Однак не встигли вони добігти до тієї дороги, як звідкілясь від села у фланг їм ударила автоматична гармата. Перші її дрібнокаліберні черги важно загрюкали вдалині, сині трасери мелькнули по чорній землі, і колючі клубки розривів розсипалися по ниві. Декілька бійців упали і суконними грудками застигли на стерні, один упустив автомат і, обхопивши долонями лице, з криком кинувся назад по схилу. Тієї ж миті хльосткі гарячі траси різонули біля взводного, вдарили по землі ззаду, метлянулися далі вдовж нерівного ланцюга роти. Від несподіванки Климченко на мить розгубився, але зразу ж з неабиякою виразністю стямив, що треба зробити, і рвонувся вперед. Він обминув сусіднього в ланцюгу бійця з розшматованим на спині речмішком, з якого висунулися онучі; вітер застьобав по плечах кінцем рушника. Боєць марудно, напружуючи сили, спробував підвестися на коліна, але хитався, мабуть, поранений, і врешті ткнувся обличчям у стерню. Вітер пружною хвилею бив у лице взводному, який, не озираючись, вслуховувався лише в тупіт Костьових чобіт ззаду. Він уже не пробував підганяти бійців, перестав подавати команди, лише біг, випереджаючи всіх, розуміючи, що тільки так можна не дати людям залягти. Ззаду і по боках мерзлу землю злісно лупцювали пильні черги тієї автоматичної торохтілки.
Розбивши підошвами тонкий льодок у вимерзлій калюжні, лейтенант перебіг дорогу, перескочив канаву з курною сохлою травою і, хилячись долу, побіг далі. Траншея була вже зовсім близько, за якихось двадцять кроків, коли вогнисті колючі клубки розривів сипонули майже під самі його ноги. Осколки пискливо рвонули поли кожуха, мов дубцем стьобнули по кирзових халявах чобіт. Климченко упав — уперше за цю атаку — з усього маху, як біг. Але, здається, він уцілів. Ще не переконаний у цьому, лейтенант скинув голову, крізь неосілий пил від черги згледів — у траншеї, пригинаючися за бруствер, бігли кудись зелені каски. На бруствері колюче пирскав огнем автомат, його кулі висікли біля рук лейтенанта жорству. Климченко скинув у витягнутій руці пістолет і торопко вистрілив туди тричі. Поряд поспішно застрекотів автомат — Кость! Заскорузлим рукавом лейтенант шмагонув з обличчя піт, озирнувся. Черга тим часом з гулким тріскотом на мерзлій землі котилася далі між тих, що бігли, лежали, падали. Климченко руками й ногами скинув од землі своє тіло, спромігся на останні двадцять широких кроків-стрибків, злетів на грудастий, обсипаний гільзами бруствер, схилився, стрельнув кілька раз у страшну прірву траншеї і слідом перекинувся сам.
Він ледве на когось не наскочив, долі сполохано метнулася вбік зелена постать у касці, — здалося, без обличчя, на одній лише худій кадикастій шиї; ніби захищаючись, вона скинула назустріч лікоть. Климченко, пам’ятаючи, що в магазині лишилося кілька останніх патронів, рукояткою пістолета, з маху врізав ворога в те місце під каскою, де повинна бути скроня, і зразу виразно відчув — насмерть. Затим зі здичавілою, майже неможливою силою стрибонув через поникле тіло, пригинаючися, зробив кроки два до рогу траншеї. Ззаду вдарили в землю вибухи — гранати! Хтось заволав: «Братці! Братці! Бра..» Крик обірвався, десь побіч знявся другий: «Носке!» і ще: «О, Носке!..» Потім, зрушуючи каміння з бруствера, в траншею гепнулось якесь тіло. Климченко не встиг озирнутися, тільки майнула здогадка, — Кость, — як з траншейних стін обабіч нього сипонуло землею, щось гостре штурхнуло в плече. Климченко, осівши, крутнувся, і його очі на мить зустрілися з помутнілим позирком Костя. Випустивши автомат, ординарець падав ницьма зі скривавленою щокою; в шинелі на грудях чорніла мокра, рвана зсередини дірка. Хлопець ще не осів, коли з-за спини на фоні хмарного неба виринув німець — молодий, простоволосий, у розстебнутому мундирі, зі здичавілим від жаху поглядом. Климченко, відкинувшись до стіни, ослабілою рукою підняв назустріч йому пістолет, але стрелити, здається, не встиг: щось вогнисто-чорне шаленою біллю в голові погасило його свідомість.
3
Було дуже холодно, особливо мерзла спина. Лейтенант внутрішнє стявся, немов утримуючи в собі рештки тепла, і дрібненько трусився від холоду. Спокою не було, щось штовхало в плечі, терло потилицю, згодом стало зрозуміло, що він кудись сунеться, одежа на його спині загорнулася. Климченко розплющив очі, побачив перед собою землю; здавалося, він був у ямі, але чому так задралися вгору ноги? Він ворухнув головою, повернувся, спробувавши затриматись руками від цього невпинного сповзання, і побачив нахилену спину людини, хлястик із олов’яним гудзиком і чорний шкіряний ремінь. Другий гудзик у хлястику був одірваний, зосталося лише дротяне, заліплене землею вушко, нижче якого потіпувалася старенька кирзова сумка. Климченко зразу впізнав її — це була його сумка, одержана ще під час випуску з училища. Чоботи лейтенанта були затиснуті під пахвами цієї людини, яка, так недоречно впрягшись, тягнула його кудись по траншеї.
Зрозумівши, де він, Климченко тріпонувся, дригнув ногами. Німець одразу спинився, озирнувся — на його густо защетиненому немолодому обличчі відбилося майже полохливе здивування; нижня заслинена губа відклеїлась од верхньої, на ній, косо приліплений, димів жовтий недопалок.
— Майн гот! — сказав німець, зустрівся з Климченковим позирком і випустив його ноги, які глухо стукнулися в дно траншеї. Затим він тіпнув губою, ворухнув рідкими рудими бровами і, чомусь озирнувшись, почав знімати з грудей автомат.
А Климченко вже доп’яв, що з ним сталось і миттю втямив: кінець!.. У нього не було сили оборонятися, він лише спробував сісти, бо раптом сполохався від думки, що буде вбитий лежачим. Однак автомат у німця був на короткому ремені, чіплявся за комір, і солдат, нагнувши голову, знімав його через зимову козиркову шапку. Вгорі над ним пливли набряклі хмари, і стебла чорнобилю на бруствері тріпотливо гойдались під вітром.
Климченко напружився, спершись на ліву руку, сів, правою непримітно цопнув себе по боці — кобура була пуста. Лейтенант прихилився головою до стіни траншеї, ослабле серце ледь ворушилося в грудях. Голова хмільно гуділа, у правому вусі не стихав гострий дзвін.
Німець тим часом зігнав з обличчя здивування і, спохватившись, рази два смоктанув свій недопалок. Затим, трошки мружачи від диму око, смикнув рукоятку автомата. Втім стрельнути він зачекав, підвів голову — ззаду почулися кроки, і незабаром через лейтенантове плече переступив забруднений землею чобіт з рядами блискучих шипів на подошві. В наступну мить, торкнувшись його щоки, метлянула пола довгої, з махрами внизу, шинелі, в прорізу якої мелькнули обшиті жовтою шкірою бриджі. Німець опустив зброю, відступився, даючи комусь дорогу, але той зупинився, неквапно зирнув у лице Климченку і щось буркнув. Німець, що знімав автомат, з підкресленою готовністю відповів, і лейтенант зрозумів: з’явився начальник.
Климченка нудило, каламутилося в очах, обидва німці розпливалися, ніби тіні в скаламученій воді, він схилив голову і, заплющивши очі, чекав пострілу вже як позбавлення від мук. З цього стану його раптом вибив удар у стегно; лейтенант здригнувся, зирнув — німці стояли над ним, і той, з автоматом, виплюнувши недокурок, схилився, заглядаючи йому в обличчя.
— Стати, русе! Стати!
Ледве долаючи липку каламутність у свідомості, лейтенант зрозумів, що загибель йому відтерміновується. І він, як за соломину, ухопився за коротеньку можливість жити, обперся рукою об стіну, дуже невпевнено підвівся і одразу привалився плечем до брівки траншеї. Тоді німець дужою рукою підхопив його під пахву. Климченко від болю і слабості скрегонув зубами, смикнув руку, але німець тримав міцно і, нецеремонно пхаючи вперед, повів його по траншеї.
Вітер курив з бруствера пилом, у потилиці ломило, було дуже холодно. Климченко знову дрібненько затрусився в непоборній лихоманці і, байдужий уже до того, куди його вели, ослабіло переставляв ноги. Другий німець ішов попереду, здавалося, цілком безуважний до них обох. Свіжий морозний вітер розсипав на Климченковій голові волосся, — шапка зосталася десь у траншеї, — студив поморожені взимку вуха, але одночасно й освіжав, додавав сили, і лейтенант, глибоко зітхнувши, відчув себе краще. Але з’явився перший неспокій по взводі, крізь дзвін у вухах він услухався — ні, бою поблизу не було чути, колотнеча в просторі стихла, тільки десь — видно, в землянці — якийсь фриц повторював одне й те саме слово. Либонь, телефоніст викликав позивні. Климченко, відчувши силу, ще раз смикнув у німця руку, той спинився; тоді лейтенант, граючи жовнами на щоках і хапаючися за стіни, мов п’яний, рушив уперед. Німець щось сказав, засміявся задишкуватим сміхом простудженого, закашлявся і пішов ззаду.