— А де Олексій? — поцікавився він, побачивши два замки на залізних дверях колишнього сусіда.
— Е, Олексій! Олексій з’їхав, — сказав Плішка.
— Куди з'їхав?
— Нам не сказав. У Німеччину чи далі. Може, в Ізраїль.
— Як в Ізраїль? — здивувався Ступак. — Він же білорус.
— Он-то белорус. А вот жена — довольно сомнительных кровей, — туманно розтлумачив Сазон.
Ступак промовчав. Йому було шкода Олексія, який колись його врятував. Якби на півхвилини пізніше — його б уже не було тут. Ні тут, ні у ЗМОПі, подумав Ступак. І ці дідки не дивувалися б з його камуфляжу. Зрештою, може, й добре Олексієві. Якби в нього, Ступака, дружина була не білоруска, він би також з'їхав. В Ізраїль чи хоч до чорта лисого. А так ось потрапив на службу, продав дияволу душу.
Але, може, так ще й краще.
Того ж дня ввечері, тільки-но він повернувся з міста, черговий сказав, що його викликає підполковник Шпак. Ступак трохи вразився: чому підполковник? Недавно ще був майором, а тепер підполковник, чи не наплутав черговий? Але не наплутав. У штабі його справді чекав колишній колега, в якого тепер на погонах блищали дві великі зірки, він зосереджено розглядав на столі якийсь папір. Поруч стояли ще офіцери, мабуть, усі вивчали наказ.
— Лейтенанте Ступак, наказано зібрати речі і до штабу. Через півгодини від’їзд.
— Куди? — Вирвалось у Ступака.
— До іншого місця служби.
Ось тобі й на — вже й до іншого. Треба було б здивуватись, але Ступак перестав уже тут дивуватись. Офіцери обступили Шпака, а він пішов до готелю, зібрав своє небагате майно. За півгодини його вже везли в закритому «уралі» кудись за місто. В кузові поряд сиділи ще три чоловіки — всі з їхнього ЗМОПу. Але вони були мало знайомі Ступакові, і він мовчав. Незабаром, однак, машина спинилася, вони вилізли. Навколо у вечірніх сутінках стояли височезні сосни, а під ними розміщувалися широкі низькі будівлі-дачі. Це була, як він здогадався, стара урядова резиденція, куди їх привезли, щоби поповнити особисту охорону самого. «Оце попав!» — знову здивувався Ступак, ще не знаючи, радіти з тієї нагоди чи журитися. Одначе зовні він не виказував нічого, тільки слухав і виконував усе, що наказували, йшов, куди вели. Знову були анкети, підписки, навіть підпис суворої таємної присяги. Все це він робив наче машинально, наче якийсь безвільний зомбі; свій давній намір засунув углиб пам’яті і навіть трохи тривожився, щоб його не зауважили.
За кілька днів, утім, довелося радіти, коли їх тут озброювали, чого він не дочекався у ЗМОПі. І не якимись хваленими кочергами АК, що відбивали плече при стрільбі і чимало заважали на марші, а новенькими коротунами «узі». Дуже спритні видались автоматики, ніби самі просилися в руки і зовсім не заважали — хоч на плечі, хоч на грудях. Б’ють, казали, за двадцять кроків у горобця при нульовому розсіюванні. Ступак ретельно витер з воронованого металу лишок негустого мастила, руками поважив у зібраному стані. Він був задоволений. Може, згодиться.
Клопоту в цьому бору було, втім, не дуже, декотрі групами кудись їздили, вертались і мовчали.
Політобробка, як завважив Ступак, велася в інтенсивному темпі, регулярно, колективно й індивідуально. Вдень і особливо ввечері завжди по одному кудись викликали, щось з’ясовували, з деякими довго розмовляли. Так старанно не обробляли навіть замполіти у війську. Ну, але тут було не військо і навіть не ЗМОП.
Бери вище. Вони — еліта безпеки, як сказав новий полковник, кращі з найкращих. Особиста охорона. Хоча того, кого їм належало охороняти й обороняти «вплоть до пожертвования собственной жизнью», вони навіть не бачили. Ні зблизька, ні здаля. Відчували, що він десь тут побіч, у цих домівках-дачах між сосен, але де конкретно — не знав ніхто. І ніхто про те ні в кого не питався — було заборонено. Взагалі це був підрозділ мовчунів. Вони мовчали з начальством, мовчали в строю, мовчали в їдальні й на відпочинку. Те мовчання часом починало пригнічувати. Але Ступак думав: хай! Уже він чогось дочекається. Кепсько, що не було як випити. При тому, що грошей уже набралися повні кишені, декілька пачок «зайців» він залишив у тумбочці, укутавши газетою. І ніхто їх не вкрав. Мабуть, грошей у них вистачало. Зате бракувало часу, щоб їх реалізувати, ізоляція була чудова. Мовби у в’язниці. Мабуть, то була їхня плата за ситий добробут і некурну працю. Плата волею. Ну, але що зробиш — на цьому світі за все треба платити. Заплатить і він.
Одного разу вранці їх вишикували в спортзалі, всіх чоловік тридцять, що були тепер ядром групи «Альфа», як їх уже називали. Казали, що поки що тридцять, але буде триста, бо треба міцнити щит і меч керівника держави. На тому шикуванні з самого початку були чи не всі їхні начальники разом з головним полковником — огрядним бугаєм, що зверху форменого кітеля носив шкіряне пальто — для маскування. Врешті, так тут ходив не один він, а й ще декотрі, теж маскувалися, чи що? Вони, може, з годину простояли в строю, начальники все оглядали виправку і підкомірці, і чистоту взуття, і чи всі добре поголені. Ніхто не казав нічого, але вони почали здогадуватись, чи не заявиться до них сам? І справді — товстий гримнув команду, і з головного входу показався він. Цього разу він також був у камуфляжі, новенькому, акуратному, який добре пасував до його спортивної статури. Негучним, якимсь теплуватим, майже хатнім голосом він дозволив «вільно» і підійшов до правого флангу, де стояли найдовгов’язіші, фізично найбільш накачані хлопці, почав з усіма вітатися за руку. То було щось нове — щоб великий начальник вітався з кожним у строю окремо. Вони всі, мов зачаровані, шалено вглядалися в його хитрувато-усмішливе обличчя, в якому тепер не було й сліду від його недавньої телевізійної суворості — були тільки теплота і співчуття. Коли черга дійшла до Ступака, здалося: він з якимось особливим почуттям зирнув у Ступакові очі, ніби продивляючись в самий глиб душі. Потиск руки був дужий, Ступак відповів таким же, і відчув, що він задоволений. Порукалися, як належить, — по-чоловічому. По-військовому. Бо тепер обидва були військові, хоч той і походив з міліціонерів. Правда, тепер уже і Ступак також.
Обійшовши стрій, він став на середину зали і почав промовляти. Говорив негучно, тихим хриплуватим голосом і, стоячи за п’ять кроків од Ступака, здався йому зовсім не молодим, швидше підстаркуватим і стомленим. А говорив про те, що дуже сподівається на свою службу безпеки, до якої вони мають честь належати, що вона — головна його підпора, для них він не пошкодує нічого і буде піклуватися про кожного, як рідний батько. Якщо в кого є будь-яка потреба, хай іде просто до нього і розказує — він зробить усе. Бо він їх усіх любить, як батько любить синів, що в нього більше нікого нема, крім них, хлопців безпеки, та ще народу, який обрав його на найвищий пост. Що народ — головна його турбота і головна любов, особливо такий народ, як наш, який вічно бідує в нужді, страждає протягом всієї історії, що це він знає як професіонал-історик. Що цей народ заслуговує на кращу долю, ніж та, яку йому вготували зрадники-націоналісти, всі ці позняки, шарецькі та карпенки, які давно запродалися ЦРУ та іншим закордонним спецслужбам і тепер розробляють найхитромудріші плани, щоб фізично знищити його і залишити сиротою любий білоруський народ. Тому велике сподівання на них — честь його безпеки, в руках якої його життя і майбутнє народу.
Ступак за життя чимало переслухав різних агітаторів-пропагандистів, у тому числі в армії, і ніколи не сприймав їх серйозно, завжди слухав хіба одним вухом. Не хотілося вірити й цьому. Але якась уперта сила помалу-помалу, а таки діяла на його свідомість; натиск і щирість міркування почали доходити до його розуміння. Найперше якось немов мимоволі само собою хотілося в те повірити. Так щиро було все сказано, що з’явилася співчутлива думка: справді, як нелегко бути керівником такого масштабу, як небезпечно й відповідально.
З цією думкою-почуттям Ступак і стояв у строю, трошки ніби задумавшись, як почув, що промова перейшла на афганську тему, і аж здригнувся, коли той, позираючи в його бік, промовив:
— Вон пусть скажет Саша Ступак, он участник, отмеченный наградами. Он на своих плечах вынес груз дружбы с братским афганским народом..
Почуття здивування кольнуло Ступака — диви ти, він знає! Знає про Афган, навіть називає його по імені, чого в Ступака не траплялося навіть у війську, навіть у Афгані. Незвичайна, дивовижна людина, зніяковівши, думав Ступак. Не сказати, одначе, щоб ті теплі слова порадували його, — збентежили, це точно. І він, замислений, пішов до курильні, коли все скінчилося і стрій розпустили. Він нічого не міг нікому сказати про свої враження від тієї зустрічі, та тут ніхто й не говорив про неї нічого, всі затаєно мовчали, тільки начебто пильніше приглядалися один до одного, ніби випробовуючи: ну що? Ну як? Були то лише мовчазні питання без відповідей.