— Покажи.
Жінка зробила декілька кроків назустріч, щоб зазирнути в шапку, відв’язані вуха якої він стискав у кулаку. Але, зазирнувши, відсахнулася.
— Тьху, гидота! Навіщо вони вам?
— Їсти!
— Їсти? Ви що?
— А нічого. Голод — не тітка.
— Ясно, — не відразу сказала жінка і відійшла, здається, втративши цікавість і до жаб, і до їхніх ловців.
Бомж тим часом з несподіваним запалом забігав біля багаття.
— А ось ми їх зараз підкоптимо, підсмажимо і з’їмо залюбки. Правда, солдате? Можемо і почастувати, якщо зголодніла. Звідки йдеш? — ніби до доброї знайомої, звернувся він до жінки.
— Звідти, — сказала жінка і присіла трошки збоку від вогнища.
— Солдате, давай більше дров! — по-командирському розпоряджався бомж. — Напали жару. А я їх випотрошу, нафарширую цибулею та перчиком. А як же! Французи їдять, а ми що — гірші?
Солдат без великої охоти взявся підкладати у вогнище сухе ялинове гілля, полум’я від якого хутко шугануло стовпом під небо. Близько від вогню стало гаряче, вони відійшли далі; бомж іржавим складничком випотрошив десятка півтора жабок.
— Либонь утікаєш? — раптом запитався він у жінки, яка сиділа віддалік. Жінка насторожилася.
— А я не втікаю. Хай від мене втікають.
— Хе! Ти хіба з міліції?
— Може, і з міліції…
— Так я тобі й повірив! — огледівши її, сказав бомж.
Жінка у відповідь засміялася — спочатку суворе її обличчя по-доброму просвітлилося.
— Ну й правильно зробив. Тепер вірити нікому не можна.
На горбовинці напаленого вугілля бомж почав пекти-смажити жаб. Сидячи поряд, солдат звикло ковтав слинки й помалу штрикав палкою у вогонь. Він чекав, що жінка піде, її присутність неприємно гнітила його, він уже встиг одвикнути від пустої балаканини з незнайомими. Для пустих розмов йому досить було бомжа. З жінкою, напевно, треба було поводитись інакше, особливо з такою ось безстидною прилипалою. В розмовах з жінками він взагалі рідко коли натрапляв на потрібний тон, частенько соромився і навіть страждав з того.
За якусь годину чи більше жабки, здається, підсмажилися, і вони посіли їх їсти. Жінка, як і досі, містилася трохи збоку від вогнища, і солдат подумав: ну, тепер уже піде. Але вона нікуди не йшла, і коли бомж подав їй невеличку жабку на широкому листі лопуха, який служив їм замість тарілок, нерішуче взяла її. Однак їсти поки що не квапилася.
— А солі? Солі у вас нема?
— Чого нема, того нема, — охоче потлумачив бомж. — Знаєш, і випити нема. Може, у тебе знайдеться?
— Чого нема, того нема, — мов передражнила його жінка і тихенько, непомітно зітхнула.
— То їж. Либонь давно їла?
— Давненько, — зізналася жінка. — Тут де візьмеш?
— Тут ніде нема. Опріч як у нас, — жартував бомж. — Ресторанчик на березі. Мов «поплавець», правда, солдате?
Солдат невдоволено знизав плечима, подумав: чого він чіпляється? Хай би й чіплявся до неї, якщо йому цікаво, та покинув його в спокої.
Хутко вони скінчили тих жаб, обсмоктали їх дрібні кісточки, які бомж зібрав ув одну купку та затоптав у пісок.
— Ось і пообідали! І повечеряли також. Ну як — нічого?
Жінка непевно поворушила плечима — мабуть, відповіді у неї не знайшлося. Замість того вона щось дістала із сумки.
— Закуримо?
— А ми некурящі, — відповів бомж.
— Травку…
— Травку? Тоді давай.
Жінка спритно згорнула з папірця товсту цигарку, прикурила від вуглини з багаття. Бомж підсунувся до неї ближче.
— Тебе як звати?
— А тебе?
— Мене — Жора.
— Ну якщо ти Жора, то я Жоржета. Чув таке ім’я?
— Аякже! Тільки як ти тут опинилася? Тут же зона.
— Ну і хрін з нею, з зоною, — різко, без усмішки сказала жінка.
— Нам-то чого боятись?
— А смерті?
— Смерть я вже бачила. Навіть поцілувалася з нею. Осьо, подивись!
Вона зсунула з лоба плетену шапочку, і на вистриженій скроні біла латка лейкопластиру.
— Що це?
— Від кулі. Кілер був п’яний, не поцілив.
— Кілер?
— А ти думав — півень клюнув?
— І за віщо?
— За гроші, звичайно. За що ж іще?
— І великі гроші? — з цікавістю питався бомж.
— Взагалі дрібниці, — байдужим тоном розповідала жінка. — Основні гроші встигли перегнати за кордон. А от себе не пильнували, коли решту намагалися зберегти. Ну, дружок мій і одержав у свій крутий лоб. А мені з рикошету — так само.
— Однак! — задумливо мовив бомж. Ризикована ваша житуха — з грошима.
— Була з грошима. А тепер пусто в кишені.
— Ну й добре. Вже тепер кілер відстане.
— Не скажи. Якби відстав, я б тут не опинилася.
— Он як!
Вони змовкли, жінка подала бомжу товстий недокурок, який той бережливо взяв закопченими пальцями.
— Що — вже курив?
— Було колись…
— А пацан? Хоча йому ще рано, — вирішила жінка, з усмішкою озирнувши солдата.
Йому й зовсім стало ніяково, майже болісно. І ця розмова про гроші, кілерів, куріння «травки» неприємно подіяла на нього, поривало встати й піти звідси. Хай би вони тут курили і сповідувалися одне одному, все ж у нього була інша, ніж у них, доля. Однак щось в особі цієї жінки притягувало його увагу, і він, хоч і з неприязню до неї, сидів і слухав.
— Одній тобі кепсько, — сказав бомж. — Напарника треба.
— Де ж його взяти — напарника?
— А мене візьми. Чи, може, хлопця. А що — у війську служив, дезертир…
Солдат мовчки підвівся і берегом річки пішов геть.
Він довго і без мети ходив між сосен, пізнаючи вже бачені місцини лісу, часом примічаючи, де сухі гілляки, які згодилися б для вогню. Сушнику на землі тут валялось мало, під соснами широко розповзлися зелені плями чорничнику, хутко мали появитися і ягоди. Але головна борова краса буяла вгорі, у бронзовім переливі сосен, які, одна в одну, стояли всі рівненькі — і товщиною, і висотою, і кольором оздоби, який плавно мінявся з оземка від сірого до яскраво-золотого у верхів’ях. Від цих соснових вершин линула чарівна лісова краса, якої не знайдеш у жодному іншому лісі. Однак і тут панувала самота, і солдат не розумів, чому. Вже ж ця борова благодать повинна б утішити, заспокоїти, обнадіяти людину, а ось не обнадіювала. Хіба поглиблювала тугу — добре ще, що не порушувала спокій. Спокою було тут навіть забагато, і людина нерідко переставала помічати його.
Поява тут цієї незнайомої жінки, здається, справді розворушила трохи заспокоєні почуття солдата, пробудила в ньому напівзабуте почуття незручності. Схоже на те, що він почав відчувати себе зайвим чи, може, побоявся втратити бомжа? Але бомж особливо його и не тримав біля себе. Найвірогідніше, що він відчув небажану перспективу самотності, від якої вже став одвикати. І тепер ця жінка..
Він ніколи не вмів нормально почуватися поряд з жінкою, особливо перед тими з них, що були старші, такі говіркі та гостроязикі; їх жіночі жартики, спрямовані на нього, бентежили і кривдили його. Він злився часом, але не на них — на себе, та нічого зробити не міг, не міг пересилити себе, тільки терпів. Ось як сьогодні.
На чебрецевій галявині він повалився у траву, жадібно вдихаючи знайомий цілющий аромат, який пам’ятав ще з дитячих років, коли на канікулах жив у бабусі. В полі чи в лісі бабуся завжди збирала різне зілля, сушила його в темних сінях і він часом питався: навіщо? Від хвороби, казала бабуся. Взимку простудишся, захворієш, а заварю гербатки — поп’єш і видужаєш… Якби жива була бабуся, певно, вона б і зараз заварила яких-небудь ліків — од радіації. Він би випив і був би здоровий. Але бабусі нема, а проклята радіація зачаїлася десь поблизу й чекає. Чого тільки чекає? І скільки буде чекати?
Коли почало сутеніти, солдат повернувся на берег. Він гадав, що жінка пішла, — ну якого біса їй тут робити з ними? Але виявилося, що поряд з бомжем вона сидить біля вогню і про щось тихо гомонить. Щось розказує. Щоб не заважати їм, солдат опустився на обриві віддаля, почав оглядати затуманене вечоровою смугою заріччя. Там, між лугових чагарників, уже підіймався туман, нерівним волоком плив-розпливався біля річки, простягаючись до вже затуманеної лісової далечини. Як завжди, світло прагнуло з’єднатися зі світлим, темрява з темрявою, либонь, у тому і була їх таємна одвічна спорідненість. Коли і ще потемніло, чоловік з жінкою встали від вогнища і пішли вгору, під сосни. Трохи зачекавши, солдат спустився до вогню, підклав ломаччя і сів на своє звичне місце — обличчям до річки. Він позирав у вогонь, але слух його ловив таємні і прозорі звуки лісу. Спершу там чувся віддалік стишений гомін, після ніби крик, який змусив його насторожитись. А затим після тривалої перерви донісся безтурботний жіночий сміх. Що б це все означало? — зосереджено думав солдат, про дещо, однак, здогадуючись. Але — тільки здогадуючись. Самому в такому становищі опинятися не доводилося, а з чоловічих розмов можна було міркувати про різне.