Щоправда, потрапив не один він, тепер вони удвох. Але бомжу що — бомж уже старий, своє, мабуть віджив, попив горілки та й жінок спізнав… А солдат навіть не встиг когось покохати, тільки примірявся до несмілого юнацького кохання. У школі з восьмого класу подобалася йому лише чорнявенька веселушка Сімакова Тоня. Якось написав їй записку, що кохає і хоче зустрітись; до початку занять поклав у Тоньчину парту. Усі перерви ні живий, ні мертвий спостерігав за її обличчям, на якому, однак, не було нічого, опріч звичайної її смішливості. Тоді, підстерігши, коли вона верталася з туалету, спинився попереду і, нічого не кажучи, уперся в неї ідіотським поглядом. Вона скинула свої чорні брівки, тихо мовила одне тільки слово «дурень» і пішла в клас. Після уроків він знайшов у глибині її парти свою записку і дрібненько пошматував її. Так скінчилося, не почавшись, його дурне кохання.
Надвечір’ям, коли вони, трохи утамувавши голод, сиділи на березі, бомж спитав:
— Послухай, а чого ти драпонув з війська?
— Було чого, — тихо кинув солдат.
— Що, либонь, командири допекли?
— Допекли…
Він не хотів нікому розповідати про свою біду і свою ганьбу, він не хотів навіть про те думати, — гидував. Бомж, мабуть, відчувши щось у його настрої, не став допитуватись. Він уже влазив у свої спомини.
— Знаєш, а я от хотів служити. Я ж технічної частини офіцер, техніку любив. Цікава справа — техніка.
— А яка? — з цікавістю запитав солдат, згадавши свій агрегат зв’язку, з яким вони чимало помучилися на маневрах.
— Автомобільна.
— Ну, автомобільна, може, і нічого. Коли не псується.
— Псуватися все може. Треба ремонтувати. Але щоб ремонтувати, треба талант мати.
— Талант?
— А ти не знав? Думаєш, талант тільки співачкам та письменникам потрібен? І механікам так само. Я, знаєш, мав.
— І що ви ремонтували?
— За двадцять літ усе перебрав — «гази», «уази», «мази»…
— І які кращі? — без жодної цікавості спитався солдат.
— Якщо щиро — все гівно.
— Чому так?
— Бо не вміють робити. Або не хочуть. Хіба така має бути армійська автотехніка?
— А яка?
— А хоч би як в американській армії. Ми ж на курсах її вивчали. То наша від їхньої — як земля від неба. А все чому? Бо передрати по-людськи не вміють. Обов’язково спаскудять, спростять і погіршать. Як ті «Жигулі». Передрали в італійців і погіршили. А далі почали удосконалювати, тобто — погіршувати. Ну і довели до ручки. Автомобіль потребує грунтовності, його напилком не вдосконалиш.
— Однак же їздять…
— Їздять, бо який же вибір? «Москвич» ще гірший. А «Запорожець» — це чудо технічного недбальства..
— Ну, а вантажні? Ті, що руду возять. У поверх висотою…
— Не тільки руду возять, вони ще й наші ракетовози. Гівно також. Намучився я з ними під зав’язку. На півночі… Вони гарні лише, як у боксах стоять. Величезні, колеса помальовані, бампери вирівняні, повний ажур. А ви попитайте їхніх механіків… Хоча що питатися — і вони не скажуть, вони ж підписку давали. Тому — аби рівно, чисто і гарно. Як і заправка койок. Вас же, напевно, здорово навчали койки заправляти?
— Еге, здорово. Всю дорогу, — з усмішкою зазначив солдат.
— Оце є головне. Як і завжди. І ще стройова. І політзаняття — обідня із замполітом.
— Тепер уже буває, що і з попом.
— Ну, потіха! — хекнув і покрутив головою бомж. — Кажеш, з попом навіть? Ну дожилася непереможна армія. Добре, що я в ній не служу. Відслужив своє. Ні, взагалі я любив техніку. Коли де якась несправність, начальство нервується, крики, матюки… А мені цікаво: в чому справа? Якийсь стук, а не зрозуміти, де. Стуки — вони хитра річ, скажу тобі, на слух не завжди візьмеш. Бува, стукає в одному місці, а причина в іншому. Чи з тією електротехнікою, як наша. Знаєш, і тепер інколи двигуни сняться. А тобі що сниться — дівки? — раптом запитав бомж.
— Мені? А нічого.
— Ну й кепсько. Значить, у тебе глуха психіка.
— Оглухла?
— Може, оглухла, а може, з такою народився, — вирішив бомж, повертаючись на другий бік. — Холера, щось у грудях заболіло… Але скажи ти мені, чого ти в цю зону вліз? Чи більше не було куди?
— Значить, не було.
— А що батьки? Чи не знають, де син?
— Нема кому знати.
— Зрозуміло. Значить, сирота. Вгадав?
— Так.
— А що у хвості? Політика, побутовуха?
Що в нього у хвості — політика чи побутовуха, солдат не знав, у подібних тонкощах сучасної юриспруденції він не був досвідчений, з прокурором не зустрічався.
— Одного гада пирнув, — відповів він смиренним голосом.
— До смерті?
До смергі чи ні, також не знав. Тоді здавалося — так, тепер почав сумніватися. Може статися, що й не до смерті, що Дробишев вижив, і вже його не присудили б до вишки. Але що ж тоді виходить? Що він даремно збіг з полку та по дурості своїй ускочив у цю зону? Це було б жахливо. Правда, бомж, спасибі йому, більше не став лізти в душу, розпитувати подробиці. Схоже, трохи поспівчував і на правах старшого пустився у повчання.
— Знаєш, у Євангелії сказано: не убий. Думаєш, чому сказано — що, ворога шкода? Тебе, дурня, шкода. Того, хто забиває. Куля вона ж забиває двох — одного прямо, а другого рикошетом, згодом. Ось у чім заковика. Я вже надивився. Он одному в Мінську дружина зрадила. Гарячий був, молодий, ну й порішив її. До речі, разом з її коханцем. І все так тонко зробив, що не розкрили: мовляв, пішли і зникли, я звідки знаю? І що ж, думаєш, йому стало легше? Висох, схуд, рак підключився. В комірчині повісився мужик. Без суду і слідства.
— Ну, звісно, — сказав солдат. — «Злочин і кара» Достоєвсь- кого… — Достоєвський що! Достоєвському того й не снилося, що у нас робиться. Син батька забиває. Батько дочку малолітню гвалтує. А ти — Достоєвський… — То що ж тоді цим злочинцям? Роби, що хочеш? Вони ж усе можуть.
— Вони можуть, еге. Але їхнім способом супроти них не можна. Не можна ніяк. Нізащо не можна!
— А в який же тоді спосіб?
— А супроти них способу нема, — глибокодумно зазначив бомж.
— Невже?
— Вони самі себе мають кінчити. Рано чи пізно. Як павуки в банці. Якщо в банку до них кинути, наприклад, шершня, вони всі наваляться на нього і заб’ють умить. А коли їх там не чіпати, самі себе пожеруть. Бо нікого не жерти вони не можуть. Це достеменно. Наукою доведено, — сказав бомж і, мабуть, задоволений своєю відповіддю, хитрувато засміявся.
Солдат мовчав, задумливо колупаючи дубчиком у піску.
— Убивство — подвійна біда. Навіть якщо і не зловлять, не засудять. Тебе ж, мабуть, ловили?
— Не знаю, — знизав плечима солдат. — Може, і тепер ловлять.
— Тоді тобі не можна звідсіля потикатися. Сиди. Тут ще, може, як пересидиш.
— Чого ж я тут досиджуся? — нервово спитав солдат.
— А знаєш, усе може бути. Влада зміниться — у нас же також вона міняється. Ну, коли там помре хтось. Чи амністія. Чи десь новий реактор вибухне, — бомж знову засміявся.
— А радіація? — підняв голову солдат.
— От я й кажу: якщо раніше радіація не скрутить. Вона — паскудна сука, підбирається на котячих лапках, а хапає, мов тигра.
— Звідки Ви знаєте?
— Знаю, — непевно відповів бомж. — По собі відчуваю.
Такий поворот розмови був не по нутру солдатові, і він мовчки піднявся. Помалу пішов по березі, позираючи на річку, ніби та могла чимось втішити. Було кривдно за свою невдалу долю — і чом отака дісталася йому? Чому він потрапив до цього гада Дробишева, а не до якогось кращого сержанта? І мало йому було біди в полку, так ще вліз у цю страшну зону. Все ж, мабуть, вона справді страшна — дарма декотрі кажуть, що такі страхи перебільшені. Мабуть, не перебільшені, якщо від неї тікають люди. Люди знають чи відчувають небезпеку, звідки б вона не йшла — від Бога чи диявола. Людей не обдуриш. А він ось, здається, ошукався — не треба було бігти сюди. Хоча, а куди б він побіг — без грошей і без зброї? Зі зброєю, напевно, все могло би бути інакше. Хоча… Он бомж каже про рикошети. Може, вистачить йому й одного рикошету, який уже чи не потрапив у нього.