Выбрать главу

Усе в Коріні Гофман було прекрасне. Її обличчя з високими вилицями, губи Бріджит Бардо, її блискуче світле нерозчесане волосся. Довгі тонкі руки, прикриті широкими рукавами халата, перса настільки м’які, що рухалися з кожним її кроком, з кожним віддихом. І білісінька шкіра її рук, обличчя, грудей, ніг — Боже праведний! — вона сяяла, наче сніг на сонці, сніг, від якого людина сліпне упродовж кількох лише годин. В цілому, все мені подобалося в Коріні Гофман. Усе, крім її прізвища.

Схоже було, що вона нудиться. Вона випила кави. Побалакала по телефону. Погортала журнал, але не зацікавилась газетами. Вона зникла у ванній кімнаті, а тоді знову повернулась у вітальню, в тому ж таки халаті. Вона поставила якусь платівку і стала танцювати під музику. Без особливого ентузіазму. Свінг, як видавалося. Трохи чогось перехопила. Подивилась на годинник. Майже шоста. Вона перевдяглася в сукню, зробила зачіску і поставила іншу платівку. Я відчинив вікно і намагався прислухатись, але перешкоджав вуличний рух. Відтак я знову взяв бінокль і спробував розгледіти картинку на конверті від платівки, що вона залишила на столі. Схоже, там був портрет якогось композитора. Антоніо Лучіо Вівальді? Хтозна… Суть у тому, що жінка, яка чекала на Даніеля Гофмана, коли він повернувся додому о чверть на сьому, цілковито відрізнялася від жінки, за якою я спостерігав увесь той день.

Вони тримались оддалік одне від одного. Уникали торкнутись одне одного. Навіть не розмовляли одне з одним. Як два електрони, що взаємно відштовхуються, оскільки обидва негативно заряджені. Але, зрештою, вони зникли за дверима тієї самої спальні.

Я пішов до ліжка, але заснути не міг.

Що змушує нас усвідомити, що ми колись помремо? Що відбувається того дня, коли до нас доходить, що це не просто імовірність, а таки неминучість, той диявольський факт, що наше життя закінчиться? Зрозуміло, що у кожного в цьому плані свій особистий досвід, але для мене таким досвідом стала батькова смерть. Споглядання того, як банально і фізично це відбувалось — як муха розбилась об лобове скло. І дедалі цікавіше інше: коли ми вже усвідомили неминучість смерті, що схиляє нас знову сумніватись у ній? Це тому, що ми робимось розумнішими? Як отой філософ — Девід-якось-там, — який писав, коли щось постійно відбувається, це ще не означає, що так буде завжди. Без логічного доказу ми не знаємо, чи історія повторюватиметься знову. Чи це тому, що, роблячись старшими, ми дедалі більше боїмося наближення неминучого? Або є взагалі щось геть інше? На зразок, що одного чудового дня ми побачимо таке, про існування чого досі не знали. Відчуємо щось таке, можливість відчуття чого ми собі не уявляли. Почуємо лункий звук, наштовхнувшись на мур, і зрозуміємо, що за ним є іще одна кімната. І тут спалахне надія, жахлива виснажлива надія, що гризе тебе і не дає знехтувати собою. Надія, що є аварійним шляхом уникнення смерті, коротким шляхом до місця, про яке ми раніше не знали. Що є певний сенс. Що історія нашого життя має сюжет.

Наступного ранку я встав одночасно з Даніелем Гофманом. Коли він пішов з дому, панувала ще суцільна темрява. Він не знав, що я тут. Не хотів знати, як він сам завбачливо підкреслив.

Отож, я вимкнув світло, сів у крісло біля вікна і став чекати на Коріну. Я знову витягнув листочки з чернеткою того листа і переглянув свою писанину. Слова видавалися іще менш зрозумілими, ніж зазвичай, а ті, що я розібрав, раптом виявились недоречними і мертвими. Чом би зараз просто не викинути все це разом? Тому що я згаяв стільки часу на складання цих жалюгідних речень? Я відклав писанину і став спостерігати за браком активного життя на пустельній зимовій вулиці, аж поки вона, нарешті, з’явилась. Вона.

День минув так само, як попередній. Вона вийшла на короткий час, і я простежив за нею. Ходячи назирці за Марією, я напрактикувався робити це непомітно.

Коріна купила шарф у бутику; в кондитерській випила кави з кимось — з подругою, якщо судити з міміки і жестів, якими вони обмінювались, розмовляючи; а тоді повернулась додому.

Була ще тільки десята ранку, і я теж зробив собі чашку кави. Я дивився, як вона лежала на кушетці — чи то у «шезлонгу» — посеред кімнати. Вона перевдяглась і тепер була в іншій сукні. Тканина зміїлась навколо її тіла при кожному русі. Шезлонг доволі дивний вид меблів — ні те ні се. Повертаючись, щоб знайти зручнішу позу, вона робила це повільно, ретельно, свідомо. Неначе знала, що за нею спостерігають. Знала, що вона жадана. Вона подивилась на годинник, погортала свій журнал — той самий, що напередодні. Потім вона напружилася, майже непомітно.