Солдат торопко попрощався і з відром у руці попрямував тим самим полем навпрошки до річки. Спочатку озирався, але діда не було видко. На відлюдді зруйнованого села сиротливо тулилася пограбована садиба, трохи заслонена кількома деревами садка. Мов партизан, мов партизан, — думав про себе солдат, пригадавши якийсь фільм, що бачив у дитинстві. Тільки там партизани несли в ліс овечку, а він — відро бараболі. І все таївшись, боячися. Не дуже, однак, змінилися часи… Правда, ті хоч мали гвинтівки, а він що?
Весь час мимохідь він совав руку в кишеню бушлата і відщипував потрішки хліба. І кожного разу думав, що це ось — востаннє, що решту треба залишити бомжеві. І не міг утриматися. Голод його, здається, від того не меншав, а навіть більшав. Тоді він аж вилаяв себе — треба ж нарешті знати міру! Та його дурний живіт, мабуть, не хотів знати міри і потребував ще. Тоді солдат став утішати себе, що картоплю вже ж він принесе всю. Вони напалять на березі приску і напечуть її — вистачить на двох. Уже він наїсться…
Сонце тим часом вилізло в полуденну вись і здорово припікало плечі в бушлаті. Солдат скинув шапку і сунув її під дужку відра. Так стало вільніше і не було видно, що він несе. Він удатно перейшов трав’янисте поле, знову вийшов до оброслих кропивою колій на броді. Тут трохи спочив у затінку під вільшиною, знову роззувся. Переходив брід, не поспішаючи, з насолодою мацаючи босими ногами в холодній воді. На другому березі сів, щоби взутися. І тоді якась сила змусила його зирнути під лапи недалеких ялин. Спершу він нічого там не зауважив, а затим зирнув знову і розгубився від сполоху. Між ялин біля броду стояв худий, якийсь ніби облізлий, з білуватими пролисинами на боках вовк. Що то був вовк, а не собака, солдат відчув певно: такими настороженими і малорухливими собаки не бувають. А в цього — нашорошені вуха, опущений долу хвіст… Однак у ньому не було помітно і жодної ознаки пожадливості — може, більше здивування і збентеженості від несподіваної зустрічі з людиною. Не відриваючи позирку від вовка, солдат підвівся, взяв відро. Вовк здаля лише пильно стежив за його рухами, сам, однак, зостаючись розгублено нерухомим. У поставі вовка, як і досі, не було жодної ознаки хижості — хіба відчай і безсилля. Може, як і людина, він був зголоднілий і чекав якоїсь допомоги, подумав солдат. А якщо він скажений? І солдат спершу помалу, а затим усе швидше почимчикував від річки. Вовк за ним не побіг.
Час від часу озираючись, хлопець шпарко йшов краєм бору. Спочатку крізь сосняк йому був видний вовк, але поступово його облізла постать почала зникати, затулена деревами і підліском. Хутко він і зовсім сховався. Тоді солдат пішов трохи повільніше. Ця несподівана зустріч в лісі новим клопотом увірвалася в його душу. А він після розмови з дідом вкотре ладен був цілком повірити, що не така вона вже й страшна — зона. Що і в зоні чи біля неї живуть люди. Але вовк… Навіть вовк! Хіба такий повинен бути нормальний вовк у літньому нормальному лісі? Але коли вовк так підупав, то чого тоді чекати людям?
Зоставшись уранці один, бомж довго і нерухомо лежав на лапнику, загорнувшись у свою куфайку. Почувався він кепсько, дуже не хотілося вставати, було сонливо-млосно, сили вочевидьки зникали, і він не міг докумекати, що з ним відбувається.
Мабуть, він ще трохи забувся чи задрімав і проснувся від млосної задухи — не вистачало повітря, було дуже гаряче і хотілося пити. Але вода була тільки в річці, за обривом, — як до неї дістатися? І бомж усе лежав, боячися зрушити з належаного місця, бо не мав упевненості, що знову зможе сюди вернутись.
За якийсь недовгий час він відчув, що стало й зовсім кепсько, все всередині його горіло. В роті було сухо, язик став шершавий, мов ялинова шишка, — не поворушити. Все більше дошкуляла спрага, і він думав: треба повзти до річки. Зараз, зараз треба постаратись устати, казав він собі в думках і не міг підвестися. Все лежав, і стан його все гіршав.
Коли зовсім стало кепсько, зрозумів, що негайно треба води… Тоді якимось зусиллям став на коліна і сповз із невисокого обриву. Тут, на угрітім сонцем піску зробилося й зовсім нестерпно. Хитаючись, пройшов кілька кроків і упав коліньми в гарячий пісок. Далі повз — навпочіпки через пісок і трав’янистий берег, допоки нарешті не досяг води.
Він спробував пити лежачи, але в такий спосіб було незручно, він намочив собі всі груди в куфайці і не напився. А головне — вода виявилася зовсім не такою, як чекав, — теплою, мутною і бридкою. Вона не вгамувала спраги, не дала жодного полегшення, а шлях до неї вкрай знесилив бомжа. Полежавши чимало часу на березі, він зрозумів, що треба вертатися в затінок. На такій спеці довго не витримаєш.
Шлях по березі вгору був і зовсім жахливий — бомж проповз кроків десять і знесилено впав на траву, дихати зовсім стало ніяк. Тіло все горіло, і він не розумів чому. Від сонця чи, може, у нього всередині був такий жар? Усе ж він якось доповз до обриву, треба було вдертися на нього, під сосни, в холодок. Але як?
Трохи полежавши, він підвівся, став навкарачки, затим на ноги, прихилився грудьми до схилу обриву і не втримався. Ноги підломилися, голова закружилася, бір кудись поїхав, і він сповз додолу. Так, либонь, не треба було йому повзти до річки, витрачати останні сили. Полегшення він не дістав, а становище своє погіршив. Як і в житті. Хочеш дещо зробити, щоб краще, а стається навпаки — ще гірше. Заповзти у свою нору? Але там з учорашнього дня все обвалилося, притулку там не було. Та невже ж він не подолає цей півтораметровий обрив, — аж озлився на свою знемогу бомж. Невже він так ослаб?
Нова спроба, однак, так само не мала успіху, — бомж облягав обрив грудьми, шкрябав черевиками по підсохлому, з корінням піску, а видряпатися на обрив не міг. І знов знесилено осідав долу. Але він так прагнув у ліс, під тіняву соснових шат, де, гадалося, був його порятунок.
Після чергової і марної спроби він, здається, знепритомнів.
А як очуняв, не відразу зрозумів, де він. Поряд була якась земляна стіна, під нею з’явилась неширока тінь — сонце заходило за бір. І бомж відчув прохолоду. І тоді він пригадав солдата. Чи вернеться солдат? Зрештою, навряд чи вернеться сюди — на погибель у цю прокляту зону? Хай іде кудись у білий світ, може, знайде інше місце. Даремно він його тут тримав, принаджував і втішав — треба було відразу прогнати. Облаяти останніми словами й прогнати — куди лізеш, дурню! Та от же пожалів і загубив. Хоча невже пожалів? Усе ж він був тут потрібний, тому бомж і скористався ним. А тепер солдат навряд чи довго протягне, жалісливо міркував бомж зі спізнілим, однак, жалкуванням. Тепер йому стало зрозуміло, чому партійний інструктор з ним не поїхав, тільки хвалився зоною. Нікого вона не гартує — вона всіх губить. Але чого ображатись на інструктора, може, той лише виконував партійне доручення щодо бомжів. Бо має ж партія і серед бомжів вести якусь масово-роз’яснювальну роботу. Хоч би під гаслом: радянським людям атом не страшний, як колись писала газета «Правда». Розумні в те, зрозуміло, не вірили, але скільки їх було, розумних? Коли під час його служби у війську до когось з офіцерів підкочувався особист з дуже секретним дорученням, мабуть, ніхто тому не відмовляв. На те не ставало ні розуму, ні відваги, всі справно виконували все, що вимагалося. Кожному тоді обіцяли: як ви — нам, так і ми — вам. Те подобалося. Але коли його витурили з війська, і він побіг до особистів за допомогою, отримав од них дулю: пробач, нічого не можемо, не в нашій компетентності.
А коли він показав їм дулю, вже ставши бомжем, тоді майже образилися — ну, такого від тебе не чекали, ветеране, наша опора і надія. Але вже тоді він плював на все і на всіх на світі, він став жити лише власним клопотом і ні на кого не зважав. Яку мав з того користь — інша справа. Його наставник батько все життя прожив для людей і дотягнув до дев’яноста років. Але що це було за життя? Особливо останні роки. Знеможений, усіма покинутий у глухому неперспективному селі, він тихо сконав, і тільки за тиждень його випадково знайшла сусідка. Поховати не було кому, сина ніде не могли знайти, бо ніхто не мав його адреси, він років вісім не писав батькові — не було чого. Мабуть, такої самої думки були й інші два сини, які жили невідомо де і про батькову смерть, може, ще і не дізналися.