— Берии, Ежова на них нет! — обурювався Сазон, що на низькому ослінчику перебирав підшипник. Плішка також підійшов від свого гаража і добродушно зазначив:
— А й на Берію з Єжовим знайшлася управа.
Це був певний натяк, Сазон різко обернувся на сусіда — він був обурений.
— Управа! А порядок был. Через границу, как зайцы, не бегали. Граница была на замке. А этим дали волю…
Тут усі знали, що Сазонов був із чекістів, років з тридцять прослужив на кордоні, і гаражники, особливо небіжчик Олексіїв дід, звали його Карацупою. Згодом перестали, коли довідались, що він разом з іншими був прирівняний до учасників ВВВ[12]. Раніше і Ступак йому щось відповів би, але тепер ні: він не міг розкриватися до часу. Тим паче, якщо у нього почалася ця гра з міліцією.
— Але ж то російські журналісти, — гнув своє Плішка. — То як же ти проти росіян?
— Я против националистов!
— Білоруських? Чи і російських теж?
Сазон на це не відповів нічого, лише пробуркотів щось. Мабуть це питання було надто складне для простолінійного і категоричного прикордонника, вщент російського за національністю.
Нарешті гроші у Ступака і зовсім скінчилися, він доїв у гаражі засохлий окраєць хліба і голодував зранку. Позичити вже не було в кого, Плішці він і без того був винний двадцять п’ять тисяч, Сазону, правда, менше, але тепер до Сазона він не хотів звертатися. Залишалося попросити у молодого Олексія, і Ступак од самого ранку чекав на нього в гаражі. Проте Олексій чомусь не з’являвся, може, десь поїхав, думав Ступак. Відлучитися кудись у місто він не наважувався, чекав, що повинен же приїхати до нього Шпак.
Так і сидів до вечора голодний і дуже злий — на себе, на життя, на весь білий світ.
На другий день, однак, замість Олексія біля гаража появилась Олексійова дружина, худенька маленька чорнушка, з малим синком. Вона виглядала заплаканою і скупо повідомила сумну новину:
— Альошу заарештували.
— За віщо?
— Та прислали повістку з прокуратури, що викликають як свідка. Щодо того мітингу. Він пішов і пропав. Виявилося, в прокуратурі й арештували. Що тепер вдіяти? — журливо питала жінка.
Малий задумливо торгав пелену її коротенької, по моді, сукенки.
— Пусть не путается с бенээфовцами, — суворо зазначив Сазон.
— Нічого, не плач, — утішав Плішка. — В Гельсінський комітет треба. Там добра адвокатка є.
Ступак не сказав нічого і, щоб не ятрити душу, відійшов у темний куток свого гаража. Він відчував, що ніхто їй не допоможе — ні Гельсінський комітет, ні адвокатка, ні навіть сто адвокатів: суд і закон були в його руках, і він свою політику вів, як хотів, — напролом через закон і права, по долях людей, топтав конституцію і всі міжнародні угоди. Мабуть, зверне увагу він лише на силу. Але де вона була, та сила? Де і звідки було її взяти? Темний затурканий народ тільки й знає, що дивиться в його хитро-блатняцькі очі і підтримує, що він не скаже. Досить кому із закордоння заступитися за безневинні жертви, допомогти грішми, як тут же — розлючена буча в газетах і на телебаченні — змова, підступи ЦРУ, просування НАТО на схід… Десь ворушиться жменька опозиції, найвідважніші з якої йдуть на відчай душі, нівечать життя собі та родині. На що сподіватись?
Може, втім, через місяць після Шпакового приїзду все навколо Ступака раптом змінилося — завирувало, заметушилося, мов на пожежі. Вранці, тільки-но він поголився перед шматком дзеркала, дуже загрюкала гаражним засувом дружина, яку підняли з ліжка. Ступак відчинив двері, і побачив її в гарному домашньому халаті, поряд стояли двоє в камуфляжі, а ззаду чорніла урядова «волга».
Його посадили на заднє сидіння і мовчки повезли кудись по місту, згодом — за околицю. Там повільно між дачними забудовами по лісу чи парку під'їхали до якогось особняка з колонами. У Ступака аж неприємно занило під грудьми — куди це його? Чи таки не пронюхали чогось? Але, мабуть, таки навряд, хоча по хмурних обличчях його супутників і тих небагатьох, що траплялись назустріч, нічого не можна було зауважити — так уміли ховати все в собі. Чи, може, у них не було нічого, — подумав Ступак. Зате сите, як і в Шпака, обличчя нестарого ще полковника, до якого, нарешті, його привели, світилося благодаттю і приязністю.
— Сідайте, товаришу прапорщик, Ступак, здається? — спитав полковник і для певності зирнув у папірець на столі. — Тож як живете? Як здоров’я?
— Нічого, — стримано відказав Ступак. Він уже знав, що ці завжди так починають розмову — про життя і здоров’я, начебто це їх дуже цікавить.
Розмова, одначе, видалася тривала — про життя і про політику, внутрішню і зовнішню, комуністів і демократів. Видно по всьому, полковник був людиною говіркою і мав прірву часу. Ступак більше слухав, і коли полковник питав, скромно відповідав: так або ні. Схоже, його співбесідника це вдовольняло. Як можна було зрозуміти, його найбільше турбувало ставлення Ступака до опозиції, яка «шалено рветься до влади». А також той факт, що «НАТО оскаженіло просувається на схід». Ступак щось бурмотів у відповідь, що мало розумів сам, але думав: «У труні я хотів бачить те НАТО разом з тобою». Однак уголос не сказав нічого, навіть трохи побоювався, щоб полковник не відгадав його крамольні думки. Мабуть-таки не відгадав, бо в той час оповідав, як важливо протистояти агресії західного капіталу і рятувати батьківщину. Що він розумів під тим словом — Білорусь, СНД чи колишній СРСР — залишилося невідомим.
Далі Ступак півдня просидів ув окремому кабінеті — заповнював анкети. їх було три або чотири відразу, на кількох сторінках, і він аж спітнів, докладно відповідаючи на десятки запитань — від першого, про ім’я, прізвище і по батькові та імена батьків, місце народження і смерті (де і коли померли, місця поховання і номери могил). Живого батька Ступак докладно атестував як партизана і нагородженого, а мати… Він навіть не пам’ятав точно, в якім році вона померла, бо тоді був у Афгані. Сестра Олена жила під Москвою, проте він не знав, де, в якому місті (чи то в Жуковську, чи в Черняховську), і гадав, як ліпше написати? Чи якщо не знаєш, то не писати нічого? Але тоді можуть присікатися, що утаїв. І він написав перше, що прийшло в голову: місто Зеленогорськ, вулиця Космонавтів 10, кв. 20.
Пізніше в іншому кабінеті оформляв підписку про сувору секретність — це вже було, як він здогадався, по лінії безпеки. Хоч і приймав її лисуватий чоловік у модному двобортному піджаку з акуратно зав’язаною краваткою, поважності було навіть більше, ніж у кабінеті полковника. Якось дуже стримано, ніби випробовуючи його реакцію, чоловік вимовив йому в лице одне тільки слово «Музикант», і Ступак зрозумів усе. Колись це прізвисько приліпили до нього так само в дуже секретному відділі перед відправленням в Афган. З тої пори, правда, ніхто йому про нього не нагадував, і він уже думав: забули. Аж ні, не забули. Зрештою, тепер від нього нічого не вимагалося, а грати з ними у ті секретні гулі взагалі було неважко, хай потішаться. І він усе підписав.
Мабуть, до полудня, втім, усі папери були оформлені, їх забрала у нього красива, у міліцейській формі дівчина з дуже суворим позирком і двома зірками на погонах. В останній момент він навіть підморгнув їй, але та й оком не повела, склала його папери у вишукану зелену течку і замкнула в сірий сейф у кутку. Отже, буде зберігатися вічно і секретно, подумав Ступак. Після вже інший, білявий міліцейський сержант повіз його кудись у місто. Спрокволу Ступак почав упізнавати вулиці, здається, їхній «уазик» рухався до госпіталю МВС. «А це для чого?» — спитав Ступак. «А медкомісія! — просто і доброзичливо відказав білобрисий шофер і хихикнув: — Перевірка на СНІД».
Оте вже мало Ступакові подобалося, хутчій — не подобалося зовсім. На якого диявола! — думав він, гублячи терпіння від цього докладного дослідування його персони. Що — він буде їм служити? У нього інша мета, йому б лише добратися до зброї. Мабуть, дадуть якогось «стєчкіна» або «калашнікова», і він підловить момент. Власне здоров’я його мало цікавило, хай не цікавить воно й цих.