Багато чого у власній долі солдата здавалося йому непевним чи зовсім кепським. Люди, яких він зустрічав, також не надто захоплювали його. До бомжа він з першого дня приглядався з особливою увагою — все ж не так часто випадало йому зустрічати бомжів. Спосіб його існування та деякі слова часом дивували солдата, який з дитинства звик, можливо, з надмірною увагою ставитися до слів і вчинків старших. У старших хлопцю передусім хотілося бачити певність і грунт, — якості, яких, може, не вистачало самому. Але не набагато більше він знаходив і в старших, серед яких також панували змінливість і випадковість. Починаючи з дрібних, особистих подій та вчинків і кінчаючи Чорнобилем. Люди явно не розуміли, куди йшли і куди треба було йти. Часом він думав, що вся історія людства надто подібна до метушливого руху зголоднілих на пустому столі. Ні законів у тому русі, ні певності, одне лише прагнення — знайти і зжерти.
Ось і бомж про радіацію каже то так, то інакше. То вона для нього — не загроза, то він уже щось відчуває. Хоча що бомб — навіть учені не в змозі розібратись про міру її небезпеки. Ті встановлюють одні норми, другі — інші. Але все винаходять теоретично, а тут доводиться випробовувати цю холеру на собі, суто практично. Вони тут ніби лабораторні миші з нікому не потрібної лабораторії, непланові жертви заплутаної науки. А заодно й такої ж техніки. А може, і оборонки також. Солдат ніде не читав, але чув у розмовах, що причини катастрофи — все ж у оборонці. Для ракет потрібен збагачений плутоній, ось оборонники і гнали його, щоб виконати й перевиконати плани до свята всіх трудящих — Першого травня. Техніка й не витримала. А за нею і оборонка, та й політика так само. Але ж у цій державі політика — річ священна, в ній ніколи ніхто не сумнівається. Тільки чому вона потребує стільки жертв?
Останніми днями солдат також став помічати в собі щось недобре. Якісь кепські зміни почали відбуватися в його організмі. Стало надто в голові паморочитися, часом він навіть боявся, що впаде, особливо коли довго дивився на річковий плин. Знов же почала боліти шия під вухом, весь час кортіло відкашлятися, та було ніяк. Але найбільше дошкуляло йому відчуття голоду. Від голоду він слабшав і думав, що всі причини його хворобливості — від нестачі харчу. Здавалося, якби хоч раз уволю поїв, то й почувався б краще. Але наїстися все не було чого, а про інше він боявся і думати.
Рятівне їх багаттячко, завдяки якому вони харчувалися і яке гріло їх вночі і врянці, стало карою для солдата. Воно зжирало неймовірну кількість дров, які все важче було здобувати в лісі. Мабуть, все було б ліпше, якби вони мали сокиру або якийсь годящий ніж чи кинджал. Але нічого з того у них не було — ні в бомжа, ні в солдата, дрова вони мусили здобувати голими руками. Міський житель, солдат не думав, що в лісі це стане проблемою.
Головне, якщо бомж ішов на болото, хлопець не міг надовго відлучатися з берега, а відлучившись, кожного разу боявся, що спізниться і багаття згасне.
Того дня він особливо далеко й не відходив. Вибрав у молодому сосняку зсохлу ялинку, яка була йому під силу, і почав її гнути- хитати, щоб викрутити з корінням. Ялинка була не товста, проте довелося пововтузитись, і хлопець аж употів, допоки впорався з нею. Так і поволік через підлісок до річки, все тривожачись, чи не згасло багаттячко. Коли відходив, підклав зовсім трохи, могло й догоріти.
Вибравшись із лісу на обрив, перш за все зирнув на берег і від здивуваня ледве не випустив ялинку — біля багаттячка спиною до нього сиділа незнайома жінка. Багаттячко буцімто ще трохи димилося, і жінка, вдягнена в джинсову куртку і спортивні штани, клопітливо підкладала в нього те, що не встигло ще догоріти. Солдат майже сполохався, що вона, може, й зовсім загасити багаття, і зістрибнув з обриву.
— Оце ж підкладаю, щоб не згасло, — сказала жінка звичайним, майже як у хаті, голосом.
Не відповівши їй, солдат поправив кінці недогорілого гілля — димок погустів, незабаром мав з'явитися вогонь: багаттячко не згасне. Це його заспокоїло, хоча поява жінки майже стривожила, тим паче, що він тут опинився один, — бомж із ранку пропадав на болоті.
— Що, рибалиш? — вглядаючись у його заклопотане обличчя, спитала жінка.
Вона була набагато старша за солдата, мала жвавий і гострий позирк з-під темних, не підмальованих брів; на її вустах також не було помітно слідів помади, і вони здавалися не надто виразними на рудуватому обличчі. Вільна мачера говору й не білоруська мова давали зрозуміти, що жінка не тутешня, — швидше за все, з міста. Але як вона опинилася тут? Що їй тут треба?
— Один тут? — Знову спитала вона.
— Не один, — буркнув він і поліз на обрив по ялинку. Вce ж треба було підкласти в багаття.
Він зволік ялинку з обриву, підтягнув ближче до берега і почав обламувати гілки. Деякі з них кидав у вогонь, інші, що були товстіші, складав неподалік. Жінка, пильно спостерігаючи за ним, мовчки сиділа біля багаття. Відтак різко спитала:
— Ти дурень, чи що?
Перш ніж відповісти, він кинув у її бік злий погляд, бо вона відверто бентежила хлопця і, мабуть, не відразу втямила те.
— Давай допоможу.
Удвох вони стали обламувати з ялинки гілки, хоча, як він зрозумів, допомога від неї була незначна; вона більше заважала, смикаючи ялинку. Ростом вона була вища за солдата і, мабуть, ніскільки не бентежилася у стосунках з ним. Він же, невідомо чому, почав помітно для самого себе соромитися через те, що вона була до нього так близько.
— А сокири нема? — спитала жінка, і він побачив, що спереду в неї не вистачає зуба.
— Нема.
— І пилки нема?
— Нема й пилки.
— Як же ви тут обходитесь? Руками?
— Руками.
— А як риба? Клює?
— Клює, — просто відказав він, ламаючи товстіші віття знизу. Жінка обламувала тонші з вершини.
— І багато наловив?
Пригадавши їхній улов і загублений гачок, він криво посміхнувся. Подумав, однак, що подробиці їй тлумачити не буде. Хто вона така, щоб усе їй тлумачити.
— А де ж твоя вудка? Чи сітка? — не змовкала жінка.
— Для нашої риби вудки не треба, — сказав, маючи на увазі жаб.
— Ось як! Значить, ти тут таки не один?
— Не один, — сказав він і вперше прямо зирнув їй в обличчя, затримавши погляд на плетеній шапочці на голові. Все ж улітку в зимових шапках жінки не ходять, навіть у лісі. Чому ця в шапці? Його позирк, однак, зразу ж помітила жінка.
— Що, гадаєш — погана шапка? Вельми навіть зручна. І комарі не кусають. Та з ким же ти ловиш?
— З ким треба, з тим і ловлю, — стримано сказав він і змовк.
Недоречна цікавість жінки почала докучати солдатові. Добре ще, думав він, якщо це — тільки цікавість. Швидше приходив би з болота бомж, удвох уже вони знайшли б як відчепитись від цієї жінки.
Жінка у свою чергу теж зрозуміла, мабуть, що небагато доб’ється від цього незграби-хлопця в солдатському бушлаті, і сказала про себе:
— А я оце йду, дивлюся — багаттячко, і нікого нема. Ну, думаю, припалю, а то запальничка скінчилася. А тупати далеко…
— Це куди ж — тупати? — вовкувато запитав солдат.
— Туди, — непевно махнула рукою жінка.
І тоді солдат угледів біля вогнища невелику господарчу сумку, з якими господині звичайно ходять на базар. У сумці щось було накладено, однак, навряд щоб продукти — з вигляду сумка здавалася легкою. У той час із чагарнику біля річки появився бомж, який, побачивши їх тут, зупинився, але затим почав неспішно наближатися по березі. Жінка, згледівши його, кивнула.
— Напарник, еге?
— Напарник, — сказав солдат. Його ніякуватий настрій одразу став кращати, у присутності бомжа він відчув себе впевненіше.
Здаля озираючи жінку, бомж підійшов до багаття. В шапці він тримав наловлених у болоті жаб і тепер, вочевидь, прикидав, що з ними робити. Мабуть, показувати їх незнайомій жінці він не хотів, але й випускати також було шкода. Жінка, здавалося, щось зрозуміла.
— Що це — риба?
— Риба, — раптом сказав бомж. — Лящі. Показати?