Коли на рівнинній далечині показався шиферний дах дідового хутора, солдат аж відчув хвилювання. Тоді, весною, добряче наблукавшись по сирих лісах і перелісках, він забрів сюди, бо далі йти не міг, зголоднів до краю. Дідове подвір’я тільки здаля нагадувало хутір, а насправді було крайньою в селі хатою. Але допоки було село. Тепер же від села, вважай, не залишилося нічого, крім хіба кількох здичавілих яблунь у колишніх садках, підмурків та колодязів. Будинки дощенту всі поруйнували, розтягли на дрова, а то й попалили. На місці декількох подвір’їв побачив хлопець смердючі, порослі лопухами згарища. Він тоді обійшов усе село і лише на останньому дворі знайшов живу людину, яка навіть спробувала тут господарити: здобула коня, натягала такого-сякого реманенту, мала корову і почала ростити теличку. Навколо садиби розробила чималеньку площину покинутої землі, на якій уже щось росло; земля була дбайливо оброблена і навіть угноєна. Дід, схоже, почував себе здоровим, не дуже боявся атома. Його приклад надав збіглому солдатові неабияку надію.
Солдат квапливо крокував до хутора по картопляному клину зі свіжо обгорнутими борознами; де-не-де вже зацвітали біло-сині квіточки. Мабуть, непогана буде в діда картопелька, по-хазяйськи подумав солдат.
Він ще не дійшов до хутора і, мабуть, мало що згледів там, коли щось йому не сподобалося. Щось там було не так, як тоді, коли він завітав першого разу. Насамперед не було воріт, і вже з поля проглядалося голе дідове подвір’я. А чи не пусте воно? Ні дідового коня, ні корови з теличкою, які тоді паслися поблизу на прив’язі, ніде не було видно. Не відзивався також пронизливим гавкотом Кудлач. Гамуючи неспокій, солдат потиху увійшов у двір і відразу побачив старого. Дід мовчки сидів на ганку і навіть не здивувався його приходу, не привітався.
— Що у Вас трапилося? — запитав солдат, уже відчуваючи певно, що скоїлося недобре.
Дід повів на нього погаслим, неясним поглядом і мовчки розвів руками. Зважаючи на все, говорити йому було тяжко.
— Але що? Що таке?
— Та ось, — мовив нарешті господар, — зруйнували, пограбували. Все! Всю мою працю. Стільки старався…
Здалося, він аж заплакав, — зморщив обросле сивизною обличчя і висякався на траву.
— Але хто?
— А хто ж їх знає — хто. Приїхали з фурою…
— 3 фурою?
— Ну цією — міжміські перевози…
— Вночі?
— Вдень. Надвечір’ям. Завантажили коня, корову з теличкою. Вигребли збіжжя, ячмінь з бодні… Перевернули все догори дном — валюту шукали.
— Валюту?
— Її.
— Але хто? Що за люди? Свої, приїжджі? — не міг угамувати хвилювання солдат.
— А хто ж їх знає. Четверо. Справні такі. У шкірянках. І з наганом. Кудлача застрелили.
— От гади!
— Он за хлівом лежить. Закопати треба..
Спрокволу старий став заспокоюватись, рукавом заношеної свитки витер змокрілі очі. Трудно піднявся з ганку. Пригнічений горем, він здався солдатові буцімто меншим у рості, ніж був раніше, схудлим і безпорадним.
— І що казали? — допитувався солдат. — Може, мене шукали?
— Ні. І не питали, грабіжники якісь.
— То, може, в міліцію треба? Заяву написати?
— Ні. Сказали: заявиш у міліцію — все спалимо. Та й міліція — чи не вона й навела цих. Вони ж усі заодно, — тихо, ніби сам із собою, міркував старий, стоячи посеред спустілого двору. Двері в хлівці й комори були розчинені навстіж, у сіни також. На траві лежали зірвані з шул ворота. Видно, старий був тяжко вражений тим, що тут відбулося, і, схоже, упав духом. Солдат так само був уражений і не знав, чим утішити старого. Але ж час ішов, довго йому тут залишатися не випадало, і він обережно спитав:
— Поїсти не знайдеться?
Дід, певно, трохи оговтався від свого лиха і відчув чужий клопіт також. Мабуть, змарнілий вигляд солдата зачепив у його дущі інші струни.
— Якби ж було що! Печі другий день не палив. Хіба… Стривай, може хліба залишилося…
Він потупав у сіни, постукав там чимсь — дверцятами чи шухлядами — і виніс хлопцю нерівно відламаний окраєць хліба. Чималий, однак, окраєць. Солдат одірвав від нього частину і став пожадливо жувати. Хліб був такий смачний, що він ковтав його, здається, не дожувавши, весь час, однак, позираючи крізь отвір воріт на дорогу і поле. Дід знов опустився на ганок.
— Обжився, називається, — на восьмому десятку. Гадав, хоч пізно, але дочекався своєї пори. Хоч завдяки Чорнобилю. А то все ніяк було: чи то колективізація, чи то війна, чи то піднесення сільського господарства. А тут Чорнобиль! Казали, все шкідливе — і молоко, і продукти. Воно, може, комусь і шкідливе, а мені нічого. Завів господарство. Один. Живіт надривав, але ніхто не заважав. Либонь, боялися сюди потикатися. А я не боявся — працював. День і ніч. Зате і мав. Це раніше задарма. А тут, що зробив — твоє. Що посіяв — зібрав. Шкода, Чорнобиль цей, бодай він пропав. Хто його видумав на нашу голову?..
— Вчені видумали, — тихо мовив солдат. — Найпередовіші у світі.
— Бодай вони показилися, ті вчені. Хай би краще жниварку досконалішу видумали, щоб не мучився з цією ось, — кивнув він на напіврозібрану жниварку, що стояла у дворі біля воріт.
— Їм же щоб плутоній збагачувати. На ракети.
— А, ракети їм потрібні! Тепер домовин ось не наберешся, коли почнуть від Чорнобиля мерти. Домовини треба. Кажуть, у Менську вже в целофані ховають. Чи правда? А я собі взимку з сухої дошки змайстрував, ріжечки на замок узяв — гарна домовинка вийшла. Так забрали і її. Казали, знадобиться. Бодай їм так померти знадобилося…
Сумно і гірко було слухати те солдатові, але слів утішити його у нього не знаходилося — у нього не менше боліло своє. Він проковтнув половину окрайця і не наївся — хотілося з’їсти все.
— Діду, може, маєш ще сірники? — пригадав він і другу свою потребу.
— Ні, сірників нема. У самого десь півкоробки залишилося. Але, коли треба, можу «катюшу» дати.
— Яку «катюшу»?
Дід мовчки вийшов у сіни і хутко виніс звідти невеликий рудий кисетик, розв’язавши який, вийняв «катюшу» — скалка кременю, обламаний кінець напилка і якийсь жмутик шмаття.
— Оце ось, ударити, іскра вискочить, затліє, і роздмухати.
— Гаразд. І ще… Там напарник захворів. Якось би його підтримати…
— Он як? Захворів, кажеш? — насторожився дід, і в його страдницьких очах майнула тінь неспокою. — Від атома, може?
— Хтозна. Але їсти нема.
Дід зітхнув, повернувся, буцімто кудись рушити, але зупинився.
— Що ж тобі дати? Якби ж не вигребли все. Ось картопельки з мішок зосталося. Сказали: ми добрі, це тобі, щоб не помер. То бери половину.
— Не донесу.
— Ну відерце…
Вони удвох пішли в темний прохолодний куток, де господар, важко дихаючи, навибирав з якоїсь скрині торішньої, з довгими білими паростками картоплі. Набралося ненове покривлене відерце. Здається, не без шкодування дід подав хлопцю відро.
— Осісьо, більше нема. Якби ж ти двома днями раніше — все було: і сало, і ковбаси. Так побрали. Не побоялися, що й радіація…
— А як все ж з радіацією? — занепокоєно спитав солдат.
— Хто знає. Я їв і нічого, ще не помер ось. І онукам давав, коли приїжджали. Але ті навряд чи самі жерти будуть — на продаж! У Москву повезуть на нітрограцію.
Ось тобі й на, думав солдат. Він сподівався, що хоч дід живе в безпеці, якось хазяйнує біля самої зони, не голодує. Аж на діда знайшлась інша пошесть — не радіація, не голод, так бандитизм. Раніше селян грабувала влада, а нині ці — на фурах. Насправді, куди подітися трудовій людині, де знайти притулок?