— П’ять, — пробурмотів він собі під ніс, потім різко нахилився вперед, між передніми сидіннями. — Скажи!
— Два спереду і троє ззаду.
Якусь хвилину він мовчав. Тоді відкинувся на своє сидіння і розреготався.
— То що? — запитав я.
— Уже кращає, Ульфе. Але це не був жарт.
— Ні?
— Це ж загадка!
Він заснув іще до того, як ми виїхали з фюльке Фіннмарк.
Був уже день, коли ми перетнули шведський кордон. Монотонний пейзаж поступово мінявся, робився більш різноманітним, наповнювався барвами. Верхівки гір було прикрашено сніговими шапками, мов цукровою пудрою. Лея наспівувала пісеньку, яку вона тільки нещодавно вивчила.
— Просто під Естерсундом є пансіонат, — сказав я, гортаючи шляховий атлас, що я надибав у бардачку. — Схоже, затишний. Ми могли би зняти там номер на дві кімнати.
— Наша шлюбна ніч, — відгукнулася Лея.
— До чого ти хилиш?
— Вона цієї ночі...
Я замислився.
— Так, виходить, що так. Слухай, у нас купа часу, немає жодної потреби квапитись.
— Я не знаю, чого жадаєш ти, любий чоловіче, — сказала вона хрипкувато, позираючи в дзеркало заднього огляду, аби пересвідчитися, що Кнут іще спить, — але ти, либонь, знаєш, що подейкують про шлюбні ночі лестадіанок?
— Ні.
Вона не прокоментувала. Просто крутила кермо нашого автомобіля, дивлячись на дорогу з незбагненною усмішкою на червоних устах. Оскільки, я думаю, вона знала, чого я жадаю. Я думаю, вона знала це ще від того часу, коли поставила мені питання — тієї ще ночі, у мисливській хижі — питання, на яке я не відповів: про що найперше я подумав, коли вона сказала, що я — вогонь, а вона — повітря. Тому що, як сказав би Кнут, кожен знає відповідь на цю загадку.
Вогонь потребує повітря, щоб не згаснути.
Чорт! Яка ж вона вродлива!
То як закінчити цю історію?
Я не знаю. Але на цьому місці я думаю просто перестати її розповідати.
Бо в цьому місці добре. Можливо, надалі станеться щось не таке хороше. Одначе я знаю, що тут і зараз усе ідеально, що зараз я в такому місці, до якого завжди прагнув. Я в путі, але я вже там.
Я готовий.
Я готовий укотре програти.
Подяки
Фіннмарк, край не надто знайомий навіть норвежцям, я змальовував, спираючись почасти на досвід своїх власних подорожей і проживання в цьому краї у 1970-х — на початку 1980-х років, а частково також — на інших розповідях інших людей про саамську культуру, зокрема на свідчення Ювінда Еґена, який люб’язно дозволив мені скористатися з матеріалів його дисертації на тему лестадіанства.