Спираючись на крило машини, я звівся на ноги, а тоді, похитуючись, дочвалав до вітрини крамниці. Я притулився обличчям до скла, яке приємним холодом остудило мені розпалене гарячкою чоло. Полиці та прилавки всередині купалися в мерехтінні пригашеного світла. Було запізно, крамниця була вже зачинена. Звісно, зачинена — було вже за північ. Навіть табличка висіла на дверях з повідомленням про те, що сьогодні зачиняємось раніше, ніж зазвичай: «23 грудня крамниця працює до 17.00 у зв’язку з обліком товарів».
Облік товарів. Ясна річ. За день до Різдва, до Святвечора, зрештою. Кінець року. Треба думати, найдоречніший час для таких справ.
У кутку, за короткою шеренгою візків, стояла різдвяна ялинка, маленька й зловісна. Але, хоч би яка вона була, назва її залишається незмінною — «різдвяна ялинка».
Не знаю, навіщо я туди приперся. Я міг доїхати до готелю і зняти там номер. Просто напроти квартири чоловіка, якого ми нещодавно впорали. І жінки, яка впорала мене. Ніхто не здогадався б шукати мене там. Я мав достатньо грошей на дві доби. Я міг би зранку зателефонувати Рибалці і попросити, щоб він перевів решту винагороди на мій банківський рахунок.
Я почув свій власний сміх.
Відчув, як тепла сльоза збігає по моїй щоці, побачив, як вона падає і провалюється в свіжий сніг.
Потім іще одна. Вона просто зникла.
Я зауважив своє коліно. Кров сочилася з нього через тканину штанів і крапала на сніг, утворюючи слизову плівку, на зразок яєчних білків. Я знав, що та кров теж пропаде. Розтане і зникне, так само як мої сльози. Але наразі вона лежала плівкою, червоною і драглистою. Я відчував, що моє мокре від поту волосся прилипло до скла вітрини. Ймовірно, я трохи запізно про це розповідаю, але, якщо я раніше не згадував, у мене довге, рідкувате, світле волосся і борода; я маю середній зріст і сині очі. В цілому, такий я на вигляд. Довге волосся і борода — це потенційна перевага: якщо трапиться забагато свідків, є можливість істотно і швидко змінити свою зовнішність. І саме ця можливість, ця потенційна перевага примерзала до вітрини, пускала коріння, як оті коралові рифи, що я повсякчас про них згадую. У будь-якому разі мені хотілося стати єдиним цілим з тією вітриною, перетворитись на скло, так само як безхребетні анемони у «Царстві тварин 5: Океан» по-справжньому перетворюються на кораловий риф, на якому вони живуть. Щоранку я мав би змогу дивитись на Марію, дивитись на неї цілий день, без того щоб вона бачила мене. Нашіптувати їй, як я її кохаю. Гукати, співати. Моїм єдиним бажанням тоді було просто зникнути — можливо, то було єдине, чого я насправді будь-коли прагнув. Зникнути, як мама, заспиртувавшись до стану невидимості. Терти, аж доки геть зітреться, видалиться. Де вона тепер? Я більше не пам’ятаю. Уже впродовж тривалого часу я не здатен пригадати. Мені було дивно, що ось я можу сказати, де мій батько, і не знаю, де моя мати, жінка, яка дала мені життя і дбала про те, щоб я жив далі? Чи справді була вона мертва і похована на цвинтарі Ріської церкви? Чи вона досі ще десь на цьому світі? Я знав, ясна річ, що питання полягає тільки в тому, щоб пригадати.
Я заплющив очі і притулився головою до вітрини. Цілковито розслабився. Це все втома. Я скоро пригадаю. Дуже скоро…
Мене огорнула темрява. Великий морок. Вона накрила мене широчезним чорним плащем, узяла мене в свої обійми.
Було так тихо, що я міг ясно почути м’яке клацання — звук, що долинув, як здавалося, від дверей поруч зі мною. Потім я почув кроки — знайоме накульгування. Кроки наблизились. Я не розплющував очі. Кроки зупинились.
— Улаве?
Я не відповів.
Вона підійшла ближче. Я відчув її долоню на своєму плечі.
— Що / Ти / Тут / Робиш.
Я розплющив очі. Побачив у вітрині її відображення — вона стояла позаду мене.
Я розтулив губи, але не зумів нічого вимовити.
— У / Тебе / Кровотеча.
Я кивнув. Яким чином вона опинилась тут і зараз, опівночі?