Не людина, а недотепа, їй-богу. А так, здається, і не дурний, вища освіта. А може, все це через освіту? На війні вона не потрібна. Раз послали його в Гумільово якогось тамтешнього послугача прикінчити. Чому його? Бо знайомі там були в нього, зв’язки. Вабщє, в тих містинах зв’язки у нього були крєпкіє. У кожному селі свої. І до нього непогано ставилися. Ніхто не продав ні разу, поки сам не вскочив. Ну, але це пізніше вже, зимою. А тоді пішов з напарником. Напарником був Суров, окруженець. Рішучий хлопець, але трохи того, за галстук любив закинути. Потім він повернувся і відмовився надалі з цим ходити. Дурний, каже, або контужений. Тоді цей Ляхович так удало всіх обійшов (жінка там одна помогла), що до цього запроданця просто на квартиру з’явився. У кишені парабел, дві гранати, охорони в дворі ніякої. Навпроти на лавочці Суров сидить, насіння лускає — страхує, щоб не перешкодили.
І що ж ви думаєте: хвилин через п’ятнадцять вивалюється, розводить руками — мовляв, не вийшло. В лісі вже розказав, як було. Виявляється, дитина перешкодила. Розумієте: поліцаїв обвели, СД, гестапо, бабу його (також, сучка, в управі робила), а дитя перешкодило. І дитині тій роки два. Оправдується: з дитиною на ліжку сидів, годував, і цей дурень не наважився в нього кулю всадити. Ну це ж треба! Ви чули таке?
Ні, мабуть, такого вони не чули і не бачили. Втім, те, що обурювало Бритвіна, не викликало в Стьопки жодної реакції. Навпаки, чимось той Ляхович навіть здався йому симпатичним.
Бритвін на хвилину задумався, згадуючи.
— А другого разу знов конфуз вийшов. Ходив десь на чавунку, та невдало. Налізли на фриців, ледь із засади вирвалися. Кружлянули, вийшли на дорогу, всі злі, мов чорти — звісно, невдача. І тут, минаючи одне село, вже в партизанській зоні, чують: у кущах регочуть. Пригледілися: німці машину з грязюки штурхають. Величезна така крита машина буксує, а штук п’ять фриців уперлися руками, пхають, по боках не дивляться. Ну, хлопці, природно, зраділи, кажуть: ударимо! Ляхович цей — він старшим був — огледівся, поміркував. «Ні, каже, не можна. Село близько». Мовляв, машину знищимо — село вогнем пустять. Так і не дав команди. А німці виволокли машину, сіли і газонули.
Данило зі Стьопкою мовчали. Відвернувшись від смердючого диму, Данило все морщив розчервоніле, у чорному волоссі обличчя, одним оком позираючи на вибухівку. Стьопка ж дбайливо напікав землю, рівним колом розклавши долі багаття. Трава навколо нього широко обгоріла. Одначе вогонь догоряв: кінчався сушняк. Хлопець поскидав у середину кінці-головешки, які тихо куріли останнім вогнем. Піднявшись зі свого місця, до нього підійшов Бритвін. Розперезаний, у чоботах і ладному, хоч і потертому, темно-синьому галіфе, він мав вигляд тепер ніби справжнього кадрового командира, хіба що без відзнак.
— Ну, пожалуй, нагрілися. Давай відгрібай. Бородо, неси решту сюди. Підбери з країв.
Стьопка гіллям старанно відмів у один бік присок, і вони насипали на пильну гарячу вигарину нетовстий шар амоніту.
— Так. Хай гріється. І мішай, мішай, нема чого зирити!
Тепер настала Стьопкова черга задихатись і плакати від смердючої їдкості. Рази два, не стерпівши, він аж утікав подалі ковтнути свіжого повітря. Бритвін відійшов у навітряний бік і знов усівся на своїй пом’ятій шинелі.
— Але це що, — лагідно казав він, усе ще в полоні своїх спогадів. — Це що! Ось він у круглянській поліції викинув фокус. Це вже зовсім диво. Найбезглуздіша дурість.
— Казали, той… буцім повісили його? — спитався Данило.
— Ну. Повісили. Пропав ні за що. А Шустик, котрий з ним попався, той і тепер у Єгорові бігає. Пустили. Перше думали: бреше. Думали: завербували. Проте перевірили через своїх людей — ні, правда, Шустика пустили, а Ляховича повісили. І, гадаєш, за що? За принцип.
— Як це? — не зрозумів Стьопка.
— А так. Зловили їх у Прокоповичах на нічлігу. Як це сталося — не знаю. Факт: привезли в містечко в поліцію і здали. А начальником поліції там був один приблуда з білогвардійців. Знюхався колись, ну, і служив, хоч і з партизанами загравав — звісно, свої розрахунки мав. От іще пив здорово. Розказують: хоч шнапсу, хоч чемергесу — кварту за раз хильне, і ніякої закусі. А пістолет дістане і за двадцять кроків у курицю — тюк! Голова геть, і різати не треба.
Тож цей поліцай, мабуть, змикитив, хто такі, а виду не подав, повів до шефа. А шеф такий старий уже німець був, сивий і трохи з дуриною — все баб кошачим криком полохав. Баби тікать, а він регоче. Вважали його дурнуватим, але коли справа доходила до екзекуції, не давав маху. Лютував нарівні з усіма.
До речі, цей Ляхович з Шустиком, коли їх брали, оружжя своє десь приховали, сказали: мовляв, окруженці, по селах ходили, на хліб заробляли. Невідомо, що білогвардієць шефові доповів, але той поставився не суворо, Шустику тільки дав палкою по горбу. Поліцай і каже: «Кланяйтеся, просіть пана шефа, може, дарує». Шустик, як розказували, не чекав умовлянь, одразу німцю в ноги, лобом як торохне в підлогу, аж гуля вискочила. Поліцаї, їх кілька чоловік було, усміхаються; німцю приємно, регоче. «Признаєш власть великого фюрера німецького народу Адольфа Гітлера?»
— «Признаю, — каже, — паночку, як не признати, коли весь світ завоював». Це сподобалося, німець показує на Ляховича: а той, мовляв, признає? Поліцай перекладає, а він мовчить. Мовчав, мовчав, а потім каже: «На жаль, я не можу цього признати». Німець не розуміє, поглядає на поліцая. Поліцай шипить: «Не признаєш — помреш сьогодні ж!» — «Можливо, — відповідає, але помру людиною, а ти будеш жити скотиною». Хльостко, правда? Красиво, мов у кіно, та що користі. Німець без перекладача здогадався, в чім справа, і як гиркне: «Одного юк, другого на в’яз!» На в’язі тім вішали. Повісили і Ляховича. Ну, хіба не дурень?
14
Як поставитись до цієї історії, Стьопка не знав: якщо вірити Бритвіну, то Ляхович насправді дурень — який там принцип у стосунках з німцями. Либонь, треба щосили хитрувати, аби обдурити їх, бо, не обдуривши, не поб’єш — поб’ють вони. А вони милосердя не знають, для них усі засоби придатні, аби перемогти. Тож гнівлива різкість Бритвіна в осудженні Ляховича взагалі сподобалася Стьопці, і він з мовчазним задоволенням подумав, що Бритвін — не Маслаков; цей, мабуть, свого добитись уміє. Піде сам і погонить усіх на міст, Митю так само. Що ж: як треба, то треба. Цілком можливо, що їм доведеться сьорбнути лиха, і хай. Тільки б удалося.
Стоячи навпочіпки, він ретельно помішував амоніт, який хоч і смердів — аж ставало погано, — але нібито сох. Узявши одну грудку з тих, що були наймокріші, хлопець, мов гарячу вуглинку, перекинув її з долоні на долоню, спробував розчавити. Де там: спікся, мов камінь.
— Висох уже.
— Ладно, хай іще полежить, — сказав Бритвін. — Не зашкодить. Усе одно Дмитра нема.
Над ровом уже виповзло сонце; узрівок, край прогалини й кущі над нею яскраво засяяли в світлі; потрохи стало тепліти, Бритвін сонливо розтягнувся на шинелі, подивився у високе, з рідкими хмарами небо.
— Значить, так, — раптом сказав він і сів. — Гей, Бородо, ще хропти почнеш!
Він штурхонув ногою залатане коліно Данила, той розплющив сонні очі і, поволі заворушившися, також сів.
— Значить, так. Комусь треба підібратися до моста. Кущики там біля річки, я вчора бачив: підхід хороший. Задача: в случаї чого підтримати вогнем. Хто піде?
Данило, видно було, відразу позбувся сну і мовчки потупив долу свій погляд: мабуть, гадав, що б це для нього могло значити. Стьопка також мовчав: навіщо напрошуватись самому? Справа та, либонь, не дуже весела; кого пошлють, той і піде.
— Так, — сказав Бритвін. — Ну тоді ти, Товкачу. Підкрадешся і замри. Поняв?
Стьопка мовчав. Він був готовий, коли це випало на його долю. Хоч те, що Бритвін тепер звернувся саме до нього, маленька кривда зачепила хлопця. Він усе ж не подав виду, він мовби нічого і не мав проти. А втім Бритвін, мабуть, завважив.