Але зловити цього бізнесмена було непросто. Його «БМВ» біля під'їзду не було видко, до квартири ж Ступак не пішов — казали, там завжди охорона. Тож він присів на лаву навпроти дюралевих вікон багатія, трохи зачекав. Рука все боліла, хоч і не так, як учора. Рухати нею Ступак поки що остерігався і, зігнувши, обережно тримав під полою накинутого на плечі піджака. Коли на подвір'ї зачастили ранкові перехожі, неохоче підвівся і подибав до своїх гаражів. Тут, як завжди вранці, вже появився Плішка, заходився лагодити примхливого «запорожця».
— Що це в тебе, — кивнув він на руку, привітавшись.
— Та так. Упав.
— Під чаркою?
На те Ступак не відповів, він не хотів нікому розказувати про вчорашнє, стерігся, як би сьогодні не трапилося продовження того вчора. Раз у раз він поглядав на подвір’я, щоб одразу зауважити, коли там з’явиться міліцейський «уазик». Але міліції поки ще не було, а Плішка, зігнувшись над задом «запорожця», колупався в двигуні.
— Що — помпа? — поспівчував Ступак.
— Та помпа, хай би вона згоріла. Вкотре вже, — сказав Плішка і, озирнувшись, тихше зауважив: — Чув, що вчора на проспекті було?
— А що? — простодушно спитав Ступак.
— Кажуть, льодове побоїще. Мінчан зі псами-рицарями.
— Он як?
— Уяви: півтори тисячі ЗМОПу. Та міліція. Та внутрішні війська. Сила!
Цей Плішка завжди починав так — начебто на боці влади, міг навіть матюкнути демократів, але своє справжнє ставлення запасав на кінець. Прихилившись до крила автомобіля, озирнувся і негучно повідомив:
— Кажуть, сам лупив. Палицею. Під каскою змопівця. От хижак!
— Хижак, — мимохіть погодився Ступак. Власного ставлення до того він розкривати не хотів.
Усе ж повідомлення Плішки зворушило Ступака, спершу він навіть не повірив у нього. Але затим, поміркувавши, подумав: а може, і правда. Від цього можна було чекати всього, і вельми навіть можливо, що найбільшою насолодою для нього було самому взяти участь у ефективній поліцейській акції. Відчути азарт розправи — як хижак над своєю жертвою. Ступакові навіть здалося, що той, хто лупив його по пораненому плечі, міг бути якраз самим. Краєм ока він навіть угледів схожого — з озвірілими очима, вусатого. Хоча вусатих там було багато.
Залишивши Плішку біля його «запорожця», Ступак пішов двором до сусіднього будинку і ще здалеку побачив там чорний «БМВ» біля другого під’їзду. Він пришвидшив крок; справді, то була машина Волинця, а біля неї сам господар, який тільки-но вийшов з дверей. Це була моложава ще людина в дорогому двобортному костюмі, при довжелезній краватці; він поклав на заднє сидіння кейс і розчиняв передні дверці. За кермом чекав молодий шофер з бичачою шиєю і вистриженою потилицею.
— Можна Вас на хвилинку? — гукнув Ступак.
Волинець з незадоволеним виразом обличчя притримав дверці, Ступак підійшов ближче і стримано привітався.
— Продаю гараж. Ну той, металічний. Купите?
Напруження на пещеному обличчі враз пом’якшало, здається, той зрозумів і діловито кинув:
— Скільки?
— Ну той… Тисяча.
— Даю п’ятсот. З вивозом.
П’ятсот, звичайно, не тисяча, але тут не гендель, тут продаж, подумав Ступак, відчуваючи, що його покупець дуже спішить і ось-ось сяде в машину. Другого разу навряд чи його застанеш.
— Гаразд, що ж…
Волинець з внутрішньої кишені дістав гаманець і спритно вилузнув з нього три стодоларові купюри.
— Як завдаток.
— Тільки звільню в кінці місяця, — винувато зазначив Ступак.
— Тоді одержиш решту. Всього доброго.
Волинець сховався у свій чорний «БМВ», який стрімливо рвонув з місця, а Ступак постояв ще, не розуміючи, радіти чи не дуже. В руці він тримав триста баксів, це було для нього багатством. Але ж він утрачав останній притулок. Де він приткнеться, коли його курник перейде цьому бізнесмену?
А врешті, може, тоді в притулку і не буде потреби. Про притулок поклопочуться інші.
Того ж ранку він розміняв у вуличному обмінному пункті перші сто доларів, накупив у гастрономі харчу: два білі батони, шматину ковбаси і навіть гронце жовтих бананів, які продавалися на кожному розі. Спершу добре поїв у гаражі на самоті, — Плішка вже кудись з’їхав, і біля гаражів не було нікого. Після сухого сніданку з’явилася спрага, але він подумав, що вип’є пива після, коли буде йти на базар. Напружено думаючи щодо зброї, він усе ж вирішив відвідати базар, де не був із самої весни. Не було потреби та й грошей. Тепер же з’явилося те й інше, і він не став гаяти часу.
Оберігаючи болючу руку, певно, з годину він швендяв між гамірних торговельних рядів, завалених різним товаром — харчем, городиною, а також одягом, різним дріб’язком і начинням. Усе, що продавалося, було розкладене на прилавках, столиках, а також біля ніг на асфальті, на газетинах чи просто виглядало з розхилених господарських сумок. Товару було безліч; здавалося, тут можна знайти все. Але товари його цікавили мало, його інтерес полягав ув іншому, і він розумів, що те інше на прилавках не згледиш. Він здебільшого приглядався до облич — продавців і покупців, що в тісноті та штурханині метушилися поряд, вибирав серед них певний тип — молодого, зосередженого в собі чоловіка, може, «афганця» або «чеченця».
У цих якраз і можна було щось здобути. Зброю чи наркоту. Якось ще взимку він приходив сюди з жінкою по картоплю і в одного чорнявого, з вигляду кавказця, прицінився до його жовтих гранатів. Коли той назвав ціну, пожартував: «Ото, мов лимонки». «То фрукти, а не лимонки — обурено поправив господар. — Лимонки дешевше будуть». — «А що, є і лимонки»? — жартома поцікавився Ступак. «Знайдемо, якщо треба», — хитрувато підморгнув кавказець. Тоді Ступаку лимонки не були потрібні, але ось тепер…
Однак, чого треба, саме того і не буває в торгівлі. Навіть на базарі.
Даремно і довго він швендявся в гомінкому базарному натовпі, так і не вбачивши нічого придатного. Питати ж у когось не наважився, відчував, немало тут шилося і топтунів, переодягнених міліціонерів, кадебешників, людей зі служби безпеки, якими тепер кишіли вулиці, вокзали та й базари також. Либонь, ті зраділи б, якби дізналися, що побіч швендяється кілер, шукає зброю. Хоча і без того можна було просто і чудово влипнути, коли б його розпізнали як учасника недавньої сутички. Але ж досі от не пізнали; мабуть, там, на проспекті, не попалося знайомих. Біля пивного ларка він трохи постояв у черзі, випив теплуватого пива, ледь утримавши важкий кухоль у докучливій руці, яка все боліла, особливо в плечі. Випивак тут було чимало, але всі звичайні пивосьорби, які прагнули одного — захмеліти. Таких же, у кого можна було щось здобути, здається, все не траплялося. І він думав, що, мабуть, не так це просто — придбати зброю. Пістолет чи краще славетний АК. Увесь світ завалений цим «калашніковим», з ним воюють цілі армії, кояться урядові перевороти, скидають і садовлять диктаторів. А тут ось, на його батьківщині, коли треба, навіть за бакси не знайдеш. До чого ж відстала країна, злісно думав самодіяльний кілер.
Країна, може, і відстала, але не були відсталі її спецслужби, і Ступак це знав. Принаймні на ринку він так і не наважився навіть спитати в кого-небудь про свою потребу і надвечір притягся додому. Двері аж трьох гаражів були розчинені, але машин перед ними не було видко, отже, автомобілісти нікуди не поспішали. Двоє з них — Сазон Іванович і молодий хлопець Олексій — стояли біля Плішкового гаража. Ступак насторожено підійшов до них, чим, здається, перервав їхню розмову, і він подумав: а чи не про нього йшла розмова? Але, схоже, не про нього.
— Ну, Мінкевич у бенеефі[11], мужики казали, — звучав з гаража Плешків голос. Інші два мовчали. Помовчав і Ступак.
— То-то, гляжу, по-белорусски разговаривает, — не зрозуміти, із захопленням чи засуджуючи, сказав сивоголовий Сазон Іванович. — Нацдем!
— Розмовляє як хоче, — озвався Плішка.
— Э нет, не как хочет. Это у них установка такая, в бэнээфе, чтобы другие не поняли.
11
Мається на увазі Білоруський народний фронт (БНФ) — опозиційна національно-демократична організація. — Прим. пер.