Данець повернувся до дверей. Його обличчя було бліде. Але не настільки, наскільки блідим було обличчя голови, що теліпалась у нього в руці. Я перевірив, чи то була голова правильного Гофмана, і звелів Данцю закинути голову нагору сходів.
Данець скрутив жужмом волосся на голові, трохи розбігся, розмахнувся нею, наче кулею для боулінгу, і відпустив. Голова злетіла вгору, метляючи волоссям, але кут виявився хибним, і, вдарившись об стелю, голова впала на сходи і поскакала назад, додолу, зі звуком, подібним до постукування ложкою по круто звареному яйцю.
— Мені просто треба пристрілятись, — пробурмотів Данець, підхоплюючи голову.
Розставивши ноги, він заплющив очі і кілька разів глибоко вдихнув, щоб сконцентруватись для кидка.
Я зрозумів, що на межі нервового зриву, оскільки зараз я ладен був розреготатись. А Данець розплющив очі, зробив два кроки вперед і розмахнувся. Відпустив. Чотири з половиною кілограми людської голови, окресливши плавну дугу, досягай вершини сходів і там впали на підлогу. Ми чули, як голова підстрибом покотилась далі у коридор.
Данець штурхнув мене ліктем під бік на вияв свого тріумфу, але спромігся утриматись від коментарів.
Ми чекали. І знов чекали.
Тоді почули, як запускається автомобіль. З газуванням. З грубим перемиканням передач. Задній хід. Більше обертів. Забагато для першої передачі. Машина ревіла, рушаючи, керована кимось, хто не звик мати з нею справу.
Я подивився на Данця. Той надув щоки і з шумом випустив повітря, помахуючи правою рукою так, наче він обпікся.
Я прислухався. Уважно прислухався. Так, наче я відчув їх раніше, ніж я зміг їх почути. Поліційні сирени. У холодному повітрі звук поширюється на велику віддаль. Вони, можливо, ще не скоро сюди дістануться.
Я озирнувся назад. Побачив дівчинку на колінах у бабусі. Неможливо було визначити, чи вона ще дихає, але, судячи з кольору її обличчя, крові вона втратила дуже багато. Перш ніж піти, я прийняв у свою свідомість усю ту картину. Сім'я, смерть, кров. Вона нагадала мені іншу картину. Три гієни і зебра з розпанаханим черевом.
Розділ 19
Це неправда, буцімто я не пам’ятаю, що казав їй у поїзді метро. Я не пам’ятаю, чи казав, буцімто не пам’ятаю, але я, безперечно, думав сказати таке. Насправді ж я пам’ятаю. Я казав їй, що її кохаю. Просто щоб відчути, як воно, коли звіряєшся комусь. Все одно, як коли стріляєш по мішенях у вигляді людських постатей: ясно, що це аж ніяк не те саме, що по людях, але відчуття таки інше, ніж від стрілянини по звичайних круглих мішенях. Зрозуміло, я не мав на увазі того, що казав, так само як не мав на увазі вбивати людей, стріляючи по мішенях у вигляді людського торса. Я лише тренувався. Призвичаювався. Колись у майбутньому, можливо, я зустріну жінку, яку покохаю і яка покохає мене, і було б добре, якби слова звіряння не застрягли у мене в горлі. Я насправді не сказав іще Коріні, що її кохаю. Принаймні, вголос не вимовив, так, щоб уже відрізати собі всі шляхи до відступу. Я тільки збирався на силі, дозволяючи відлунню думок і почуттів заповнювати вакуум тиші, допроваджуючи її до такого напруження, що, здавалося, мури вигинались. Я звірявся тільки Марії і тільки в тому місці, де рейки метро сходяться. Чи то розходяться. Але на думку, що я невдовзі скажу ці слова Коріні, моє серце ладне вибухнути. Чи хотів я звіритись їй того самого вечора? Чи на літаку в Париж? Чи в паризькому готелі? Чи, може, за вечерею? Так, останнє було б досконало!
Ось про що я думав, коли ми з Данцем вийшли з церкви і я вдихнув сире холодне зимове повітря, яке ніколи не втрачає присмак морської солі, навіть коли фіорд береться кригою. Поліційні сирени зараз чути було чітко, але вони долинали то неначе зблизька, то, радше, здалеку, як сигнали погано налаштованого приймача, і неможливо було визначити навіть, в якому напрямку вони рухаються.
Я бачив світло від фар чорного фургона на шляху нижче церкви.
Я простував обледенілою стежкою короткими, швидкими кроками, злегка зігнувши коліна. В Норвегії такого способу пересування навчаєшся з дитинства. У Данії, ймовірно, не з такого раннього віку — у них там не так рясно снігу і криги — і я відчув, що Данець відстає. Втім, можливо, я неправий. Можливо, Данцеві випадало ходити кригою більше, ніж мені. Ми так мало знаємо одне про одного. Ми бачимо відкриті круглі обличчя і щирі усмішки, чуємо радісні данські слова, такі приємні для нашого вуха, — ми не завжди їх розуміємо, але вони заспокоюють наші нерви, ми чуємо розповіді про данські ковбаски, данське пиво, данське сонце і ніжне, спокійне життя на фермах у просторих долинах півдня. І все це таке миле, що мимоволі втрачаєш пильність. Але що я насправді знаю? Можливо, Данець упорав більше людей, ніж я. І чому ця думка спливла у моїй свідомості саме тієї миті? Ймовірно, через відчуття, начебто час було знову чекати на щось, на чергову особливу мить, особливу секунду поміж решти секунд, коли мала розпрямитися туго стиснута пружина.