Я непридатний для участі в пограбуваннях. Я читав, що більше ніж у половини всіх співробітників банку, які побували жертвами пограбування, виникають згодом психологічні проблеми, і у декого з них — залишаються на решту життя. Я не знаю, чому, але у старого, який сидів за віконцем у поштовому відділенні, коли ми увійшли, психологічні проблеми розвинулися з неймовірною швидкістю. Він знепритомнів тільки тому, що я повернув ствол свого дробовика у його бік. А наступного дня я дізнався з газет, що він страждає на психічний розлад. Діагноз не дуже детальний, але в будь-якому разі нікому не хочеться мати психічні розлади. Отож, я вирішив відвідати його в лікарні. Він, ясна річ, не впізнав мене, бо під час нальоту на поштове відділення я був у масці й костюмі Санта-Клауса. (То було ідеальне маскування. Ніхто нітрохи не зважав на трьох дядьків у прикиді Санта-Клаусів з мішками посеред Різдвяного натовпу, коли ми рвонули з поштового відділення.) Я зупинився в дверях палати і подивився на старого. Він читав комуністичну газету «Классекампен».[3] Не так, щоб я мав що-небудь проти комуністів особисто. Або, нехай, — таки маю. Але я не хочу мати нічого проти них особисто, я просто думаю, що вони не праві. Так що я відчував себе трохи винуватим, коли зрозумів, що почуваюсь набагато легше завдяки тому, що той тип читав «Классекампен». Але ж ясно, що є велика різниця між почуттям, що ти трохи винуватий, і почуттям великої провини. А, як я вже сказав, я почувався набагато легше. Разом з тим, пограбуваннями я займатись припинив. Зрештою, де гарантія, що наступна жертва буде комуністом?
Ще я не можу працювати з наркотиками — третій вид моєї непридатності. Я просто не можу цього робити. Це не означає, буцімто я не здатен витрушувати з людей гроші, які вони заборгували моїм роботодавцям. Наркоманам нема на кого нарікати, крім себе самих; і, по-моєму, люди мають сплачувати за свої помилки — це аж надто очевидно. Проблема полягає в тому, що у мене слабкий характер і чутлива натура — так моя мама свого часу це пояснювала. Я думаю, в мені вона бачила себе. В кожному разі, мені слід триматись подалі від наркотиків. Точнісінько як вона, я теж така людина, що тільки й шукає, кому або чому коритися. Релігії, старшому братові, босу. Алкоголю і наркотикам. Крім того, я не тямлю в математиці: я насилу можу порахувати до десяти так, щоб не відволіктись на щось інше. А це не дуже завбачливо, якщо маєш продавати наркотики або збирати борги, — навряд чи є потреба пояснювати детальніше.
Гаразд. Остання позиція. Сутенерство. Того ж таки роду ситуація: я не бачу проблеми в тому, щоб жінки заробляли гроші у будь-який спосіб, який їм до вподоби, а чувак — хоч би й я, наприклад, — отримував третину цих грошей за те, що розв’язує всі питання таким чином, щоб жінка могла зосередитись на реальній роботі. Добрий сутенер вартий кожної крони, що жінки йому сплачують, — я завжди тримався такої думки. Проблема тільки в тому, що я надто легко закохуюсь і тоді припиняю сприймати дійсність в контексті бізнесу. І я не можу змусити себе трусити, бити або погрожувати жінкам, незалежно від того, закоханий я чи ні. Ймовірно, це якось пов’язано з мамою, хтозна? Ось, напевно, чому я не можу байдуже дивитися також, як інші лупцюють жінок. У мене в голові щось перемикається. Взяти хоча б Марію, для прикладу. Глухоніма й кульгава. Не знаю чи ці два ґанджі взаємно пов’язані, — може, й ні, — але факт, що біда не сама ходить, а ще й лихо за собою водить. Принаймні, у випадку Марії саме так воно мало бути, бо вона, зрештою, сплуталася з придуркуватим наркоманом. У хлопця було шикарне французьке ім’я Мюріель, але він завинив Гофману тринадцять тисяч крон за наркотики. Уперше я побачив Марію, коли мені показав на неї Піне, головний сутенер у Гофмана: дівчина в домашнього крою пальті, волосся зібране у вузлик — таке враження, що вона тільки-но з церкви вийшла. Вона сиділа на сходах перед «Рідерхален»[4] і плакала, а Піне сказав мені, що вона має сплачувати у натуральний спосіб борг свого дружка за наркотики. Я подумав, що треба дати їй можливість м’якого старту — скажімо, мастурбації клієнту. Але у першій же машині, в яку дівчина сіла, вона пробула заледве десять секунд — вискочила як обпечена. І стояла заплакана, тим часом як Піне гримав на неї. Можливо, він думав, до неї ліпше дійде, якщо він кричатиме достатньо голосно.
3
Сучасна щоденна газета Klassekampen («Класова боротьба»), заснована наприкінці 1960-х марксистсько-леніністсько-маоїстською платформою, не має нічого спільного з Klassekampen, органом соціал-демократичної Робітничої партії Норвегії, що припинив своє існування з початком окупації країни 1940 р.