Я націлив гвинтівку на вікно. Фіранки в сусідньому будинку ворухнулися.
— До того ж не хочеться гарну дичину дробом нашпиговувати. Як вона заряджається?
Перш ніж показати, вона уважно подивилася на мене, явно зважуючи, чи я серйозно кажу, чи жартую. З огляду на мій фах можна припустити, що я неабияк знаюся на зброї, а насправді я знайомий заледве з двома-трьома моделями пістолетів. Вона вклала магазин, показала, як він заряджається, і пояснила, що гвинтівка — напівавтоматична, тому, згідно з законом, на полюванні в магазині має бути не більше трьох набоїв, плюс один у патроннику.
— Безперечно, — погодився я, заряджаючи, як вона показала.
У зброї мені подобається звук гарно змащеного металевого механізму, точність інженерного мистецтва. Тільки це.
— Ось іще може стати у пригоді, — сказала вона.
Я обернувся. Вона простягла мені військовий бінокль. Радянська модель Б-8. Мій дід свого часу роздобув собі такий, щоби вивчати деталі церковних фасадів. Він розповідав мені, що до війни найкращу оптику виробляли у Німеччині, тож росіяни, окупувавши східну частину Німеччини, насамперед викрали німецькі промислові таємниці та обладнання і почали робити дешеві, але збіса якісні копії німецької оптики. Господь знає, як Б-8 опинився у цьому закутні. Я поклав гвинтівку і подивився в бінокль на будинок, де вигулькувало обличчя. Зараз там нікого не було.
— Я, звісно, сплачу за оренду.
— Дай спокій! — пирхнула вона, прибравши набої до дробовика і ставлячи переді мною короб набоїв до гвинтівки. — Але, гадаю, Уго не заперечуватиме, щоби ти сплатив за вистріляні набої.
— Де він зараз?
Моє запитання виявилось недоречним, судячи з того, як жінка насупилася.
— Рибалить, — лаконічно відказала вона. — Ти маєш якусь їжу та питво?
Я похитав головою. Я про це навіть не подумав. Чи я взагалі щось їв од самісінького від’їзду з Осло?
— Я можу загорнути тобі з собою сандвічів, а решту докупиш у крамничці Пірйо. Кнут тобі покаже.
Ми вийшли на ґанок. Вона подивилася на годинник. Ймовірно, хотіла переконатися, що я пробув у неї недовго і сусіди не матимуть підстав пліткувати. Кнут гасав по двору, наче щеня в очікуванні прогулянки.
— До мисливської хатини йти з півгодини, чи пак до години, — сказала вона, — залежно від того, який ти швидкий.
— Гм. Я не знаю точно, коли прибуде моє рушниця.
— Я не поспішаю. Уго на полювання вибирається не часто.
Я кивнув, відрегулював ремінь на гвинтівці й повісив її на плече. На здорове плече. Скинув оком на село. Треба було вигадати, що сказати на прощання. Вона схилила голову набік, точнісінько як її син, і прибрала пасмо волосся з чола.
— Не надто гарна, як на твій смак, га?
Я напевне збентежився, бо вона засміялась, і на її високі вилиці набіг рум’янець.
— Наша місцина, я маю на увазі, Косунд. Це через будинки. Колись вони були гарні. До війни. Та коли у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому прийшли росіяни, то німці, тікаючи, геть усе попалили. Усе, крім церкви.
— Тактика випаленої землі.
— Людям треба десь мешкати. Тому будували наспіх. Про зовнішній вигляд ніхто не дбав.
— Нормальний вигляд, — збрехав я.
— Облиш, — розсміялася вона. — Будинки потворні, але не люди, які в них мешкають.
Я подивився на її шрам.
— Вірю. Та нам час іти. Дякую тобі.
Я простягнув їй руку. Цього разу вона її потиснула. Її долоня була твердою і теплою, як нагрітий сонцем гладенький камінь.
— З Богом.
Я подивився їй в обличчя. Вираз його був щирим.
Крамничка розташувалась у підвалі одного з будинків. Там панував морок, і господиня вигулькнула з темряви, аж коли Кнут гукнув її втретє. Пірйо виявилася закутаною в хустку опасистою тіткою.
— Юмалан терве! — привіталася вона різким фальцетом.
— Перепрошую? — не второпав я.
Вона повернулась у бік Кнута.
— «Господь благословен!» — переклав той. — Пірйо балакає тільки фінською, але знає, як називається по-норвезьки весь її крам.
Продукти було виставлено на полицях за прилавком, і Пірйо викладала переді мною те, що я замовляв. Консервовані котлети з оленини, консервовані рибні тюфтелі, ковбаса, сир, хліб із цільного борошна.
Пірйо напевне підраховувала подумки, бо, коли я закінчив, вона одразу написала на папірці та показала мені загальну суму. Я схаменувся: мені слід було витягти кілька банкнот із пояса-гаманця ще до того, як ми зайшли в крамницю. Я не мав наміру всім показувати, що я тут розгулюю з чималими грошима — десь так сто тринадцять тисяч крон, тож, повернувшись спиною до Пірйо та Кнута, відступив до муру і розстебнув два нижні ґудзики на сорочці.