Що ж, і за те спасибі, подумав солдат, маючи, однак, надію, що рибу вони все ж поділять порівну. Але рибалка і сам з’їв лише дві і роздумливо зачекав, щось вирішуючи.
— А… цур йому, ще по одній. Решту — вранці.
З’їли ще по одній і знову не наїлися. В приску зосталися три останні, і рибалка прийняв неминуче рішення:
— Та дідько з нею! Що залишати… Ще до ранку не доживеш — радіація ж.
Саме такого рішення й чекав солдат. Хіба що недоречне нагадування про радіацію неприємно шкрябонуло його почуття, але він хутко про те забув. Не підводячись, вони з’їли всі рибини; рибалка дбайливо згорнув жаринки, покидав у них недогарки.
— Ти поночуєш чи підеш? Хоча куди тобі йти, правда? — запитав він просто, ніби давній знайомий. І солдат несподівано для себе так само просто відповів:
— Правда.
— Ну й гаразд! Тут така справа — тримати вогонь. Згасне — будемо сиру рибу жерти. Зрозумів?
— Авжеж, — бадьоріше відповів хлопець, одразу пригадавши зміст однієї книги, яку читав у школі. Книга називалася «Боротьба за вогонь». Тоді його дуже вразили події, що відбувалися в первісному племені, коли в того погас вогонь. Тепер їм двом загрожувало щось подібне.
— Тебе як звати? — трохи подобрілим голосом запитав рибалка.
— Та солдат просто, — подумавши, відповів хлопець. Йому зовсім не хотілося називати себе, а обманювати також не було великої охоти.
— А я бомж просто, — в тон йому відповів рибалка і засміявся.
Що ж, хай буде так, подумав солдат. Один дезертир, другий бомж, — зійшлася солодка парочка, з’їдливо подумав він.
— Такі справи, — непевно закруглив коротку розмову бомж і витягся на траві. З-під розстебнутої ватянки з дірявою підкладкою оголився його запалий живіт, увесь у якихось синцях і виразках, і солдат зніяковіло відвів погляд. Подумав, однак, що тепер і в нього не кращий. Полежавши трохи, бомж; знову підвівся, сів на траві.
— Не поїли — тільки живіт розгнівили. Знаєш, солдате, бери вудку і закидай. Може, ще візьметься…
Солдат слухняно взяв з трави не дуже зграбне вудлище з навитою на нього жилкою і пішов на колишнє місце, де недавно клювало.
— І дивись мені гачок! — гукнув ззаду бомж. — Одірвеш — голову зірву!
Та вже як-небудь, відказав йому подумки солдат.
Усе надвечір’я він кидав у невелику затоку вирізаний із соснової кори поплавець і все марно — клювання не було. Тоді він перейшов на інше місце — далі за очерет униз за течією. Але й там у нього ні разу не клюнуло. Погода тим часом усе кращала, зробилося зовсім тепло, над водою товклися клуби мошви. Вітер ущух, круглява річкова затока, мов тьмяне люстерко, відбивала неяскраву красу лісового берега, за який поволі завертала ріка. Низько навислі над водою кущі лозняку на тім березі клали на воду глибокий дзеркальний сутінок, де, напевно, водилася риба. Може, навіть, лящі, коли в чорторйї, подумав солдат. Але як перебратись туди, щоб не роздягатись, міркував він, втрачаючи цікавість до вудки. Було тихо й лагідно, і вже не вірилося в ту загрозу, яка роками нависала над краєм, якої так боялися. Але, може, даремно? Може, той страх перебільшений? Живе ж якось біля річки бомж і навіть хизується — загартований! А може, він так, щоб не думати про гірше й підбадьорити себе? А заразом і його також.
Коли сонце сховалося за вершини сосен, солдат викинув з води невеличкого окунця — і все. Більше до самих сутінок нічого у нього не взялося. На воді вже важко було вбачити нерухомий поплавець, і хлопець змотав вудку.
— Тю-ю… А я гадав! — розчаровано зустрів його бомж, лежачи біля багаттячка. — Виходить, таке твоє щастя…
— Не клювало зовсім.
— Це вона як коли. Якось за ранок я вивудив шість штук. А після два дні жодної. Просто злість бере. Але й жерти хочеться…
— А більше тут нічого? — спитав солдат.
— А що ж тут ще? Грибів, ягід нема — рано ще. Звірина вся зійшла геть. Людей відселили. Що збіглим бомжам зостається?
Так, певно, небагато зостається збіглим бомжам-дезертирам, згідно подумав солдат. Але що можна було зробити, щоб роздобути харчі, він не знав, як не знав того і бомж. Утім, той, мабуть, і не надто турбувався про їжу.
— Тут, знаєш, таке діло: менше будеш їсти — довше проживеш, — не зрозуміти, жартома чи всерйоз зазначив він. — Менше радіації споживеш. Тож нам голод корисний.
Ні, з цим солдат не міг погодитись, він і так зголоднів до нестями, а сили від того не побільшало, — поменшало, це певно. І він все думав, де б його що з'їсти. Але тепер біля річки з’явилася надія, і він нікуди не хотів звідси йти.
Коли стало темніти, бомж підняв із землі вудлище і відв’язав від жилки гачок, який акуратно зачепив за підкладку куфайки.
— Треба берегти, а то… Спати хочеш?
— Не дуже, — відповів хлопець.
— То пильнуй вогонь. А я кемарну пару годин.
Бомж накарачки поліз у тісний лаз своєї землянки в обриві, а солдат залишився біля багаттячка.
Він підкладав у вогонь сухе соснове ломаччя, сонливо спостерігав, як поволі, але наполегливо між дровиняк точилися, більшали, набирали сили, щоб потім почати мізерніти, ліниві язики полум’я. Тоді знову треба було підкладати. Часом на хлопця шугало димом — від подиху вітру з річки. Навколо панувала темрява; чорної річкової затоки звідси було вже й не вгледіти. Лише нерівно світився — то яскравішав, то темнішав — невисокий пісковий обрив з норою поряд. Бір уночі майже перестав шуміти, і навколо зробилося аж занадто глухо.
На хлопця знову обвалилося звичне відчуття самоти, і він почав думати-міркувати про своє незаздрісне становище. Врешті, думав він про нього завжди, ніби намагався щось вирішити. Чи щось зрозуміти. Але ні того, ні цього ніколи остаточно не вдавалося, він не міг викараскатися з якоїсь розумової безвиході, куди його загнало життя. Чи, може, загнав себе сам. Багато було незрозумілого в його недовгому житті, але одне було певно, — йому не пощастило народитися дужим. Не можна сказати, що слабаком, але й не дужим, — таким, щоби власною силою оборонити себе. Як це робили інші — у дворі. Коли тієї сили бракує, тоді над тобою будуть знущатися інші, а тобі зостається лише сподіватися на їх милосердя чи абстрактну справедливість. Силі ж не треба справедливості, вона сама собі господиня і керує собою як хоче. В дитинстві солдата так сталося, що хлопці з подвір’я були старші за нього і вже тому дужчі, які не гребували тим, щоб познущатися з нього. Якщо треба було кудись збігати по щось, посилали його; коли у нього з’являвся ножик, можна було його відібрати. Чи попросити подивитись і не віддати. Обдурити також можна було. Бо, крім того, що він слабкіший за інших, він ще й скаржитись не побіжить, адже йому не було кому скаржитись — він не мав батька. А після в нього не стало й матері.
Дитинство для нього видалося малощасливе, навіть страдницьке; особливо, коли він втратив батьків і залишився один зі старою, немічною бабусею. Після, в інституті, дещо для нього змінилося на краще, він щиро потягнувся до знань, набув самостійності і по змозі відокремився від колективу, який його ніколи не вабив. Але після призову до війська все гірше до нього повернулося: і гомінкий, метушливий колектив у казармі, і абсолютна залежність від нахабних солдатських лідерів. Опинившись після «учбівки» в полку, він думав, що тут буде інакше, що тут вони всі рівні, і офіцери будуть ставитися до них справедливо. Офіцери, може, і ставилися до всіх справедливо, але офіцерів було небагато, і ті були зайняті власними офіцерськими справами. Солдатами ж верховодили свої, ті, що вилучилися з солдатської маси і керували згідно зі своїм кримінальним розумінням. Найавторитетнішими серед них були ті, що вже посиділи в тюрмі, звідки вони принесли власну мораль і тюремні звичаї. Якось перед вечірньою перевіркою сержант Дробишев упустив під ліжко свій футляр від зубної щітки і, як завжди, по-хамськи наказав солдату: «А ну, підніми!» Замість того, щоб негайно виконати наказ, солдат коротко кинув: «Сам підніми» і тут же полетів від міцного удару в обличчя. Він не втямив, що сержант з наміром кинув під ліжко футляр, і ця його нетямущість коштувала солдатові прикметного синця під оком. Назавтра при розводі на заняття командир роти поцікавився: «Що це в тебе?» В строю всі напружено чекали його відповіді, і він, трохи помовчавши, сказав, що упав. «Треба дивитися під ноги», — глибокодумно завважив ротний. А неподалік з першої шереги злісно шкірився на нього сержант Дробишев. Солдат подумав тоді, що, напевно, відповів правильно, але вже наступного дня йому довелося пошкодувати об тім. У курильні, де він лише присів з хлопцями, з’явився сержант Дробишев і мовчки з усієї сили садонув йому кулаком під дихало — чому не встаєш, коли старший заходить? Скорчившись від болю, солдат почвалав у казарму, в той час як інші мовчки і байдуже позирали вслід. Ніхто не заступився, ніби так і належало ставитися до рядових.