Я простежив за ним поглядом до самого виходу. Відчув повів прохолодного повітря, коли відчинилися і знову зачинилися важкі церковні двері.
Я нетерпеливився. Подивився на годинник. Лея барилася більше, ніж я передбачав. Мені залишалося тільки сподіватися, що вона не вскочила у якусь халепу. Чи не передумала. Чи...
Знадвору долинуло дирчання мотора в сорок кінських сил. «Фольксваген». Я саме намірявся рушити до дверей, коли вони різко розчахнулися, і три особи увійшли до церкви.
— Стій, де стоїш! — гримнув чоловічий голос. — Упораємося швидко!
Чолов’яга квапливо чвалав до мене між рядами лав. За ним ішов Кнут, але мою увагу одразу привернула Лея. Вбрана у біле. На ній була... її весільна сукня?
Маттіс зупинився перед вівтарем. Начепив на ніс пару комічно-крихітних окулярів і став гортати якісь папери, витягнувши їх із кишені своєї парки. Кнут застрибнув мені на спину.
— Ой, щось причепилося до спини! — вигукнув я, крутячись на місці.
— Еге! Це рікіші Кнут-сан із Фіннмарк-кен! — збуджено репетував Кнут, міцніше чіпляючись мені за шию.
Лея підійшла до мене, стала поруч і взяла мене під руку.
— Я подумала, що варто відразу владнати цю справу. Це практичне питання, — прошепотіла вона.
— Практичне, — повторив я.
— Перейдімо з ходу до важливої частини, — сказав Маттіс і, прочистивши горло, підніс папери ближче до свого обличчя. — Перед лицем Бога Творця і владою, наданою мені як представникові норвезької судової системи, пробач, якщо я питаю, але чи береш ти, Ульфе Гансене, Лею Сара собі за законну дружину?
— Так, — сказав я чітко і голосно.
Лея стиснула мою руку.
— Чи обіцяєш ти любити і шанувати її, бути їй вірним, — гортав він папери, — у недузі та у здоров’ї?
— Так.
— Тепер я питаю тебе, Леє Саро: чи?..
— Так!
Маттіс зиркнув на неї поверх своїх окулярів.
— Що?
— Так, я беру Ульфа Гансена собі за законного чоловіка та обіцяю любити і шанувати його, бути йому вірною, аж доки нас розлучить смерть, яка не забариться, якщо ми не поквапимося.
— Авжеж, авжеж, — сказав Маттіс і знову зашурхотів паперами. — Побачимо, що тут... еге... Ось! Візьміть одне одного за руки. Еге, бачу, ви вже зробили це. В такому разі... Атож! Перед лицем Бога... і моїм, як представника норвезької влади, ви пообіцяли... купу всього. І ви взяли одне одного за руки. І отже, я проголошую вас законними чоловіком і жінкою, тобто юридично у шлюбі.
Лея подивилася на мене.
— Тепер відпусти його, Кнуте.
Кнут відпустив руки і, зісковзнувши моєю спиною, приземлився позаду мене. Тоді Лея швидко поцілувала мене і знову повернулася до Маттіса.
— Дякую. Ти можеш підписати папери?
— Авжеж, — сказав Маттіс.
Він натиснув кнопкою кулькової ручки собі на груди і розписався на одному з паперів.
— Це — офіційний документ, і він буде чинним будь-де, куди ви поїдете.
— На його підставі я зможу отримати особове посвідчення? — запитав я.
— Тут твоя дата народження, тут наші підписи, а твоя дружина зможе підтвердити твою особу як Ульфа Гансена, тож так, цього має бути достатньо, щоб отримати — принаймні тимчасовий — паспорт у посольстві Норвегії.
— Це все, що нам знадобиться.
— Куди ви їдете?
Ми подивилися на нього мовчки.
— Авжеж, звісно, — пробурмотів Маттіс і похитав головою. — Нехай щастить!
Отак ми вийшли серед ночі з церкви подружньою парою. Я був одружений. І, якщо вірити моєму дідові, «найгірше, коли куштуєш уперше». Тепер нам належало просто всістись у «фольксваген» та їхати з Косунда, доки ніхто не прокинувся і не побачив нас. Натомість ми зупинилися на сходах церкви і вражено витріщилися вгору.
— Конфетті, — сказав я. — Тепер усе за протоколом, нічого не бракує.
— Сніг пішов! — вигукнув Кнут.
Великі пухнасті сніжинки повільно пливли повітрям, сідаючи на чорне Леїне волосся. Вона голосно засміялася. Тоді ми збігли сходами вниз і сіли в машину.
Лея повернула ключ і запустила мотор. Вона м’яко відпустила зчеплення, і ми рушили.
— Куди ми їдемо? — запитав Кнут із заднього сидіння.
— Суворо таємно, — відказав я. — Можу тільки сказати — у столицю країни, для виїзду до якої нам не потрібні паспорти.
— Навіщо нам туди?
— Ми там замешкаємо. Спробуємо знайти роботу. Гратимемо.
— У що ми гратимемо?
— Багато у що. У таємні хованки, зокрема. До речі, я згадав анекдот. Як умістити п’ять слонів у «фольксвагені»?