Натовп колихнувся в один бік, у другий, дехто кинувся назад — під стіну будинку поштамту, але і там вже невідомо звідки взялися змопівці — чи не з дверей поштамту. Незабаром їх стало, здалося, не менше, ніж демонстрантів, вони розтинали натовп на частки і били, мотлошили, валили на асфальт людей — чоловіків і жінок, хапали, бгали стяги і плакати, якими дехто спробував від них боронитись. Над вулицею прокотився безладний галас, лемент; жіночий плач перемішувався з розпачливою чоловічою лайкою, і невідомо було, хто лаявся. Схоже, і ті, і ті.
Після хвилини збентеженості Ступак зрозумів, що треба звідси «рвати кігті». Та, мабуть, зрозумів те запізно. Перший удар гумовою палицею по спині змусив його хитнутись, він спотикнувся об когось, хто вже лежав на асфальті, але утримався, не впав і встиг озирнутись на того, хто його шварнув. З-за вигнутого плексигласового козирка в нього втупилося зачервоніле від поту обличчя молодого змопівця.
У ту мить новий удар по плечі змусив його аж присісти від болю. Рятуючись, він головою вперед кинувся крізь поріділий натовп — геть від цих убивць. Але, мабуть, він загаявся, упустив момент, і на нього накинулися троє чи більше в касках. Щоб урятуватися, він з усієї сили штурхонув найближчого зі щитом, який з металічним брязкотом полетів додолу. Ступак що є духу рвонув по вулиці далі — через переплутаний у бійці змопівський шерег на сусідню вулицю.
Спершу він біг, чуючи, як там, ззаду, лементує, виє і лається недавно ще така милозвучна процесія, і десь за сквером ревуть двигуни міліцейських «камазів», що, мабуть, підвозять підкріплення ЗМОПу. Чи відвозять схоплених і побитих. Поряд обминув його молодий довгов’язий хлопець у білій скривавленій сорочці, який, озираючись, збуджено промовляв «Шакали!.. Шакали!..». «Шакали!», — сказав собі в думках Ступак, прямуючи слідом по тротуару. За ними, однак, чомусь не гналися, і він пішов повільніше. Поруч бігли ще люди, що вирвалися з тої пастки, хтось із рідких стрічних сполохано питався, стоячи під обдертою стіною: «Що там? Що?» — «Іди, подивись!» — злісно кинув Ступак пенсіонеру з рядами кольорових планок на борті потертого піджака. Надто боліло плече, він ледь ворушив рукою, думалося, чи не поламали вони йому кості? Трохи, втім, заспокоюючись, дворами і пустками нарешті добрів до свого подвір’я.
На щастя, біля гаражів не було нікого, видно гаражники зранку роз'їхалися по своїх дачах-городах. Ступак одноруч ледве одімкнув внутрішній замок і, защебнувшись, улігся на свою розкладачку. Самий час було розслаблено зітхнути і застогнати — так боліло плече. Але він утримався при думці, що його можуть почути, і тільки подумки вилаявся. Усе ж, мабуть, його там згледіли, може, хто зі знайомих, і хоча він утік, знайти було неважко. Він знав, що у них все на обліку: всі адреси і прикмети, свідки, стукачі, сексоти. Хіба від них сховаєшся?
Тихо перевертаючись від болю на рипливій розкладачці при зачинених дверях, він услуховувався в кожен звук-шерех знадвору. Чув, як приїхав на старій «волзі» і відчиняв свій гараж Сазон. Охочіше Ступак учув би тріскотливий звук двигуна «запорожця» Плішки, але того не було, може, заночує на городі. Що робити далі, було невідомо; мабуть, у гаражі довго не всидиш, понуро думав Ступак. З’їхати на село чи що? Але щоб з’їхати, потрібні гроші, хоч би на квиток. Знову ж, якщо будуть шукати, то знайдуть і на селі — ці все можуть. Щодо пошуку вони майстри, яких світ не зна. Ступак пригадав, як колись у війську на дверях їхньої вбиральні хтось цвяхом надряпав «Брежнєв — мудак». З’явилися слідчі з особливо важливих справ, півроку вели слідство, перетрясли казарму, перетягали всіх у хитрий будиночок контррозвідки, а знайшли. Приперли, то сам зізнався — перщорічник з Мордовії образився на старшину і надряпав ті два слова — на свою голову.
Все ж якось Ступак перебув ту ніч, спав тривожним сном підбитого птаха — то засинав, то прокидався, намагаючись якнай- зручніше влаштувати болючу руку. Душу обпікала кривда і злість: що ж це діється? За віщо? Що він порушив, кому завдав шкоди? За що його хотіли скалічити? Зацідили по тому самому плечі, де ще зяяв слід-рубець від душманської кулі. Але ж ці — не душмани, ці ж свої. Хто ж їх так нацькував на мирний народ, чому вони стали карателями?
Проте, хто нацькував, було відомо. В цій країні все добре і погане робилися за командою однієї людини. Все залежало від неї. Прокинувшись якось перед світанком, зголоднілий і змучений від болю в плечі, Ступак раптом утямив, що її треба вбити.
Як зробити це, він ще не знав, навіть не міг собі уявити. Певно, для цього найперше треба мати зброю чи якусь вибухівку. Але де її взяти? Від зброї залежав і спосіб теракту, отже, насамперед потрібна зброя. Хоча б пістолет. Або найкраще автомат, автомат Калашнікова, з яким він воював ув Афгані. Ступак вперше пошкодував, що сім літ назад приїхав із Афгану з порожніми руками. Хоча в цій справі там було суворо: вимагали підписку, що нічого не везеш. Та хлопці везли пістолет чи гранату. Він не наважився, думав — навіщо? Він не збирався стати кілером, він повертався на свою рідну «поштову скриньку», де виробляв якісь штуковини для ракет. Чи для космосу. Але «поштова скринька» накрилася одним місцем, і він став безробітним афганцем. От собача доля…
«Ну і хай! — лежачи на своїй розкладачці, непевно думав Ступак. — Кілер принаймні звучить. А то — тля! Я тобі не тля, ти ще узнаєш, хто я. Не те, що ці демократи. Наладнали фест, вийшли, мов до костьолу. Бракувало музики. А він на них — цих двоногих шакалів у броні. Дали, аж пил закурів. Відлупили, розігнали, похапали… Тепер будуть ходити до прокурора, виправдовуватись. Ніби прокурор не заодно з ними. Та прокурор, може, сам лупив зі щитом, у жилеті. А що? Під ковпаком не видно, не впізнаєш, хто тебе нівечить. Усі вони — одне кодло. Ні, так не здобудеш нічого. Треба його стрельнути. А тоді чи пан, чи пропав. Чим так гаснути в смердючому гаражі… Здохнеш, і не хутко здогадаються, що помер. Як та бабуся з першого поверху, що три дні пролежала в зачиненій квартирі. Поки сусіди не почули»…
Так, йому дуже потрібна зброя.
Але передусім, мабуть, треба було знайти грошей. Без грошей ти ні біса не зробиш, самодіяльний кілер-одинак, невесело думав Ступак у ранішньому гаражному півмороку. Рішення, однак, було прийнято, і він не любив міняти своїх, навіть і найризикованіших, рішень. Такий уже був характер. З тої ранішньої хвилини у нього з’явилася мета, що стала його невідчепним клопотом.
Він ще лежав у дрімоті, коли знадвору почувся негучний металічний брязкіт поблизу, і Ступак, зачекавши, розчинив двері. Трохи осторонь стояла «сімка» доцента Мінкевича, яку той збирався загнати в гараж. З цим інтелігентом у Ступака не було ніякої дружби, бо той тримався на відстані від інших, особливо ні з ким не товаришував, рідко коли йшов на розмови. І повсякчас кудись спішив. «Сімка» його завжди була чистенька, мов свіжо вимита, хоча вже й не нова, та й сам Мінкевич завсіди виглядав за сучасною модою — з коротко підстриженою борідкою, в окулярах з тонкою оправою; він зирнув на Ступака і привітався. Ступак, щоби почати розмову, попросив закурити, і той мусив затриматися біля розчинених дверей гаража.
— Ви не могли б мені позичити?
— Скільки? — спитав Мінкевич, охоче виймаючи гаманець. — На півлітра?
— Треба більше. Баксів п’ятсот, — відважно промовив Ступак, аж здивувавшись своїй відвазі.
— Ого! — щиро здивувався доцент. — У мене зарплата тридцять баксів у місяць.
— Погано живете, — понуро зазначив Ступак. — А може, знаєте, кому гараж можна б загнати?
Мінкевич знизав плечима.
— Дайте оголошення в газету. Тепер там прірва оголошень. Чи спитайте у Волинця. Він же займається автобізнесом..
Волинця Ступак трохи знав, той жив у сусідньому будинку, недавно закінчив евроремонт квартири, під яку відкупив ледве не весь поверх замизканої хрущовки. Тепер милуватися на його дзеркальні, з медовим вилискуванням вікна в дюралевих рамах збирався весь двір. Внизу біля під'їзду частенько стояли «вольво», «БМВ» та «мерседеси» нерідко із закордонними номерами. Це був типовий «новий білорус», і Мінкевич мав рацію. Гараж варто було пропонувати Волинцю.