Несподівано настав момент, про який Ступак стільки передумав колись, до якого весь час мимовіль готувався. Трапилось, як і багато що в його житті, раптово, зненацька, найбрутальніше.
Вранці, ще до сніданку, під їхню лісову домівку підкотили відразу три чорні «ландровери», в які порско, наче миші в нори, шаснули їх строкаті постаті зі своїми новенькими, ще пахучими від мастила «узі». Під команди незнайомого підполковника в шкіряному пальто хутко під’їхали до прохідної номерного заводу на міській околиці, який недавно ще був «поштовою скринькою»; відразу заїхали в двір і вивантажилися біля будинку заводоуправління. Тут живо розбіглися двома шерегами впоперек східців, утворивши неширокий, але й не вузький коридор до дверей, і застигли. Інші, що приїхали раніше, були вже всередині. Всі мовчали, втім Ступакові стало зрозуміло, що вони забезпечували приїзд самого. Ступак вільно стояв на другій знизу приступці і думав, що те саме, що володіло ним стільки часу, здається, врешті, наблизилося впритул. Нарешті він дочекався можливості, про яку стільки передумав, до якої прагнув. Ріжок автомата був повний патронів, сам автомат на грудях у повній готовності. Не вистачало хіба останньої краплі рішучості. Але чому? Хіба що-небудь було їм не осмислено, чи щось з’явилося нове?
Щось усе ж він не встиг додумати, щоб остаточно наважитись, коли до приступок несподівано підлетів один міліцейський «мерседес» з блимавкою впоперек даху, за ним другий такий самий. З них моторно повистрибували люди в масках, розбіглися неподалік по заводському довкіллю. Тоді підкотив і третій автомобіль, важкий, мабуть, броньований «каділак», з якого крізь послужливо розчинені двері легко вискочив він. Цього разу він був у темному, добре відпрасованому костюмі, при довгій, до пупа, краватці; швидким, майже хижим позирком кинув ув один бік, у другий, певно, щоби переконатися, що варта на місці і його охорона забезпечена. Його тверде, владне обличчя тепер несло незламну злу суворість. Тим самим уїдливим позирком він окинув змертвілу варту і, здалося, ніби спіткнувся на такій же, як у нього, вусатій фізіономії Ступака. Ступак невмисне ворухнув од нього коротеньким дулом автомата, мимоволі спрямовуючи його вбік. Тоді ж тривожно сіпнулися біля перенісся русяві брови, але більше — нічого. Ступак обмер, а той пружисто скочив через дві приступки вище і вмить опинився біля високих дверей, де його чекав невеликий гурт у цивільному і в масках. Вони всі разом зникли в приміщенні. Ступак послабив свої напружені мускули і видихнув.
Два шереги ще стояли на приступках, але попереднє напруження минуло, можна було розслабитися. Щось було не зрозуміло Ступакові — чомусь навіть кривдно, та він не міг розібратись, чому. Може, за своє минуле, пережите, а може — за сьогоднішнє — цього він зрозуміти не міг. Одне було певно — кілер з нього поки що не вийшов, і, дивно, це тепер почало ним відчуватись ніби полегшення. Ніби він урятував життя. Найперше, може, своє власне. Магазин його «узі» залишився цілий, його належало берегти і застосовувати лише в крайньому випадку. Але де той крайній випадок і хто буде визначати його? Вже, мабуть, не він. З прикрістю Ступак відчував, що непомітно і назавжди втрачає своє самовільне право, яким уже розпоряджалися інші.
А він що ж — він мусив чекати і підпорядковуватись. І він чекав, може, з годину чи більше, стоячи все на тому ж приступку, хіба змінюючи упор ноги. Хлопці побіч також чекали. Іншої команди їм не давали, і Ступак почав думати, що про них забулися. Аж ні! Полковник у шкірянці щось гаркнув з дверей, і вони завмерли. Ступак чекав знову побачити самого, та замість нього в розчинених дверях з’явилися двоє в сірих піджаках — високий і нижчий, яких тісненько обступили хлопці в масках. Ті двоє йшли, потупивши долу сиві голови, якось неприродно однаково тримаючи за спиною руки. І лише коли спускалися по приступках, Ступак убачив на їхніх руках блискучі кайданки. Тоді йому багато що стало зрозуміло. Але щось заплутувалося ще більше.
Арештованих повезли в міліцейській машині, а вони все стояли на приступках, мабуть, чекали на самого. І Ступак думав, що його життя кудись повернулося. Хоча хто зна, яким ще боком воно може повернутися знову. Все-таки життя кожного свою силу має — часом злу, недобру силу…
1998 р.
Прорив до правди
Без творчості Василя Викова сьогодні неможливо уявити не тільки сучасну білоруську літературу, а й широкі розлоги європейського і світового красного письменства. Його оповідання та повісті, перекладені багатьма мовами світу, стали духовним надбанням мільйонів людей планети.
Зовні в поставі та в обличчі цієї скромної, заглибленої в себе, в свою душу людини, який став, як тепер модно казати, «брендом», знаковою особою, символом Білорусі ще з 60-х років XX століття, не було нічого визначного, героїчного. Василя Бикова в людській юрбі могли сприйняти за представника будь-якої звичайної професії. Він був частинкою плоті й крові народу.
З десятимільйонної білоруської громади, яка досі майже незрушно марніє в непевності, не дуже прагнучи навіть почути голос Бога чи хоча б відчути потребу спізнати, до чого треба прагнути, його винесло і ствердило на видній усім духовній вершині рідне Слово. Переплавлене в горнилі сумлінної, найчутливішої душі, воно стало самобутнім, неповторним словом Бикова, яке не сплутаєш із жодним іншим, яке бореться за правду і справедливість у людському бутті, відстоює людяність у людині.
Як стверджував сам письменник, доля кожної книги залежить від того, скільки в ній «закладено від правди народного життя». Творчість Василя Бикова саме завдяки граничній правді й щирості блискуче витримує перевірку часом. Вона має виразно білоруські національні корені, обличчя, душу і водночас своєю винятковою духовною наповненістю, моральним максималізмом, активним гуманізмом органічно вливається в течію світової культури.
У книзі, яка пропонується українським читачам у перекладі Валерія Стрілка, гідне місце зайняли повісті Василя Бикова «Круглянський міст» (1968), «Пастка» (1962), «Покохай мене, солдатику» (1995), «Вовча яма» (1998), «Афганець» (1998). Немає, мабуть, потреби детально спинятися на сюжетних лініях і колізіях цих творів. Хай кожен, хто візьме томик у руки, пройде слідом за автором шляхами його героїв, убачить виразно змальовані характери і переживе правдиво подані людські почуття. Скажу лише, що «Круглянський міст» — це перша повість з «партизанського» прозаїчного циклу письменника; «Пастка», «Покохай мене, солдатику» — «фронтові» оповідки, присвячені різним періодам останньої війни, а дві інші повісті виходять на близьке минуле. Твори тематично, за стилем не схожі, написані в різні часи, але їх єднає гостра моральна проблематика, соцісьіьно-аналітичний, психологічний реалізм письменника.
В Україні Василя Бикова і його творчість знають давно. Aлe підростають нові покоління, і тому буде незайвим нагадати основні штрихи біографії одного з найкращих письменників сучасності.
Василь Володимирович Биков народився 19 червня 1924 року в селі Бички Ушацького району, що на Вітебщині, в селянській сімї. Його мати, на яку письменник схожий обличчям, прожила 93 роки. Вона мала м’яку, ласкаву, лагідну вдачу, мовчки несла свій жіночий клопіт. Батько, Володимир Федорович, до дітей ставився більш суворо. Він був «першим грамотієм» на селі, бо закінчив церковнопарафіяльну школу. Потім служив у царській армії, під час Першої світової війни разом з військами генерала Самсонова потрапив у німецький полон.
Взагалі в першій половині XX століття життя селян було непевне і тривожне: Перша світова війна, жовтневий переворот, громадянська війна, колективізація, голод, репресії…