівся на ноги і простягнув йому руку:
— Дякую.
— Це я мав би дякувати тобі, — сказав він, — за те, що ти дав мені нагоду зробити добро для своєї дочки. З Богом, прощавай, і нехай усі Його янголи оберігають вас.