Ю Несбьо
Кров на снігу
Розділ 1
У світлі вуличних ліхтарів танцював сніг, лапатий, наче віхті вати: метушився безцільно, нездатний вирішити, хоче він падати вгору, чи вниз, чи просто віддатись на волю несамовитого крижаного вітру, що налітав з непроглядного мороку над Осло-фіордом. Разом вони кружляли, вітер і сніг, метушились у темряві поміж замкненими на всю ніч складами на причалі. Круговерть тривала, аж поки вітру набридало і він кидав свою снігову партнерку попід мур. І там сухий, полишений вітром сніг осідав навколо черевиків чоловіка, якому я щойно прострелив груди і шию.
Кров стікала на сніг з подолу його сорочки. Я насправді небагато знаю про сніг — як кінець кінцем про решту всього, як на те пішло, але я читав, що снігові кристали — сніжинки — утворюються, коли насправді дуже холодно, і цілковито відрізняються від мокрого снігу, важких пухких грудок, або хрусткої кірки. І саме форма кристалів і сухість снігу дозволяють гемоглобіну крові зберегти оцей глибокий червоний колір. У кожному разі, сніг під ним навіяв мені думки про королівську мантію, всю пурпурову й оздоблену горностаєм, як на картинках у книжці норвезьких народних казок, яку моя мати колись давно читала мені. Вона любила казки і королів. Тому либонь вона й назвала мене на честь короля.[1]
В «Афтенпостен»[2] написали, якщо така холоднеча триватиме й далі, аж до Нового року, і цей, 1977-й, буде найморознішим роком за весь час після війни, і ми його запам’ятаємо як початок нового льодовикового періоду, що його давно вже пророкують науковці. Але що я оце зараз зробив? Я знав тільки, що чоловік, який стояв переді мною, за мить буде мертвим. В цьому не варто було сумніватися з огляду на те, як трусилось його тіло. Він був одним з людей Рибалки. Я не мав до нього жодних особистих претензій. І навіть сказав йому про це, перш ніж він звалився додолу, залишивши мазок крові на мурі. Якщо мене коли-небудь пристрелять, я б хотів, щоб це було радше з особистих причин. Я йому сказав не для того, щоб мене потім не переслідував його привид — я не вірю в привидів. Я просто не міг вигадати, про що б таке інше поговорити. Ясно, що я міг би просто тримати рот на замку. Зрештою, саме так я й роблю, як правило. Таким чином, щось, мабуть, мене раптом зробило таким говірким, розв’язало мені язик? Можливо, річ у тім, що до Різдва залишаються лічені дні. Я чув, що на Різдвяні свята люди почуваються ближчими одні до одних. Та хіба я що знаю?
Я думав, кров заморозиться, застигне на снігу й залишиться згори. А натомість, сніг вбирав кров, щойно вона на нього потрапляла, втягував її підспід, приховував — так наче вона йому була б для чогось потрібна.
Коли я йшов додому, я уявляв собі сніговика, що піднімається з замету, і у нього під смертельно блідою шкірою виразно видно кровоносні судини.
Дорогою до своєї квартири я зателефонував з телефонної будки Даніелеві Гофману, щоб доповісти йому про виконану роботу.
Гофман похвалив: сказав, це добре. Як зазвичай, він не ставив жодних запитань. Чи то він призвичаївся мені довіряти упродовж чотирьох років, що я працюю на нього, чи, може, він таки справді не хоче знати. Роботу виконано, то навіщо про щось іще клопотатись чоловікові, який за те, власне, й платить, щоб мати менше клопоту? Натомість Гофман попросив мене прийти до нього в офіс наступного дня — він сказав, що має для мене нову роботу.
— Нову роботу? — запитав я, відчуваючи, як у мене закалатало серце.
— Так, — сказав Гофман, — нове замовлення.
— О, то гаразд.
Я зрадів і повісив слухавку. Насправді мені, крім замовлень, не так багато чого випадає робити. Насправді я не так багато до чого й придатний.
Ось чотири речі, до яких я геть непридатний. Сідати за кермо автомобіля для втечі з оборудки. Я можу їздити швидко, це нормально. Але я не вмію керувати, не привертаючи уваги, непримітно, а кожен, хто керує машиною для втечі, має таке вміти. Треба керувати машиною у такий спосіб, щоб вона мала такий самий вигляд, як будь-яка інша машина на шосе. Я сам погорів і двох інших пацанів потягнув за собою у тюрягу через те, що не здатен їздити достатньо непримітно. Я мчав, як гонщик, майстерно чергуючи основний шлях з лісовими стежками. Ми давно вже відірвалися від переслідувачів і були в лічених кілометрах від шведського кордону. Я сповільнив машину і поїхав на нормальній швидкості, у законослухняному стилі, як дідусь на недільній прогулянці. І однаково нас таки зупинив поліційний патруль. Вони потім сказали, що, мовляв, не мали найменшого уявлення, що автомобіль був використаний у пограбуванні, і я насправді не перевищував швидкості і ніяк не порушував жодних шляхових правил. Вони сказали, що їхню увагу привернуло те, як я їхав. Я жодного поняття не маю, що вони мали на увазі, але вони сказали, що їхав я підозріло.
Я непридатний для участі в пограбуваннях. Я читав, що більше ніж у половини всіх співробітників банку, які побували жертвами пограбування, виникають згодом психологічні проблеми, і у декого з них — залишаються на решту життя. Я не знаю, чому, але у старого, який сидів за віконцем у поштовому відділенні, коли ми увійшли, психологічні проблеми розвинулися з неймовірною швидкістю. Він знепритомнів тільки тому, що я повернув ствол свого дробовика у його бік. А наступного дня я дізнався з газет, що він страждає на психічний розлад. Діагноз не дуже детальний, але в будь-якому разі нікому не хочеться мати психічні розлади. Отож, я вирішив відвідати його в лікарні. Він, ясна річ, не впізнав мене, бо під час нальоту на поштове відділення я був у масці й костюмі Санта-Клауса. (То було ідеальне маскування. Ніхто нітрохи не зважав на трьох дядьків у прикиді Санта-Клаусів з мішками посеред Різдвяного натовпу, коли ми рвонули з поштового відділення.) Я зупинився в дверях палати і подивився на старого. Він читав комуністичну газету «Классекампен».[3] Не так, щоб я мав що-небудь проти комуністів особисто. Або, нехай, — таки маю. Але я не хочу мати нічого проти них особисто, я просто думаю, що вони не праві. Так що я відчував себе трохи винуватим, коли зрозумів, що почуваюсь набагато легше завдяки тому, що той тип читав «Классекампен». Але ж ясно, що є велика різниця між почуттям, що ти трохи винуватий, і почуттям великої провини. А, як я вже сказав, я почувався набагато легше. Разом з тим, пограбуваннями я займатись припинив. Зрештою, де гарантія, що наступна жертва буде комуністом?
Ще я не можу працювати з наркотиками — третій вид моєї непридатності. Я просто не можу цього робити. Це не означає, буцімто я не здатен витрушувати з людей гроші, які вони заборгували моїм роботодавцям. Наркоманам нема на кого нарікати, крім себе самих; і, по-моєму, люди мають сплачувати за свої помилки — це аж надто очевидно. Проблема полягає в тому, що у мене слабкий характер і чутлива натура — так моя мама свого часу це пояснювала. Я думаю, в мені вона бачила себе. В кожному разі, мені слід триматись подалі від наркотиків. Точнісінько як вона, я теж така людина, що тільки й шукає, кому або чому коритися. Релігії, старшому братові, босу. Алкоголю і наркотикам. Крім того, я не тямлю в математиці: я насилу можу порахувати до десяти так, щоб не відволіктись на щось інше. А це не дуже завбачливо, якщо маєш продавати наркотики або збирати борги, — навряд чи є потреба пояснювати детальніше.
Гаразд. Остання позиція. Сутенерство. Того ж таки роду ситуація: я не бачу проблеми в тому, щоб жінки заробляли гроші у будь-який спосіб, який їм до вподоби, а чувак — хоч би й я, наприклад, — отримував третину цих грошей за те, що розв’язує всі питання таким чином, щоб жінка могла зосередитись на реальній роботі. Добрий сутенер вартий кожної крони, що жінки йому сплачують, — я завжди тримався такої думки. Проблема тільки в тому, що я надто легко закохуюсь і тоді припиняю сприймати дійсність в контексті бізнесу. І я не можу змусити себе трусити, бити або погрожувати жінкам, незалежно від того, закоханий я чи ні. Ймовірно, це якось пов’язано з мамою, хтозна? Ось, напевно, чому я не можу байдуже дивитися також, як інші лупцюють жінок. У мене в голові щось перемикається. Взяти хоча б Марію, для прикладу. Глухоніма й кульгава. Не знаю чи ці два ґанджі взаємно пов’язані, — може, й ні, — але факт, що біда не сама ходить, а ще й лихо за собою водить. Принаймні, у випадку Марії саме так воно мало бути, бо вона, зрештою, сплуталася з придуркуватим наркоманом. У хлопця було шикарне французьке ім’я Мюріель, але він завинив Гофману тринадцять тисяч крон за наркотики. Уперше я побачив Марію, коли мені показав на неї Піне, головний сутенер у Гофмана: дівчина в домашнього крою пальті, волосся зібране у вузлик — таке враження, що вона тільки-но з церкви вийшла. Вона сиділа на сходах перед «Рідерхален»[4] і плакала, а Піне сказав мені, що вона має сплачувати у натуральний спосіб борг свого дружка за наркотики. Я подумав, що треба дати їй можливість м’якого старту — скажімо, мастурбації клієнту. Але у першій же машині, в яку дівчина сіла, вона пробула заледве десять секунд — вискочила як обпечена. І стояла заплакана, тим часом як Піне гримав на неї. Можливо, він думав, до неї ліпше дійде, якщо він кричатиме достатньо голосно.
1
Улав (Олаф) II Святий — один з найбільш шанованих королів Норвегії, з діяльністю якого пов’язують утвердження в країні християнства, мав також тісні зв’язки з Київським престолом, зокрема — з Ярославом Мудрим (
2
Aftenposten («Вечірня пошта», сьогодні просто Aften, «Вечір») — щоденна норвезька газета, за популярністю з якою може змагатись хіба що таблоїдного типу Verdens Gang.
3
Сучасна щоденна газета Klassekampen («Класова боротьба»), заснована наприкінці 1960-х марксистсько-леніністсько-маоїстською платформою, не має нічого спільного з Klassekampen, органом соціал-демократичної Робітничої партії Норвегії, що припинив своє існування з початком окупації країни 1940 р.