Полісмен кивнув їй і показав, що вона може відчинити крамницю, але Марія не рухалася з місця.
Колядка в голові обірвалась.
Вона дивилась на нього. Можна було подумати, що на ньому наросла тонка крижана шкіра, а під нею пробігали тонкі сині вени. Він був наче сніговик, просякнутий кров’ю. З-під обледенілих вій він втупився нерухомим поглядом у крамницю. Він прикипів очима до того місця, де вона скоро сидітиме. Сидітиме і вибиватиме бакалійні ціни на касі. Всміхатиметься до клієнтів, уявляючи собі, хто вони, яким життям живуть. А згодом, увечері, ласуватиме цукерками, які він їй подарував.
Полісмен встромив руку у внутрішню кишеню куртки чоловіка, витягнув гаманець, розгорнув його, витяг зеленого кольору водійське посвідчення. Але Марія дивилася на щось інше. Вона дивилась на жовтий конверт, що випав на сніг, коли полісмен витягав гаманець. Конверт був надписаний акуратним вигадливим, майже жіночим почерком:
«Для Марії».
Полісмен, з водійськими правами чоловіка, попрямував до поліційної машини. Марія нахилилась, підібрала конверт. Сховала його собі в кишеню. Здається, ніхто того не помітив. Вона подивилася на те місце, де він лежав. У снігу й крові. У такому білому. У такій червоній. Так чарівно красиво. Наче королівська мантія.
