— Кажу їм там, у військкоматі, що я не сам туди напросився, мене послали виконувати інтернаціональний обов’язок, а що мені за це виконання?
— Краще б ти його не виконував, — не дуже ласкаво зазначив Плішка.
— Як це не виконував?
— А так. Більше користі було б.
— Кому користі? — чогось не міг зрозуміти Ступак. — Якби не ми, душмани захопили б Афган.
— А нащо їм захоплювати? Він і так їх.
— А американці? Вони б хутко сіли на наші кордони.
— І хай би сиділи. Нам що до того?
— Ну, знаєш! — почав розпалюватися Ступак. Йому було незрозуміле заперечення сусіда, з таким він ще не стикався.
— А тепер ця Чечня, — спокійно продовжував Плішка. — В Афгані інтернаціоналісти, в Чечні — федерали. А все наша молодь гине. Навіщо її гробити? — міркував Плішка, роз'їхавшись із трактором, який волік за собою вихлястий причіп.
— В Чечню наших не посилають. А то б я, мабуть, з’їхав, — сказав Ступак. — Від житухи такої.
— Ну і дурень! — просто відгукнувся Плішка. — В Афгані не навчився?
Називається, поговорили, подумав Ступак. Цей пенсіонер Плішка міркував дуже по-свійськи, молодші все ж були іншої думки — що то різні покоління. Хоча Плішці що — він отримує пенсію, а що і де отримає Ступак?
Він добре випив тоді у батька, який жив одинаком-нетягою в крайній від лісу хатині. Та й усього в селі зосталося чотири хати, в яких скрипіли самотні старі. Корови у батька давно не було, не було навіть жодної курки. Та й навіщо? У дворі за огорожею росло кілька борозен бульби, хліб привозили в сусіднє село за околицею, давали по дві хлібини на тиждень, старому вистачало. І він не скаржився. Коли приїхав син, сходив до сусіда Петрока, приніс пляшку самогонки, затим пришкандибав і сам посивілий, зігнутий Петрок. Старі, немічні, однак, непогано випили з молодим, не спиняючи свого не дуже розумного старечого базікання, коли кожен тягнув своє, не слухаючи іншого. Батько захотів, певно, похвалитися перед сусідом і спитав у сина, за віщо йому дали орден, такий же, як і він одержав за партизанство, — «Червоної зірки». Ступак без особливого пожвавлення почав розповідати.
— Та під Кандагаром було. їхали на марші з батальйоном Кравцова, тільки-но колона втягнулася в «зеленку», ну духи і взялися лупити. Передній БТР відразу палахнув, загорівся; хлопці, мов горох, — у канаву. А я, знаєте, спершу забарився, не встиг вискочити, в третім їхав, а як оговтався, зрозумів: пізно. Духи смалять, а у нас установка «град» стоїть покинута, після виявилося, першого номера вбило, а другий втік. Ну я за установку, Антипенко також підскочив, став помагати, як урізали ми по «зеленці», так ті духи хто куди. Враз викурили з чагарників, вони в кишлак, звичайно, а ми і туди перенесли вогонь, та й з кулеметів ще, із зеніток — тільки від дувалів пил хмарою до неба. Потім тиждень неможливо було через кишлак проскочити, так смерділо, хоч протигаз одягай. Трупи людей та скотини…
— О, так і ми ж, цей, — у продовження синової оповіді заговорив сп’янілий батько. — У партизанах. Лежимо в Грязькому болоті в засаді, лежимо й лежимо, нікого на дорозі нема, лише комарі гудуть. Аж дивимось: їдуть німецько-фашистські загарбники на фурманках. На передній німець гармоню в руках тримає, грає чи що? Але, певно, не грав, так їхав. Ну тут ми і врізали. Я, чи знаєш, з ручним кулеметом був, то як лупону! Ті — в канави, а в канаві також кулемет розвернули та — по нас! А ми — по них! А тим часом ззаду ще колона їхня прийшла, ну, на допомогу. Наші і драпонули. А я ж не знав, що драпонули, та січу їх по канаві зі свого «деггяра», ну і вибив. І тоді наші вернулися по одному, командир Денисенко вернув. Ну і за оте мені через півроку — орден, тієї ж «Червоної зірки», як належить.
— Оце герої! В одній сім’ї батько і син! — п’янувато дивувався Петрок.
— А що ж, його матері! Буде війна — знову підемо. Проти німецько-фашистських, чеченських, мериканських загарбників. НАТО он пре на схід…
Батько зовсім сп’янів, син поклав його на пом’яте без простирадла ліжко, сам вийшов на подвір’я подихати свіжим сільським повітрям. Плутана це справа, війна, думав він, користі з неї — як кіт наплакав. За пролиту кров — безглузді пільги. Як у цих старих — безплатний проїзд у межах району. Куди вже їм їхати, хіба на кладовище.
Із села Ступак привіз десяток позичених у сусідки яєць, шматок згірклого торішнього сала і думав, у кого розжитися на хліб. Знову доведеться просити у Плішки, хоч тому він і так винен тисяч сто. Але, може, дасть іще. Сидіти весь час при розчинених дверях гаража було гаряче і нудно, особливо в полудень, коли над подвір’ям нависало пекуче сонце. Ступак тоді пробував зачинятись, але ставало ще гірше, і він мусив замикати гараж і куди-небудь волоктися.
Якось у неділю, прибрівши до проспекту в центрі міста, згледів там щось незвичайне, небувале для вихідного дня видовище.
Найперше віддаля ще вчулися шум, гомін, рух сили-силенної людей, що суцільним плином рухались у напрямку центральної площі, несучи якісь лозунги. Вітер угорі метляв біло-червоно-білі стяги — море стягів, аж до кінця колони, яка ховалася за перегином вулиці. Початок цієї процесії вже минув провулок, де появився Ступак, і хто там усіх вів, не було видно. Обабіч же процесію оточували міліціонери. Одні з них стояли в нерівних рядах, інші (мабуть, начальство) бігали-метушилися у своєму міліцейському клопоті. Ступак спершу здивовано зупинився, вражений видовищем, а затим несподівана хвиля збудження підхопила його з тротуару і винесла до людей. Молодий міліціонер на краю тротуару спробував заступити дорогу, та Ступак плечем рішуче відштовхнув його і вийшов на асфальт — до всіх. Поруч на всю ширину вулиці йшли і молоді, і старі, і середнього віку чоловіки з жінками і дівчатами; обличчя у всіх були приємно-святковими, без звичної повсякденної похмурості чи навіть нерідкої по часі жорсткості. Вражала велика кількість національних прапорів, які над людськими головами полоскав свіженький ранковий вітерець. Трохи менше було плакатів з різними написами, зробленими деякі професійно, а більше не дуже вмілими руками. Ступак, поозиравшись, прочитав ті, що були ближче: «Білорусь — у Європу!», «Ні — більшовикам!», «Міліцейське опудало — в Мінське море!» Якраз над його головою хитливо колихався лозунг-плакат, що ніс молодий хлопець у джинсовій безрукавці з безліччю кишеньок: «Ми хочемо їсти!» Те було якраз під настрій Ступаку — він також був голоднуватий зранку, хотів їсти і не мав у кишені жодного «зайця». І він пішов разом з усіма, — не дуже спритно ступаючи в безладному натовпі, намагаючись не наткнутися на когось попереду, не наступити на чиїсь каблуки. Грандіозна суголосність людського натовпу надавала відчуття ладу і впевненості, здавалося, такою ось силою вони доможуться чого хочеш. А чого домагалися, видно було з численних плакатів над головами. Хто міг відмовити в законності тих домагань? Хто міг спинити цей багатотисячний потік городян?
Але невдовзі потік чомусь уповільнив ходу, щодалі, то більше люди почали спинятись. Частина передніх скупчилася щільніше, рух почав завмирати, і було невідомо: чому? Почулися вигуки незгоди чи, може, протесту, і тоді Ступак здогадався, в чому справа. Стараючися не штурхати інших, він рушив наперед, минаючи найбільш щільні гурти. В одному місці пробіг по тротуару під носом у заклопотаних, спітнілих міліціонерів, які також напружено вглядалися наперед. І тоді йому стало видко перешкоду. Похід уперся в щільні, мов спресовані три шереги ЗМОПу, що від стіни до стіни будівель витягнувся впоперек проспекту.
Він ще трохи пропхався наперед, щоб краще бачити, що там діється. Однак видно було все ж небагато, чувся гомін, мабуть, керівники цього походу сперечалися з огрядним міліцейським полковником, що незрозуміло хрипів у розтруб мегафону. За ним завмерла стіна змопівців — лискучі щити біля ніг, шоломи-скафандри на головах, груди у всіх розпирали бронежилети, у кожного чорна палиця в правій руці. Але що були ці цуцики перед об’єднаною силою тисяч, окрилених однією метою своєї правди? Їх можна було зіпхнути в одну хвилину. Хтось навіть і гукнув з натовпу щось на зразок «вперед» абощо. І тоді раптом люди збоку вулиці якось незрозуміло хитнулися, віддалік злякано заволала жінка. Ступак озирнувся — з провулка від пошти, клином розсікаючи натовп, врізався загін змопівців у касках і зі щитами. Ці відразу почали працювати довжелезними чорними палицями — молотити всіх без розбору, хто траплявся їм під руки.