Замість лягти в ліжко, вона у темряві сіла на крісло.
Вона стежила. Вона очікувала.
— Як швидко він сюди дістанеться? — запитав я.
Я бачив, як вона сіпнулась у кріслі.
— Ти не спиш…
Я повторив питання.
— Хто, Улаве?
— Рибалка.
— Улаве, у тебе гарячка. Спробуй заснути.
— Ось кому ти щойно дзвонила з телефону-автомату.
— Улаве…
— Я просто хочу знати, скільки часу я маю.
Вона сиділа, похнюпивши голову, тож її обличчя було в тіні. Коли вона знову заговорила, у неї був геть інший, новий голос. Суворіший. Але навіть як на мої вуха, ноти лунали чистіше.
— Хвилин двадцять, гадаю.
— Гаразд.
— Як ти дізнався?..
— Аміак. Скат.
— Що??
— Запах аміаку, він чіпляється до шкіри після контакту зі скатом, особливо — від контакту з рибою до кулінарної обробки. Я десь читав: це відбувається тому, що скати накопичують сечову кислоту в своїй плоті, так само як акули. Втім, що я знаю?
Коріна подивилась на мене з відсутньою посмішкою.
— Я оцінила…
Знов пауза. Тоді:
— Улаве?
— Що?
— Нічого…
— …особистого?
— Точно.
Я відчував, як впинаються в шкіру шви. Рана смерділа запаленням, і з неї валив гній. Я поклав руку на стегно. Марлева пов’язка промокла. І водночас вона була туго напнута — іще багато гною мало вийти.
— То що ж тоді? — запитав я.
Вона зітхнула.
— Це щось міняє?
— Мені подобаються оповідки, — сказав я. — Я ще маю двадцять хвилин.
— Річ не в тобі, а в мені.
— То що ж воно за річ така?
— Так, що ж воно за річ така?
— Даніель Гофман помирав. Ти знала про це, правильно? І про те, що Бенжамен Гофман стане його наступником?
Вона знизала плечима.
— Тут ти мене маєш такою, яка я є.
— Такою, що дурить, кого треба дурити, і не терзається докорами сумління, тягнучись до грошей і влади?
Коріна різко підвелась і підійшла до вікна. Подивилась додолу, на вулицю. Запалила сигарету.
— За винятком твого припущення щодо браку докорів сумління, все більш-менш так і є, — сказала вона. Я прислухався. Стояла тиша. Я зрозумів, що вже за північ, що вже надходить переддень Різдва.
— Ти просто подзвонила йому? — запитав я.
— Я пішла до нього в крамницю.
— І він погодився прийняти тебе?
Я бачив силует її обличчя з витягнутими губами проти вікна, коли вона видихнула дим.
— Він чоловік. Такий самий, як решта чоловіків.
Я подумав про тіні за матовим склом. Синець у неї на шиї. Він був свіжий. Наскільки сліпим можна бути? Побої. Рабська покора. Приниження. У такий спосіб вона цього жадала.
— Рибалка одружений. Що ж він тобі запропонував?
Вона стенула плечима.
— Нічого. Наразі. Але він запропонує.
Її правда. Проти вроди не попреш.
— У тебе був такий вражений вигляд, коли я повернувся додому, не тому, що я поранений, а тому, що я живий.
— І одне, і також інше. Ти не думай, Улаве, буцімто я не маю до тебе жодних почуттів. Ти був гарним коханцем, — коротко хихикнула вона. — Спершу я не думала, що ти в собі це маєш.
— Маю що?
Вона у відповідь лише посміхнулась. Посмоктувала свою сигарету. Кінчик цигарки світився червоним у напівтемряві. І мені спало на думку, що хтось унизу, на вулиці, подивившись на це вікно, може вирішити, що бачить пластикову рурку — імітацію свічки, покликану створити різдвяну атмосферу затишку і сімейного щастя. І той хтось міг би собі уявити, наче люди тут нагорі мають усе, що я свого часу так хотів мати, буцім люди тут нагорі живуть таким життям, яким людям належить жити. Я не знаю. Але припускаю, про щось таке я мав би тоді думати.
— Маю що? — повторив я запитання.
— Владність. «Мій король».
— «Мій король»?
— Так, — засміялась вона. — Мені вже здавалось, я маю тебе зупинити на якийсь час.
— Про що ти говориш?
— Про оце, — сказала вона, стягнувши комір блузки до плеча і демонструючи синець.
— Я не робив цього.
Вона завмерла, не донісши сигарету до рота, і глянула на мене підозріливо.
— Не ти? То, може, я сама собі заподіяла?
— Кажу тобі, я цього не робив.
Вона поблажливо розсміялась.
— Облиш, Улаве, цього не треба соромитись.
— Я не вдарив би жінку!
— Визнаю, тебе складніше було б на таке підбурити. Але тобі сподобалось душити. Після того як я тебе розпалила, тобі це припало до смаку по-справжньому.
— Ні!
Я затулив собі вуха долонями. Я бачив, як ворушаться її губи, але нічого не міг чути. Не варто було й слухати. Тому що це не відповідало розвитку подій в романі. Ніколи так не складалося.