З кірхи вийшов той самий священик, який зі мною вже розмовляв.
— Он привазіт версторбене кірхе бегребен, — сказав священик.
Здається, я його зрозумів і вийшов з-під арки. Німий тим часом заляскав ремінними віжками, і ми рушили понад огорожею.
Я йшов попереду, фура весь час відставала. Певно, я надміру спішив, а могутні битюги не могли швидше.
Все ж ми добрели-доїхали до нещасного котеджа над річкою. Тут було все, як раніше, коли я його покинув. Ми з німим спинилися перед дівчиною, і я трохи підняв обрус. Згледівши неживу Франю, німий заеротав щось невиразне, розпачне, заляпав об себе руками, виказуючи отак своє гнівливе почуття. Я свої почуття, як міг, топтав на дні душі, показувати їх чи переживати я не мав уже сили. Удвох ми обережно поклали дівчину на обрус, і, трохи загорнувши, понесли на фуру. Тут уже я не міг стримати сліз, і не посоромився німого. Укотре я проклинав усе на світі. І себе в тому числі. Як я міг її покинути тут, треба було вчора забрати. Але ж побоявся, посоромився. Своїх хлопців, комбата, «смершівця». Тепер от не соромлюся і не боюся. Нікого. Але яка користь… За Франею на тому ж обрусі перенесли у фуру довге тіло доктора Шарфа і його фрау. На широкій фурі вистачило місця для всіх. Німий накрив обрусом небіжчиків, і ми рушили тим же шляхом до кірхи. Німий з віжками йшов по один бік фури, а я — по другий. Де-не-де з подвір’їв і вікон на нашу сумну процесію позирали люди, нечисленні мешканці містечка. Я ж не позирав нікуди. Брів, ніби сліпий, не відчуваючи ні вулиці, ні людей, ні перемоги. Здавалось, я випав з часу і перестав відчувати себе. Мене ошукали. Люди чи доля. Чи війна. А може, перемога, яку тепер без мене святкували на тій луговині. Мені ж випало інше свято. Чорне свято біди.
Коли ми приїхали до кірхи, з цвинтаря виносили труни тих, кого відспівували раніше. Ми трохи зачекали, і тоді до нащої фури підступили люди. Без великого смутку вони огледіли забитих, про щось коротко перемовлялися, зітхали і хрестилися. Я стояв збоку і чекав, що вони підступляться до мене, — може, з кривдою, докором чи лайкою. Але ніхто на мене не зважав. Буцімто і не помічав навіть. І я думав: невже вони стільки поховали, що їм уже нічого не цікаво? Хто і чому забили? Хоча що б я сказав їм? Що я сам знав? По одній труні вони переносили небіжчиків за кірху. Я туди не пішов, тільки відійшов у затінок дерев і наглядав здаля.
За кірхою приткнувся до кам’яної огорожі невеличкий цвинтар — дуже охайні, посипані жорствою доріжки, мохасті могильні камені з облізлими написами, приземкуваті лютеранські хрести з чорного і сірого мармуру. У дальнім кінці цвинтаря, де вже не було дерев, тепер ховали. Розкопана земля, чоловік п’ять жінок у чорному вбранні. Чи не там поховають і моїх бідолах? І Франю. Я хотів піти роздивитись ту місцину, та не наважився. Я повинен бути поблизу від входу в кірху.
Я не знав, що робилося всередині кірхи, куди мене не покликали, і я не йшов. Я все не міг опанувати собою. Часом ладен був заридати, та не ридалося. Стисло щось у горлі і не відпускало. І я рухався по доріжці біля кірхи — взад і вперед. Люди, що заходили з вулиці чи виходили з кірхи, не переставали здивовано позирати на мене. Але ніхто не запитався нічого, нібито для них все було надто звичайним. І те, що тут ховають, і що топчеться біля кірхи радянський офіцер. А може в тій їх неувазі крилося певне ставлення? Не хотілося б того визнавати, але й цілком відкидати це також не було підстави.
Зрештою, людське ставлення до моєї персони тепер не дуже мене цікавило. Єдина моя цікавість була тепер у церкві. Заради неї я тут і ходив — сюди і туди, туди і сюди. Я пригадував нічну оповідь Франі, наші з нею розмови. А також слова, мовлені бідолахою доктором Шарфом. Тоді я не перечив ні щодо миру, ні щодо війни. Все ж війна для нас велика школа, я багато що спостигнув на війні. Навіть і в її останні дні. Насамперед те, що нічого не треба боятися. На війні тобі нічого не зроблять, окрім того, що заб’ють чи поранять. Перше й друге надто вже просте, майже примітивне. Здається, однак, лише після війни з твого життя можуть зробити пекло. Коли не захочеться і жити.
Може, за годину чи дві мене покликали, і я зрозумів, що наближається найважливіше. Сунувши в кишеню зняту з голови пілотку, заглибився у півморок кірхи. Там уже чекали мене два священики. Худенька білолиця монашка в чорній хустці була за перекладачку.
— Хай пан скаже, як були умертвлені люди, — звернулася вона чомусь по-польськи. Священики уважно позирали на мене.
— Я не бачив, — хрипувато відповів я. — Коли приїхав, вони вже були мертві. їх забили.
— Хто їх зробив мертвими?
— Не знаю.
— Какой іметь конфесія млода панєнка?
— Хто зна. Може, католичка.
— Добже, — сказала монашка і щось загомоніла до священиків по-німецьки. Ті згідно покивали головами. Більше вони нічого не питалися; мабуть, та справа для них була вже звична. Вони подалися до небіжчиків, і тоді я зирнув у труну, що була скраю. До підборіддя прикрита чимсь, Франя лежала тихенько, ніби жива, і лише прикидалась мертвою. Прикидалась, однак, назавжди.
Купка людей, що була в кірсі, почала відспівування. Я не розумів слів, але від щемливої мелодії одразу почало вивертати душу. Дуже боявся не стриматись, боявся заплакати. Сльози застилали очі, я ледве гамував їх, щоб не попливли з очей. Дивно, що навколо не плакав ніхто, тільки співали, ніби в якомусь екстазі, і гуки ангельського хоралу самотньо лунали під темним склепінням кірхи. Може, це був останній похорон війни. Спізнілий похорон. Злі сили війни добирали свої жертви. Ніби не все зібрали за чотири роки.
Коли почали зачиняти віками труни, я зробив спробу наблизитись, проте спізнився і Франі більше не побачив. Чорне віко назавжди сховало її від мене. Люди взялися підіймати труни, щоб винести їх. Все ж чоловіків тут було небагато, труни виносили по одній. Як підняли труну з Франею, я також підставив плече. Труна була не важка, хіба великувата для маленького тіла дівчини. Мабуть, тому, коли йшов, здалося, що вона там ворушиться. Але ворушилася, певно, від наших невладних кроків. Ми обійшли кірху і гравійною доріжкою потупали в самий кінець цвинтаря. Біля кам’яної стіни в кутку було вже накопано кілька купин- могил — тих, кого тут поховали раніше. З останніх могил злітав угору гравій, то завершували свою роботу два могильники. Один з них був той самий німий у синьому береті, з яким ми їздили за вбитими. Франину труну ми поставили додолу біля її могили і чоловіки повернулися до кірхи за рештою. Трохи поміркувавши, я пішов за ними.
Коли всі труни були винесені, священик з хрестом у руках сказав свою проповідь, всі захрестилися. Я так само перехрестився.
Затим тричі перехрестив труну Франі. Могильники на вірьовках хутко і спритно опустили труну в яму.
От і все.
Як опускали останніх, я вже не дивився. Я закопував Франю. Горнув і горнув лопатою на чорну накривку труни. Коли вона сховалася під гравієм, трохи передихнув і почав зсовувати гравій знову. Так до самого верху могили. З решти гравію, наскребеного поряд, влаштував коротенький, мов дитячий, пагорбик — якраз у ріст Франі. Заплакана жінка в чорному шарфику звіддалі мовчки перехрестила мене. Що ж, дякую тобі, добра австріячко. І пухом тобі австрійська земля, мила моя землячко.
Ні з ким не попрощавшись, я зморено побрів до брами. Було не до прощань, не до подяк. Не хотілося більше чути нічиїх і ніяких слів. Ні навіть бачити людей. Я відчував себе спустошеним і знесиленим. Тільки відійшовши по завулку від кірхи, одягнув на голову пілотку і озирнувся. Так звичайно робив на війні, якщо кудись мав потребу вернутись — щоб краще запам’ятати дорогу. Сюди я повинен був вернутись. Я мав твердий намір це зробити.