Один з прибулих обійняв стару жінку. Коротко кивнув молодшій і шваґеру.
Даніель Гофман. А з ним Піне, який цього разу тримав рот на замку.
Вони розташувались між нами і труною, спинами до нас. Ідеально. Якщо є імовірність, що штука, яку мені треба упорати, виявиться озброєною, я вдамся до будь-яких хитрощів, щоб опинитись у позиції, з якої я можу стріляти йому у спину.
Я стиснув у руці руків’я пістолета.
Зачекав.
Я чекав на типа у ведмежій шапці.
Той не прийшов.
Його, напевне, залишили чатувати перед церквою.
Такий стан речей спрощував початок справи, але загрожував потенційними ускладненнями згодом, на подальшому етапі.
Умовний сигнал до Данця і Кляйна був простий: на мій крик.
І не було жодного логічного аргументу проти того, щоб це сталося просто зараз. Однак я відчував, що є одна, найбільш доречна мить, одна конкретна секунда серед решти секунд. Як у випадку з лижною палицею і моїм батьком. Як у книжці, коли автор вирішує, коли саме щось трапиться, щось, що — ти знаєш — неодмінно відбудеться, оскільки автор уже про це обмовився, але ще не відбулось. Позаяк на все є належне місце в романі, тож треба трішечки зачекати, бо все має трапитися у правильному порядку. Я заплющив очі і відчув, як пішов відлік секунд до старту, пружина стислась, але крапелька ще висіла на кінчику бурульки.
А тоді надійшла мить.
Я закричав і скинув віко труни.
Розділ 17
Було світло. Світло і затишно. Мама пояснила, що у мене була висока температура і що лікар, який приходив, звелів мені кілька днів залишатися в ліжку і пити багато води, але, мовляв, підстав для тривоги немає. Ось коли я міг сказати, що мама стурбована. Але я не злякався. Зі мною все було гаразд. Навіть коли я заплющував очі, світло не зникало — воно проникало крізь повіки теплим червоним сяйвом. Мама поклала мене у своє велике ліжко, і здавалося, ніби всі пори року проходять через кімнату. Лагідна весна перетворювалась на спекотне літо, і піт зрошував мені чоло, наче літній дощ, стікаючи на простирадла, які прилипали до моїх стегон; а тоді, нарешті, приносила полегшення осінь, з прохолодним чистим повітрям, ясністю відчуттів. Аж поки раптом знову поверталася зима, мене морозило, я стукотів зубами і впадав у тривалий дрейф снами, мареннями і реальністю.
Вона пішла в бібліотеку і взяла для мене книжку. «Знедолені» Віктора Гюго. «Скорочене видання» писалось на обкладинці, під зображенням Козетти-дівчинки, оригінальною ілюстрацією Еміль Байярд.
Я читав і мріяв. Мріяв і читав.
Додані і видалені епізоди. Наприкінці я вже не знав напевне, наскільки засвоєне мною було авторським текстом, а наскільки — плодом моєї власної уяви.
Я щиро вірив у ту історію. Я просто підозрював, що Віктор Гюго не переповів її цілком правдиво.
Я не вірив, що Жан Вальжан украв хліб, що саме через таке він мав відшкодовувати збитки. Я підозрював, що Віктор Гюго не хоче ризикувати симпатією читачів до свого героя, в разі якщо він розповість правду. Яка полягала в тому, що Жан Вальжан когось замордував. Що він був убивцею. Жан Вальжан був славним чолов’ягою, тому людина, яку він убив, напевне ж на таке заслуговувала. Так, саме так. Жан Вальжан убив когось, хто скоїв щось погане, і мав за це сплатити. Вигадка про крадіжку хліба мене просто дратувала. Тому я переписав історію. Я зробив її кращою.
Отже: Жан Вальжан був убивцею, якого поліція розшукувала по всій Франції. І він був закоханий у Фантін, бідну повію. Через кохання до неї він був ладен зробити що завгодно. Все, що він робив для неї, він робив з нестямного кохання, пристрасті і відданості, а не заради порятунку своєї власної безсмертної душі або з любові до ближніх. Він віддався красі. Так, саме так він вчинив. Віддався і корився красі тієї змарнілої, хворої, напівживої повії без зубів і волосся. Він бачив красу там, де ніхто не здатен був собі її уявити. І з цієї причини краса ота належала тільки йому. І він належав тільки їй.
Знадобилось десять днів, перш, ніж лихоманка почала відступати.
Для мене вони проминули як одна доба, і коли я прийшов до тями, мама сиділа на краю ліжка, пестила мій лоб, тихо схлипувала і розповідала мені, в якій небезпеці я був.
Я сказав їй, що був у такому місці, до якого хотів би повернутись.
— Ні, Улаве любий, ти не повинен таке казати!
Я зрозумів, про що вона подумала. Бо у неї було таке місце, до якого вона завжди хотіла повернутися і куди вона, зрештою, помандрувала у своїй пляшці.
— Але я не хочу вмирати, мамусю. Я просто хочу вигадувати романи.