Я намірявся обернутись, але так і не встиг.
Мені не випадає винуватити його. Адже — як я вже сказав — я сам вдамся до будь-яких хитрощів, щоб опинитись у позиції, з якої я можу стріляти озброєному суперникові в спину.
Постріл розлігся цвинтарем.
Першу кулю я відчув, як поштовх у спину, а наступну — як щелепи, що вп’ялись мені в стегно. Він цілився вниз — так само як я вчинив з Бенжаменом. Я впав вперед. Ударився підборіддям об кригу. Перевернувся горілиць і побачив перед собою дуло його пістолета.
— Вибачай, Улаве, — сказав Данець (і я бачив, що він говорить це щиро), — нічого особистого.
Він цілився мені в ноги, щоб потім сказати ці слова.
— Рибалка гарно зметикував, — прошепотів я. — Він знав, що я остерігатимусь Кляйна, тому доручив роботу тобі.
— Десь у такому форматі, Улаве.
— Але навіщо усувати мене?
Данець знизав плечима. Поліційні сирени завивали десь ближче.
— Звична річ, гадаю, — зробив я припущення. — Бос не хоче залишати когось, хто має на нього компромат. Це варто мати на увазі. Не забувай про це, коли захочеш відійти від справ.
— Не в тім річ, Улаве.
— А, знаю! Рибалка — бос, а боси бояться експедиторів, здатних усувати власних босів. Босу тоді здається, що він наступний на черзі.
— Не в тім річ, Улаве.
— Нехай тобі холера! Невже ти не бачиш, що я спливаю кров’ю? Може, закінчимо телевікторину ерудитів?
Данець відкашлявся.
— Рибалка сказав, що треба бути холерно холоднокровним бізнесменом, щоб спустити тому, хто відправив у пекло трьох твоїх людей.
Він прицілився, його вказівний палець напружився на спусковому гачку.
— Впевнений, що патрон не переклинило в магазині? — прошепотів я.
Він кивнув.
— Остання передсмертна воля, Данцю. З нагоди Різдва. Не в обличчя. Благаю тебе.
Я бачив, що Данець вагається. Та зрештою, він знову кивнув. Трохи опустив пістолет. Я заплющив очі. Почув постріли. Відчув, як кулі вдарили моє тіло. Дві свинцеві кулі. Спрямовані туди, де в нормальних людей серце.
Розділ 20
«Мені її дружина змайструвала, — сказав він. — Для гри в Улава Святого».
Міцно зчеплені між собою металеві петельки. Скільки тисяч їх може бути? Двадцять? Сорок? Як я сказав, мені здавалось, я дещо отримав від вдови. Кольчугу. Недарма ж Піне помітив, що я упрів. Бо під костюмом і сорочкою я був убраний, мов той бісів середньовічний король.
Металева чумарка відмінно витримала постріли в спину і в груди. Моєму стегну пощастило менше.
Я лежав нерухомо і відчував, як з мене цебенить кров, тим часом як на шляху внизу блимнули і зникли в нічному мороці габаритні вогні фургона. Тоді я спробував встати. Я мало не зомлів, але таки звівся на ноги і, похитуючись, рушив у бік «вольво», припаркованого перед дверима церкви. Хор сирен ближчав з кожною секундою. Судячи з тембру сирен, там була також, щонайменше, одна машина швидкої допомоги. Могильник, напевне, здогадався, що відбувається, коли він викликав їх. Можливо, вони спроможуться врятувати дівчинку. Можливо, ні. Можливо, я спроможусь врятувати себе, думав я, розчахуючи двері «вольво». Можливо, ні.
Але шваґер не збрехав дружині: він справді залишив ключ у замку запалювання.
Я увіпхнувся за кермо і крутнув ключ. Стартер заскиглив жалібно, перш ніж заглухнути. Холера, холера! Я відпустив ключ назад, тоді спробував ще раз. Іще плаксивіше скигління. Запускайся, нехай тобі грець! Якщо є хоч який сенс випускати автомобілі в цьому краю снігових барлогів, мотори тих автомобілів мають принаймні запускатися за температури у нікчемних кілька градусів морозу.[37]
Я гахнув кулаком по керму. Я вже бачив удалині блимання синіх ліхтариків, подібних до мерехтливої Полярної зірки в зимовому небі.
Нарешті! Я натиснув на газ. Відпустив зчеплення, і колеса, розбризкавши сніг, учепились шипованою гумою в кригу і швиргонули машину до церковних воріт.
Я проїхав кількасот метрів додолу між віллами і, розвернувши машину, рушив назад, у бік церкви, в темпі равлика. Я не дуже далеко від’їхав, коли побачив сині вогники в дзеркалі заднього огляду. Слухняно посигналивши поворотником, я з’їхав на узбіччя і повернув у під’їзну алею одного з особняків.
37
До 1999 р., коли компанія Volvo продала своє виробництво легкових автомобілів компанії Ford (який перепродав відділення китайській Geely), ці машини справді вважались не дуже привабливими, але надійними в умовах північного клімату.