Тепер, коли я йшов додому, я думав про те, що можу припинити ходити за нею. Вона була в безпеці. Я сподівався: Марія відчуває, що вона в безпеці. Я сподівався, що він, її наркоман, стане позаду неї в поїзді метро і прошепоче: «Я нічого тобі не зроблю. Але забудь, який я на вигляд». Так, саме на це я сподівався. Я більше за тобою не ходитиму, Маріє. Відтак, починається твоє нове життя.
Я зупинився в телефонній будці на Богстадвеєн.[7]
Моє нове життя теж почалося тоді, з тим телефонним дзвінком. Мені потрібна була амністія від Даніеля Гофмана. Для початку. Далі все було доволі невизначене.
— Відправив, — сказав я.
— Це добре, — сказав він.
— Не її, сер. Його.
— Перепрошую?
— Я відправив її так званого коханця.
По телефону ми завжди кажемо «відправив». З обережності, на випадок, що нас хтось почує чи телефон прослуховується.
— Ви більше не побачите його, сер. І, насправді, вони не були коханцями. Він змушував її. Я переконаний, сер, що вона не любить його.
Я говорив швидко, швидше, ніж зазвичай. Далі запала тривала мовчанка. Я чув тільки, як Даніель Гофман важко дихає носом. Насправді то було навіть схоже на хропіння.
— Ти що… ти… ти вбив Бенжамена?
Я вже знав, що мені не треба було телефонувати.
— Ти… ти вбив мого… єдиного сина?
Мій мозок реєстрував звукові хвилі і перетворював їх на слова, які потім починав аналізувати. Син. Чи таке можливо? У голові почала формуватися думка. Жест, яким її коханець скидав своє взуття. Так, наче він бував там багато разів. Наче він там мешкав певний час.
Я повісив слухавку.
Коріна Гофман дивилась на мене з жахом. Вона була в іншій сукні, і її волосся ще не висохло. Було чверть на шосту, і — як в усі попередні рази — вона побувала в душі, змиваючи з себе сліди небіжчика до того, як її чоловік мав повернутись додому.
Я щойно сказав їй, що мені наказано було вбити її.
Вона спробувала захряснути двері, але я випередив її.
Я просунув ногу в квартиру і з силою розчахнув двері.
Заточившись, вона відступила назад, в яскраво освітлену кімнату. Вона вчепилась за бильце кушетки. Як актриса на сцені, використовуючи реквізит.
— Я благаю вас… — почала вона, підносячи руку для захисту.
Щось яскраво зблиснуло у неї на пальці. Велика каблучка з коштовним каменем. Я не бачив її раніше.
Я зробив один крок до неї.
Вона почала голосно кричати. Схопила настільну лампу і кинулась на мене. Її атака так мене заскочила, що я ледве встиг пригнутись, щоб уникнути удару. Під дією інерції вона втратила рівновагу, але я підхопив її. Мої руки торкнули її вологу шкіру, і я відчув густий запах. Цікаво, подумав я, яким засобом вона миється в душі? Якщо тільки то не був її власний запах? Міцно тримаючи її в обіймах, я відчував її прискорене дихання. Боже милостивий! Я жадав узяти її просто там. Але ж ні, я не такий, як той. Я не такий, як вони.
— Коріно, я прийшов не для того, щоб убити тебе, — прошепотів я в її волосся.
Я вдихнув її. Наче опіумом затягнувся: все моє тіло начебто затерпнуло і водночас затрепетало від шквалу почуттів.
— Даніель знає, що ти мала коханця. Бенжамена. Він уже мертвий.
— Бенжамен… він мертвий?
— Так. І якщо ти дочекаєшся, коли Даніель повернеться додому, він тебе теж уб’є. Коріно, тобі треби йти зі мною.
Вона глипнула на мене спантеличено.
— Куди?
Запитання виявилось для мене несподіваним. Я чекав на «Чому?», «Хто ти?» або «Ти брешеш!». Втім, можливо, вона інстинктивно зрозуміла, що я кажу правду, що справа термінова, і саме тому вона одразу перейшла до її суті. Хоча не виключено, що від збентеження і безпорадності вона ляпнула перше, що спало їй на думку.
— У кімнату за муром, — сказав я.
Розділ 7
Вона сиділа, згорнувшись калачиком, в єдиному кріслі у моїй квартирі і дивилась на мене.
В такому стані вона була іще вродливішою: налякана, самотня, вразлива. Залежна.
Я одразу пояснив їй — хоч це було зайве, — що своєю квартирою мені не випадає аж надто хвалитися: доволі типове холостяцьке однокімнатне помешкання, з нішею для ліжка замість спальні. Житло чисте й охайне, але не гідне такої жінки, як вона. Хоча воно таки мало одну велику перевагу: ніхто про нього не знав. Якщо бути більш точним, жодна особа — в буквальному значенні цього вислову, жодна особа — не знала, де я мешкаю.