Але ще гірше стало на початку весни, коли старшиною роти призначили прапорщика Зеленку. Цей узяв за звичай таємно кучкуватися з друзями після відбою в каптерці, де вони випивали.
Часом кого-небудь будили в казармі й також кликали в каптьорку. Одного разу після опівночі звідти вийшов з почервонілим обличчям, мо’ навіть заплаканий, земляк Петюхов, мовчки ліг на своє ліжко і накрився з головою ковдрою. «Що вони там?» — тихо спитав солдат, та земляк навіть не відповів і довго ще здригувався під ковдрою від плачу. Солдат здогадався про те, що там відбулося, але мовчав, уже відчуваючи, що настане і його черга. Правда, поки що не наставала, і хлопець із тривогою і страхом чекав, коли те скоїться. Пару разів він помічав, як під ранок з каптьорки вибредав явно п’януватий Дробишев, поспішно роздягався і клався в своє дбало розстелене для нього ліжко — через три ліжка від солдатового. Якось Дробишев, уже поклавшись, підвівся і з кишені штанів дістав фінку, яку, озирнувшись, сунув під матрац. Вже чи не збирався він когось зарізати вночі, засинаючи, подумав солдат. Тої миті він не знав ще, що зарізати доведеться самому, і з тієї хвилини все його життя піде наперекіс.
Вони тоді стомлені змінилися з наряду, і тільки солдат заснув після відбою, як одразу проснувся від міцного штурхана в бік, — над ним у проході стояв осадкуватий радист Подобєд. «До прапора», — прогундосив він, і солдат зрозумів, що його кликали в каптьорку. Після другого такого ж стусана він мусив устати, почав одягати штани, затим чоботи. «Босий», — просипів Подобєд, і він, пом’явшись, босий поплентався в каптерку.
Там ще сонного і стомленого, із замутненою гидотною свідомістю його нахабно згвалтував на підлозі все той же ненависний йому сержант Дробишев; Подобєд і Зеленка тримали. Змучений і зганьблений, як і недавно його земляк Петюхов, він добрів до свого ліжка і ліг. Він не поліз ховатись під ковдру, навіть не заплющив очі і лежав, чекаючи свого часу. Навколо в нічному півмороку казарми сопли, ворочалися, мурмотіли уві сні солдати і нікому не було справи до того, що робилося за стіною в каптьорці. І солдат так міркував, що не буде справи й до того, що незабаром мало вчинитися.
Все ж він дочекався того, чого хотів. Через годину чи більше до свого ліжка, ніби крадькома, підійшов нарешті й Дробишев, роздягся і ліг. Ще минуло трохи часу і почулося його негучне хропіння, сержант спав. Тоді солдат підвівся, одягнувся, акуратно накрутив онучі, натягнув чоботи. Все робив неспішно і грунтовно, бо тягнув час. Залишалося надіти бушлат, але бушлат разом з іншими висів біля тумбочки днювального, який там примостився кемарнути в глухий час ночі. Солдат підійшов до сонного Дробишева, потиху засунув руку під його матрац. Не одразу, але намацав фінку і без розмаху, з незвичайною для себе силою увігнав її по самий держак у лівий бік Дробишева. Той лише хропонув гучніше і, не проснувшись, обів’яв на ліжку.
Ледве тримаючися на тремтячих ногах, солдат зняв з крючка свій бушлат і, на ходу вдягаючи його, кинувся в коридор.
— Куди? — сонно гукнув до нього днювальний.
— Живіт! — крикнув він, зачиняючи двері.
На далекувату прохідну він не побіг, за вбиральнею в огорожі був вузький пролом, крізь який ті ж сержанти ходили в самоволку. Солдат виліз із нього і темним завулком рушив на міську околицю.
Бомж кеморнув, як він і казав, не більше за пару годин і десь по півночі задом вибрався зі своєї нори.
Була безмісячна ніч, над річкою куріла-повзла білувата ковдра туману. На березі почувалося по-нічному холоднувато, і бомж, здригнувшись, потупав до багаттячка, де, поклавши голову на коліна, сидів солдат. Бомж стривожився:
— О, о! Тухне! Підкласти треба…
Він підкинув у вогнище декілька сухих палок, від яких слабий огонь і зовсім захотів погаснути, але потроху-помалу став розгоратися. Пустельний берег трошки освітився, став помітним близький обрив і над ним — суцільна стіна бору.
— Іди в землянку, — сказав бомж. — Там лахманина, накриєшся.
Солдат мовчки підвівся, але не поліз у нору-землянку, а примостився під обривом побіч і відразу заснув. Снів жодних не бачив — він їх взагалі не снив, — але не доспав до ранку. Проснувся на світанку від холоду, — біля річки було куди холодніше вночі, ніж у молодому соснячку, тут дрижаки діймали, як є. Раз за разом здригуючись, він підійшов до багаттячка, біля якого у світанковій півтемряві сіріла самотня постать бомжа.
— Що, не спиться? А, холодно. Ну то з незвички. Мабуть, від мамки недавно? — хриплуватим зранку голосом загомонів бомж. Як уже зауважив солдат, бомж узагалі був охочий поговорити. Це загалом подобалося солдату, який сам був не дуже говіркий і не дуже любив відповідати на чиїсь питання.
— Ніч тепла. Туман…
— Ніч тепла, — підхопив бомж. — А їсти все одно хочеться. Тож бери вудку і закидай. Вранці, може, краще візьметься.
Він причепив до жилки свій бережений гачок, і солдат, усе здригуючись, пішов до очерету в затоку.
Невдовзі, вгамувавши ранкові дрижаки, він якомога далі кидав у воду поплавок і чекав, чекав, що ось-ось клюне. Та ні біса не клювало. Вода була тиха, від поплавця, як упаде, на поверхні далеко розпливалися кола, які потім потроху зникали. Він чекав, коли поплавець смикнеться і вода біля нього здригнеться, поплавець, може, пірне — раз і вдруге, — певний знак, що взявся. Лящ, підлящик або хоч би який окунець. Та минав час, поплавець лежав тихо, клювання не було. Небо над лісом тим часом зовсім просвітліло, в зоні починався новий день.
Тоді солдат подумав, що, мабуть, треба змінити принаду, — ці білі, з-під соснової кори черв’яки, може, не найкращий для риби корм, треба пошукати звичайного дощового черв’яка.
Поклавши вудлище кінцем у воду, він одійшов далі, пошукав низькуватий, з дерниною бережок і короткою палкою став його розкопувати. І справді, хутко натрапив на якусь почвару в землі, хіба тільки подібну на те, що він шукав. То був не черв’як, а якийсь червоний вужака з палець товщиною, довгий, коли його витягнув солдат із землі, — може, навіть з півметра довжиною. Перемагаючи гидливість, солдат розтоптав підбором його голову (хоча було не зрозуміти, де в нього голова, а де хвіст) і кинув решту в річку. Чи не від радіації це? — сполохано подумав хлопець. Кому радіація — погибель, а кому — он, сприяє. Якби так посприяла людині… Він ще поколупався в березі, шукав звичайних черв’яків, та звичайні тут, мабуть, вивелися, чи не понищені цим мутантом? — подумалося хлопцю. Видно, оте природно, згідно з законами природи, коли той, хто дужчий, пожирає слабшого. Як і в людей.
Коли він повернувся до вудки, поплавець її чомусь плавав біля самого берега. Стривожений хлопець витягнув з води вудлище і справді сполохався — гачка не було. Від поплавця гойдався короткий кінець жилки і все. Але куди ж він подівся, хто його відірвав? Адже, щоб одірвати, треба було смикати, але ж він не смикав. Він взагалі не чіпав вудлища. Довго не роздумуючи, хлопець скинув чоботи, підкасав штани і поліз у воду. Він старанно обнишпорив очерет на обмілині, зелені трав’яні водорості, наскільки до них можна було дотягнутися. Глибше, правда, нічого не було видко, лише стояла мутнувата вода, в якій щось струміло і гойдалося — текло в один бік, усе до того ж Чорнобиля. Добре, що не з Чорнобиля, подумалося хлопцю, хоча від того не стало легше. Гачка ніде не було.
— Що, відірвав? — гукнув ззаду бомж, підійшовши по березі.
— Та ось…
— Я ж тобі казав… Тепер голову твою одірвать! — посварився той і також почав роззуватись.