— Чому так? — запитала вона, стискаючи в долонях чашку кави, що я їй подав.
Вона попросила чаю, але я сказав, що мусить зачекати до ранку: щойно відчиняться крамниці, я побіжу по чай. І що я знаю, що зранку вона завжди п’є чай. Що я бачив, як вона пила чай щоранку, впродовж останніх п’яти днів.
— В моїй роботі, — відповів я на її запитання, — бажано, щоб ніхто не знав моєї адреси.
— Але тепер я знаю.
— Так.
Ми пили каву в тиші.
— Це означає, що у тебе немає ні друзів, ні рідні? — запитала вона.
— У мене є мама.
— Яка не знає, де?..
— Не знає.
— І вона, ясна річ, не знає про твою роботу?
— Ні.
— Чим, ти сказав їй, ти займаєшся?
— Експедитор.
— У крамниці?
Я втупився у Коріну Гофман. Їй справді цікаво, чи вона питає просто заради балачки?
— Так.
— Ну, звісно.
Її пройняв озноб, і вона мерзлякувато згорнула руки на грудях. Я увімкнув пічку на повну потужність, але з одинарним склом у вікнах і за температури мінус двадцять упродовж тижня холод брав гору. Я бавився зі своєю чашкою.
— Улаве, що ти думаєш робити?
Я підвівся з кухонного стільця.
— Пошукаю тобі якусь ковдру.
— Я маю на увазі, що ми далі робитимемо?
Вона була розважлива. Заради того, щоб рухатись далі, розважлива людина здатна знехтувати всім тим, з чим нічого не може вдіяти. Хотів би я сам бути таким.
— Він поквитається зі мною, Улаве. Поквитається з нами. Ми не можемо відсиджуватись тут вічно. А він полюватиме на нас вічно. Повір мені, бо я його знаю. Він скоріше помре, аніж житиме з таким соромом.
Я не поставив їй очевидного запитання: то навіщо ж ти прийняла його сина в коханці?
Натомість, я запитав про менш очевидну річ.
— Через сором? Не тому, що він кохає тебе?
— Це складно, — похитала вона головою.
— У нас море часу, — сказав я. — І як ти можеш бачити, у мене немає телевізора.
Вона засміялась. Я досі не приніс їй ковдри. І не спитав про те, що з певних причин найбільше хотів би знати: «Ти кохала його? Сина?»
— Улаве?
— Що?
Вона притишила голос.
— Навіщо ти це робиш?
Я глибоко вдихнув. Я був підготував відповідь на це запитання. Навіть кілька варіантів відповіді, на випадок, якщо перший варіант виявиться непереконливим. Принаймні, я вважав, що підготував якісь відповіді. Але тієї миті всі вони наче випарувались.
— Це неправильно, — сказав я.
— Що неправильно?
— Те, що він робить. Замовляє вбивство власної дружини.
— А ти як би вчинив, коли б твоя дружина зустрічалася з іншим чоловіком у твоєму власному домі?
Тут вона мене підловила.
— Я думаю, у тебе добре серце, Улаве.
— На добрі серця в наш час невисока ціна.
— Дарма. Добре серце — рідкісне явище. На них завжди є попит. Ти, Улаве, рідкісне явище.
— Я не впевнений, що це правда.
Вона позіхнула і потягнулася. Гнучка, як кішечка. У них дуже гнучкі плечі, так що туди, куди вони здатні просунути голову, вони також можуть просунути все тіло. Практична риса, коли полюєш. Практична, коли тікаєш.
— Якби ти знайшов мені оту ковдру, думаю, я могла б заснути просто зараз, — сказала вона. — Сьогодні було забагато хвилювань.
— Я перестелю ліжко, і ти зможеш там лягти, — сказав я. — Ми з диваном давні друзі.
— Справді? — всміхнулась вона і підморгнула, дивлячись на мене своїми великими блакитними очима. — Це означає, що я не перша, кого ти прихистив тут на ніч?
— Ні, перша. Але іноді я засинаю на дивані, зачитавшись.
— Що ти читаєш?
— Нічого такого. Книжки.
— Книжки?
Вона схилила голову набік і пустотливо посміхнулась, так, наче вона мене на чомусь підловила.
— Але я тут бачу лише одну книжку.
— Бібліотека. Книги забирають забагато місця. Крім того, я намагаюсь не надто налягати на читання.
Вона взяла книжку, що лежала на столі.
— «Знедолені»?[8] Про що це?
— Про купу всього.
Вона скинула бровою.
— Здебільшого, про чоловіка, який отримує прощення за свої гріхи, — відповів я. — Він віддає залишок свого життя на те, щоб спокутувати за своє минуле, чинячи, як хороша людина.
— Гм… — Вона зважила книжку в руках. — Важкувата тема. А про кохання там нічого немає?