– Ми, алани, є роду сколотського, греки ж на нас рекли «скіфи». То ми навчили вас ратитися і торгувати з греками іще п’ятнадцять століть тому. Русами ви називали князів, яких вибирало віче і які правили вами. Тому й речуть: «Земля руська», себто княжа земля.
Мирослав тут же заперечив:
– Русь народилася на Дніпрі, а вже звідти по всіх землях розійшлася. Наших мечів і греки скуштували, і римляни, і степовики, і готи. У нас споконвіку віче є вищим від князя. Через отой закон старий не було на Русі ніколи ладу, кожен рід своєму богу молився і свого князя слухав. Не було єдності. Тому й приходили до нас готи, обри, хозари та обкладали нас даниною. Отоді знову віче кликало собі князя сильного, аби об’єднав усі роди і побив ворогів!
– Русь північна древніша є, – тягнув своєї Вадим, та князь не мав наміру далі слухати тієї розмови.
Він махнув рукою, і всі затихли.
Аби розсудити бояр, Мстислав сказав:
– Хіба важить, хто древніший є? У кого сила многа – також не важить. Он Редедя яким був здоровецьким. Усі справи добрі з Божого благословення робляться, а за лихі Господь карає.
Мстислав замовк, і тут знову спробував узяти слово Вадим, описуючи красу муромської землі, але тмутараканці його перебили і почали говорити про свої справи, зокрема про будівництво церкви. Так балакали до вечора. Коли почало темніти, двері відчинилися й зайшов воєвода Вуй, позаду нього тримався якийсь воїн.
– І що рече князь київський? – без жодних передмов суворо запитав воєвода.
– Рече, аби-с здоров був, воєводо. Цілий день відшукати тебе не можу. Сідай до столу та випий із нами меду, – запросив князь.
Вуй втомлено сів.
– Виджу, не хоче Ярослав із печенігами ратитися, – сказав скрушно старий воєвода. – І з касогами раті не вийшло. Може б, хоч на греків ударили, поскубали трохи?
– Не можна – мир у нас, кораблі грецькі до города заходять, – відповів князь.
Воєвода знову зітхнув.
– То на лови ходитиму, на ведмедя. Може, хоч він зглянеться наді мною і розідре.
– Пощо смерті шукаєш, Вую? Вона сама тебе знайде.
Воєвода живо похитав головою.
– Хіба ж то є славна смерть – у постелі? Треба в полі чи в лісі згинути, меч або рогатину тримаючи.
Мстислав налив старому меду, той випив. Князь поглянув на мужа, що прийшов разом із Вуєм, а тепер лишився стояти коло стіни.
– Хто то є?
– У дружину проситься, – недбало сказав воєвода.
Князь поглянув на плечистого, засмаглого воя.
– Як зовешся?
– Бурий.
– «Бурий» – прізвисько. Я ж за ймено питаю. Чиїм будеш, якого роду єси?
Вой нахмурився, тоді сказав:
– Свого роду називати не хочу, але й брехати тобі, княже, не буду. Рекли мені, що береш до дружини всякого, аби лиш вой добрий. Тож єсмь Бурий – нехай так і буде.
Мстислав підвівся, підійшов до нього.
– Як же я можу тобі вірити? А може, тать єси чи послух? Звідки прийшов?
– Був єсмь гриднем Святополковим, потому товкся коло печенігів. З поганими не було життя, тож і пішов від них до города християнського. Нічого від тебе просити не буду, княже, тілько шмат хліба і дах над головою.
Мстислав оглянувся до своїх бояр, тоді знову на Бурого.
– Нема в мене віри до слів твоїх. Послух єси, по очах твоїх бачу, і послав тебе хтось до Тмутаракані, аби-с зло тута чинив. Велю тобі руку відтяти!
Бурий зблід. Тоді мовив крізь зуби:
– Витерпів єсмь багато поміж поганцями. Та коли Бог призначив, аби-м руку втратив поміж християнами, то на – рубай!
Вой швидко закотив рукав і простягнув свою руку до князя.
Мстислав поглянув йому в очі, тоді взяв з-під стіни лаву, поставив перед воєм.
– Клади.
Бурий криво посміхнувся, тоді поклав руку на лаву. Мстислав зняв зі стіни сокиру, підійшов до воя. Бояри мовчки дивилися за тим, не наважуючись встрявати. Раптом князь розмахнувся і вдарив у чверть сили – пожалів лавку. Бурий заплющив очі, але рука його навіть не здригнулася – сокира в’їлася в дерево біля самісіньких пальців, не пошкодивши їх.
– Бачу, не боїшся – отже, не брешеш, – мовив князь, посміхнувся й поплескав зблідлого Бурого по плечу. – Добрий із тебе буде вой. Підеш зараз до гридниці – воєвода Вуй заведе тебе.
– Спасибі, княже, – відповів Бурий, розтираючи свою руку.
Слідом за Бурим і Вуєм вийшли й інші, лишивши Мстислава на самоті.
Турик
Минуло ще два роки. Тмутаракань
Хлопець туго підперезався шкіряним чересом поверх кольчуги. Покрутив тулубом, помахав руками, присів. Лишився задоволеним: бойова сорочка не сковувала рухів. Далі підняв із землі шолом, одяг на світловолосу голову, тоді рукавиці. У ліву руку взяв круглий черлений щит, а в правицю – двосічний меч. Поглянув на лезо, зважив меча в руці, рубонув навідліг.