Він одразу почув, як поруч забрязкали замки в гаражі Мінкевича. Ступак підхопився з розкладачки і поволі вийшов з дверей.
— Кажуть, і Ви продаєте? — запитав, привітавшись. Одягнений у спритну джинсову куртку Мінкевич скинув на нього заклопотане обличчя, з-за тонких окулярів зирнув на сусіда.
— Доводиться.
— Чого ж це?
— Щоб заплатити штраф.
— І великий штраф?
— По максимуму. Двісті мінімальних зарплат.
— Йопересете! І будете платити?
— А що ж робити? Опишуть майно…
Мінкевич казав це майже спокійно і розсудливо, як про щось звичайне і буденне, ніби й не переживаючи. Може, переживши вже. Розчинив настіж обидві половини дверей, зачепив на защіпку долі.
— І думаєте відкупитися штрафом?
Мінкевич випростався, повернувся до нього і зітхнув.
— Штрафом, звичайно, не відкупишся. Від цього режиму взагалі нічим відкупитися неможливо. Треба піднімати народ, підвищувати його самосвідомість.
— Самосвідомість! Ви — самосвідомість, а він — сто тисяч ЗМОПу. Чия візьме? — запитав Ступак і змовк, чекаючи, що скаже на те освічений доцент.
— Що поробиш! — озвався той після паузи. — Взагалі демократія в боротьбі з тоталітаризмом не має адекватних засобів.
— Гівно тоді ви, а не демократи, — тихо, без злості сказав Ступак і пішов до свого гаража.
Як піднімати народ, він уже бачив, сам ледве не опинився в ролі здійнятого; спершу було навіть приємно, якось навіть святково. Але коли їх лупонули гумовими «демократизаторами», цей народ, мов табун горобців, порхнув з вулиці. Аж пил пішов. На тому боці — сила, військо, міліція, КДБ, сотні тисяч сексотів, залізні кігті «вертикалі». Окрім того, суд, прокуратура і навіть адвокатура, новий декрет про яку тільки що надрукували, — усе в його руках.
Ця коротка розмова з Мінкевичем ще більше зміцнила Ступака в його намірі — лише так, як він задумав, і можна щось змінити в їхньому бідуванні. На силу потрібно — силою. На гвалт — ще більшим гвалтом. Інакше кранти всім — і бенеефівцям, і афганцям, і комуністам. Щоб домогтися царської влади, цей не зупиниться ні перед чим. Після царської захоче імператорської і так далі, аж до світового панування. Нахабства у нього вистачить. Особливо ж, коли його підтримають. А таких завжди підтримують, бо вони — сила. Ні, треба від нього рятуватись. І він, афганець Ступак — рятівник, яким він сам призначив себе. Ну й що, що сам? Спаситель-кілер, такого, може, і не було ще. Він буде перший.
Але зброї у нього все не було, а бакси в кишені розтавали — через день довелося розміняти і другу сотню. Як він не економив, стараючись їсти рідше, переважно хліб із салом, проте ціни в гастрономі кожного дня стрибали вгору. Люди аж стогнали зранку, побачивши нову ціну на хліб, кефір, молоко, яких, міркуючи по всьому, почали привозити в крамницю менше, ніж раніш; під вечір уже не можна було купити навіть хліба. Зате надвечірком крізь розчинені вікна та кватирки розносився по двору знайомий сиплуватий голос, повен похвальби, обіцянок, погроз до опозиції, проклятих бенеефівців, які нівечили всі його плани ощасливити народ. Народ же в нього завжди був славний, шановний і героїчний, який завжди робив правильний вибір і не помилявся — не помилявся і тепер, одностайно обравши наймудрішого керівника. Однак це вже переставало діяти на більшість слухачів, і якщо ще хоч щось надихало їх, то хіба повідомлення про чергові викриття в органах влади, усування і навіть посадки високих чиновників. Але не надовго, бо життя від того не ставало легшим, і тоді знову поставала необхідність викривати ворогів, шпигунів, відомих емігрантів і деяких дипломатів — агентів ЦРУ. Сусіди біля гаражів уже не обмірковували політику самого, а тільки лаялись. І навіть твердокамінний комуніст Сазон Іванович і той почав ганьбити самого, хоча це, мабуть, тому, що компартія розкололася на дві, кожна з котрих підняла боротьбу з суперницею. Роботящий Плішка просто примовк, лише понуро палив, і коли одного разу і Ступак спробував поговорити з ним, махнув рукою — то ваш клопіт. Мені вже не багато зосталося…
Весь час думаючи про зброю і приглядаючися до людей, знайомих і випадкових стрічних, Ступак усі дні швендяв по місту, інколи забредав у центр до резиденції самого. Довго там стояти чи і прогулюватись на виду у цивільних топтунів та міліціонерів було і неможливо, і він діловим кроком, із заклопотаним виглядом тупав, по одній вулиці, далі по другій, скоса спостерігаючи за тим, що діялося біля палацу. Під’їздів там було декілька, і всюди стирчала охорона — в міліцейській формі і в камуфляжі; всередині теж, мабуть, були вартові, туди було не поткнутись. Але йти неподалік І по вулиці поки що не заборонялось, і Ступак усе міркував-думав: як би підловити певний момент…
Якось він, здається, натрапив на такий момент. Хоч і був з голими руками, але дещо згледів, ідучи від метро по вулиці вниз. Тільки минув світлофорне перехрестя, як почув різкий рух ззаду — то невідомо звідки вискочили один за одним три однаково чорні автомобілі закордонних марок, прудко підкотили до сходів головного під’їзду — одна ближче до дверей, інші — далі, певно, щоб прикрити першу від вулиці. З перших машин висипалося чоловік десять у камуфляжі, з автоматами й відразу розбіглися обабіч східців. Одночасно з останньої торопко вискочив високий на зріст чолов’яга в сірому костюмі і між охоронцями швидким кроком попрямував до дверей. Ті ніби самі по собі розчинилися і тут же ляснули ззаду за ним. Усе це зайняло кілька секунд, протягом яких пішохід Ступак зробив усього десять кроків.
Він згледів не так багато, однак це було доволі корисне спостереження; мабуть, кожний кілер чимало зрозумів би з нього. Найперше те, що все треба робити дуже хутко і нахабно, не здрейфити в останній момент, навіть якщо самому буде не врятуватись. Як не здрейфив він під Кандагаром, коли інші спасували перед душманськими кулями. Зате він одержав орден. Шкода, не вдалося тоді збочити з дороги, щоб зирнути на плоди своєї праці — швидше погнали вперед. По трофеї, як завжди, завітали тиловики, котрі, казали, чимало там поживилися.
Відійшовши на пару кварталів од резиденції самого, він зайшов до магазину городини. Той був завалений екзотичними фруктами — від бананів до авокадо. Він же хотів купити огірків, та огірків тут не продавали, і він повернув назад. Тільки вислизнув з тісних дверей магазину, як зіткнувся з огрядним молодим чоловіком у модній тепер уніформі кольору трав’яного сміття, з командирським поясом на круглявому животі. Ступак зирнув у його обличчя і аж здригнувся: то був Шпак, давній його афганський знайомець, з яким він не бачився, може, літ вісім.
— Вітаю, Ступаче!
— Привіт…
Вони відступили трохи вбік, щоб не заважати перехожим, і Шпак притримав у своїй його руку, тим самим даючи зрозуміти, що радий цій зустрічі. Зайнятий власним клопотом Ступак узагалі був до неї байдужий — що йому колишній його службовець, хіба мало їх пройшло біля нього й забулося, не зустрінутих більше в житті. Але, видно, Шпак був іншої думки і не квапився прощатися.
— Дивлюсь, одразу і не впізнав навіть. Схуд якось…
— А ти, дивлюся, посправнішав, — сказав Ступак, позираючи в тверде, свіжопоголене лице Шпака. Своє лице він не голив, мабуть, з тиждень.
— Тож як живеш? Що робиш? Може, підприємцем став, бабки збиваєш?
— Ні, не став. А ти? Вже, мабуть, не служиш? — поцікавився Ступак, повівши поглядом по його новій ладній уніформі, грубих черевиках на товстій підошві.
— Знаєш, служу, — раптом сказав Шпак.