— Ульфе, тут не можна дзюрити, — озвався до мене Кнут.
Я мовчки озирнувся на нього.
— Я пожартував, — засміявся він.
Пірйо на мигах показала, що не має здачі зі стокронової купюри, яку я їй подав.
— Пусте, — сказав я. — Візьми собі на чай.
Вона щось відказала своєю жорсткою незрозумілою мовою.
— Вона каже, ти зможеш узяти на решту інші продукти, коли прийдеш удруге, — переклав Кнут.
— Тоді їй, мабуть, варто записати.
— Вона запам’ятає, — сказав Кнут. — Ходімо.
Кнут, пританцьовуючи, йшов лісовою стежкою переді мною. Верес шмагав мене по холошах штанів, навколо наших голів дзижчали комарі. Тундра.
— Ульфе...
— Що?
— Чому в тебе таке довге волосся?
— Бо його ніхто не підстриг.
— А-а...
За двадцять секунд:
— Ульфе...
— Га?
— Ти геть не знаєш фінської?
— Ні.
— А саамську знаєш?
— Ні слова.
— Тільки норвезьку?
— І англійську.
— А в Осло багато англійців?
Я примружився на сонце. Якщо зараз полудень, значить, ми йдемо чітко на захід.
— Не дуже, — відповів я хлопцеві. — Але це — міжнародна мова.
— Еге, міжнародна. Дідусь теж так каже. Він каже, норвезька — це мова розуму, а саамська — мова серця. А фінська — це священна мова.
— Либонь, знає, коли так говорить...
— Ульфе...
— Що?
— Я знаю один анекдот.
— Гаразд.
Він зупинився, чекаючи мене, а тоді рушив просто крізь зарості вересу, поруч зі мною:
— Що це таке «ходить і ходить, а до дверей не доходить»?
— Це хіба не загадка?
— Сказати відгадку?
— Так, мабуть, муситимеш сказати.
Хлопчик подивився на мене, затуляючись долонею від сонця.
— Ульфе, ти брешеш.
— Перепрошую?
— Ти сам знаєш відповідь!
— Невже?
— До цієї загадки відгадку знають усі. Чого ви завжди брешете? Ви всі будете...
— ...горіти у пеклі?
— Так!
— А «ви всі» — це хто?
— Тато. І дядько Уве. І мама.
— Он як? А твоя мама про що бреше?
— Вона каже, я не повинен боятися через батька. Тепер твоя черга розповідати анекдоти.
— Я не дуже вмію розповідати анекдоти.
Кнут зупинився і картинно зобразив розчарування, схилившись уперед і звісивши руки у верес.
— Ти не здатний влучити у ціль, нічого не знаєш про куріпок, жартувати не вмієш. Є що-небудь, на чому ти знаєшся?
— Авжеж! — сказав я впевнено, дивлячись угору, на самотнього птаха високо в небі над нами. Вистежує. Чигає. Його жорсткі, розпростерті крила нагадали мені військовий літак. — Я вмію ховатися.
— Правда? — різко підніс він похнюплену голову. — То граймо у хованки! Хто водить? «Іні-міні-майні-мо...»
— Біжи вперед і ховайся.
Він пробіг зо три кроки і різко зупинився.
— Що сталося?
— Ти сказав це тільки для того, щоб мене здихатися.
— Здихатися тебе? Отакої! Ні.
— Знову брешеш!
Я знизав плечима:
— Ми можемо пограти в мовчанку. Хто порушить мовчання, дістає кулю в голову.
Він вражено зиркнув на мене.
— Удавано, — уточнив я. — Згода?
Він кивнув, міцно стуливши губи.
Ми простували далі й далі. Краєвид, що здаля видавався таким монотонним, постійно змінювався: від м’якої охристої поверхні, порослої зеленим і коричнюватим вересом, до порепаної місячної пустелі. У світлі помаранчевого сонячного диска, що від часу мого прибуття зробив уже половину оберту, понад кам’янистими брижами світився, ніби розпечена лава, що поволі стікає схилом. А над усім цим — неозоре небо. Не знаю, чому воно тут видається таким величезним, чому мені здалося, що я бачу вигин земної кулі. Можливо, річ у недосипанні. Я читав, що після двох діб без сну в людей починаються психози.
Кнут мовчки марширував, зберігаючи вираз затятої рішучості на своєму веснянкуватому обличчі. Комарі роїлися дедалі густіше, аж доки не утворили суцільної хмари, з якої ми вже не мали надії вивільнитися. Я, зрештою, перестав бити вампірів, що сідали на мене. Вони проколювали мою шкіру, застосовуючи знеболення, і робили це так ніжно, що я вирішив не перешкоджати їм. Головне, що метр за метром, кілометр за кілометром зростала відстань між мною та цивілізацією. Хоча, рано чи пізно, я змушений буду визначити який-небудь план.
«Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».
Досі мій план полягав у тому, щоби не триматися жодного плану, з огляду на те, що він здатен розгадати будь-який логічний план, що я вигадав би. Єдиним моїм шансом залишалася непередбачуваність. Я мав діяти так безглуздо, щоб самому не знати, яким буде мій подальший крок. Але потім я мав щось придумати. Якщо, звісно, буде «потім» як таке.