— Цао-какао! — як звичайно, озвався Лін на прощання, і двері захряснулись у мене за спиною, перш ніж я встиг відповісти на «італійську» приповідку.
Я квапливо попростував тротуаром і повернув за ріг. Але думками я був з Коріною. Я напевне дуже напружено думав про Коріну. Принаймні, це єдине виправдання, яке я маю з приводу того, що я їх не побачив, не почув, ба навіть не подумав про цілком очевидну річ: якщо вони вирахували, що я завсідник «Чайнапіци», вони також мали б вирахувати, що я міг передбачити те, що вони, можливо, це вирахують і що я, таким чином, не поткнусь у заклад, не вживши певних заходів безпеки. Тому вони чекали не всередині, в теплі і світлі, а на вулиці, в замороженому темному просторі, де, я ладен заприсягтися, навіть молекули насилу рухались.
В останню мить я почув рипіння снігу під двома парами ніг, але бісова піца сповільнила мої рухи, і я не встиг вихопити свій пістолет, перш ніж відчув холодний жорсткий метал проти свого вуха.
— Де вона?
То був Брингільдсен. Його тоненькі вусики ворушились, коли він говорив. З ним був молодий хлопчина, що видавався скоріше переляканим, ніж небезпечним, і міг би мати бейджик зі словом «стажер» на вилозі пальта, але обшукав він мене дуже ретельно. Я подумав, що у Гофмана вистачило здорового глузду на те, щоб не давати хлопчині зброї, виряджаючи його з Брингільдсеном. Можливо, він мав при собі ніж або щось на зразок. Пістолет вручався як подарунок на честь конфірмації.
— Гофман сказав, ти можеш залишатись живим, якщо його дружина буде у нас в руках, — сказав Брингільдсен.
Це була брехня, але я на його місці сказав би те саме. Я зважив свої шанси. На вулиці не було ні машин, ні людей. Крім дуже недоречних людей. А тихо було так, що я чув, як тремтить від напруження пружина спускового механізму.
— Гаразд, — сказав Брингільдсен, — коли так, ти сам знаєш, ми її можемо самі знайти, й без тебе.
Він казав правду, не блефував.
— Згода, — сказав я. — Я взяв її тільки для того, щоб мати чим торгуватись. Я уявлення не мав, що її коханець теж Гофман.
— Я нічого про це не знаю, нам просто потрібна його дружина.
— В такому разі ходімо по неї, — сказав я.
Розділ 13
— Ми мусимо сісти в метро, — пояснив я. — Дивіться, вона думає, що я її захищаю. І так воно є. Якщо тільки не мушу використати її для власного захисту. Тому я сказав їй, якщо я не повернусь додому упродовж півгодини, це означає, що сталося щось серйозне і вона має негайно відчалювати. А з оцими різдвяними пробками машиною ми будемо до мого дому щонайменше три чверті години добиратися.
Брингільдсен сторопіло вирячився на мене.
— То подзвони їй і скажи, що повернешся трохи пізніше.
— У мене в квартирі немає телефону.
— Справді? То як же піца вже чекала на тебе, Йохансене, коли ти прийшов до китайця?
Я подивився на велику червону картонну коробку. Брингільдсен, безперечно, не такий дурень.
— Телефон-автомат.
Брингільдсен провів указівним і великим пальцем по обох вусах, наче розгладжуючи їх. Тоді оглянув вулицю в обидва боки. Ймовірно, оцінюючи інтенсивність руху. І розмірковуючи, яка буде реакція Гофмана, якщо його жінка вислизне з їхніх рук.
— «Фірмова піца ЧП», — озвався молодий хлопчина, широко посміхаючись і киваючи в бік коробки. — Найсмачніша піца в Осло, егеж?
— Стули пельку, — буркнув Брингільдсен, закінчивши розгладжувати вуса і прийшовши до рішення. — Ми поїдемо на метро. Тоді подзвонимо Піне з твоєї телефонної будки і скажемо, щоб підхопив нас там машиною.
Ми йшли п’ять хвилин до станції метро біля Національного театру. Брингільдсен прикривав пістолет спущеним низько рукавом свого пальта.
— Квиток сам собі купуй, — сказав він, коли ми зупинились коло квиткової каси. — Я за тебе не платитиму.
— Той, що я взяв, коли їхав сюди, іще дійсний — година ще не минула, — збрехав я.
— Це правда, — ошкірився Брингільдсен.
Я завжди міг сподіватися на перевірку квитків і на те, що контролери заберуть мене в якийсь приємний, безпечний відділок поліції.
У метро було дуже людно, як я і сподівався. Втомлені пасажири повертались додому, підлітки жували гумку, чоловіки і жінки кутались у свої пальта, з пластикових пакетів стирчали різдвяні подарунки. Вільних сидячих місць не було, і ми змушені були стояти. Ми розташувалися в середині вагона — кожен, тримаючись рукою за блискучий сталевий поручень. Двері зачинились, і на вікна знову густо лягло дихання пасажирів. Поїзд рушив.