Ольга Мігель
Крук та Чорний Метелик
Голос давніх сновидінь
Присвячується пам’яті Мігель Ганни Григорівни та Мігель Йосипа Степановича. Дідуся та бабусі, які завжди вірили в мою мрію та були поруч, даруючи усмішку.
Коли розум спить, фантазія в сонному мареві породжує чудовиськ, але в поєднанні з розумом фантазія стає матір’ю мистецтва та всіх його чудесних творінь.
© Франсіско де Гойя.
Пролог
Чорний Король заплющив очі
Побачивши багряний колір повного місяця, я різко видихнула сухе повітря та з усієї сили стиснула пальці на пледі, що зісковзнув із плечей. Тілом розліталися гострі іскри, які кров розносила по венах разом із надто швидкими ударами серця.
Затемнення. Я ж знала. Я хотіла подивитися на повне місячне затемнення. І коли прилягла на балконний диванчик, мені здалося, ніби повіки зімкнулися лише на мить... але, схоже, минуло значно більше часу. Коли я провалилася в сон, місяць був тільки наполовину вкритий тінню кольору брудної крові. Але зараз на завислому в небі червоному м’ячику яскраво сяяв тонкий білий серп, який збільшувався щохвилини.
Отже, я все пропустила?
Цей рік не надто відрізнявся від решти мого життя... якщо, звісно, припустити, що дванадцять місяців тому я просто збожеволіла. Так, гадаю, це багато чого пояснило б. І, напевно, мені краще вхопитися за таке пояснення. Бо в іншому разі залишається тільки прийняти як факт, що здурів увесь той маленький світ навколо мене.
Триклятий сон, такий заплутаний і незрозумілий. Примарні спогади про нього болісно кружляли в голові, не бажаючи дати мені спокою. Дзвін ланцюгів і схлипи в темряві до болю стискали горло, чомусь розриваючи серце нестерпним смутком.
— Алісо, все добре? — долинув мамин голос. Зупинившись біля входу на балкон, вона стурбовано дивилася на мене. — Сонечку, ти плачеш? Що трапилося?
Я розгублено торкнулася щік кінчиками пальців. І справді, сльози.
— Усе гаразд, мамо. Просто наснилося щось дивне, — ніяково відмахнулася, підібгавши ноги.
— Що ж? — поцікавилася мама, перш ніж сісти поруч на м’який диванчик.
— Навіть не пам’ятаю, дурня якась.
— Ох, рідненька...
Мамині руки були дуже теплими, вони завжди були теплими. І завжди обіймали дуже ніжно, дбайливо. В такі хвилини ставало по-справжньому спокійно... але чомусь не цього разу. Зараз, із якоїсь невідомої причини, від її обіймів смуток різонув гострим ножем і стримати нових сліз не вдалося.
Напевно, те, що відбувається останнім часом, надто сильно мене виснажило. Усе закрутилося разом із тією пригодою в парку... Цікаво, чи закінчиться колись це божевілля? Чи, може, мені хоч хтось дасть відповідь? Хотілося б усе комусь розповісти, але, спробуй я це зробити, буде тільки гірше.
— Мила, заспокойся, — шепотіла мама, пропускаючи крізь пальці мої довгі каштанові коси. — Тобі ж шістнадцять за два дні, а це дуже важлива дата. Обіцяю, ти запам’ятаєш цей день.
Мама витерла сльози, що набігли з моїх золотисто-карих очей, і за мить я відчула ніжний дотик її губ до своєї щоки. Тривога нікуди не ділася, але серцю стало тепліше. І хоч досі чомусь було гірко, я щиро всміхнулася куточками губ. Мама має рацію, не варто сумувати! Зрештою, в усього має бути пояснення, і мені потрібно постаратися, щоб знайти його. Здавалося, цієї хвилини я стояла перед уламками розбитого вітражного скла, яке мені належало відновити.
... А той свій день народження я й справді запам’ятала. Назавжди. І часом мені здається, що, коли я буду народжена знову, він все одно залишиться в пам’яті. Так само, як і маленький чорний метелик на моїй шиї.
Розділ 1
Після першого кроку
— А тепер прошу детальніше! — шоковано закричала я, стукнувши кулаком по столу. Від різкого руху зібрані на потилиці в короткий хвіст каштанові коси розтріпалися та розсипалися по плечах.
Така от експресивна реакція зазвичай була мені невластива, але цього разу ситуація, що й так здавалася дзьобнутою, остаточно вибила мене з колії.
— Вибачай-вибачай, знаю, я мав повідомити це раніше, але якось забулося, — знизав плечима біловолосий лісовик, що сидів навпроти.
— Нічого собі, забулося! — заволала я, насилу стримуючись від того, щоб убитися об добротну дубову стільницю. — Каріле, ти увірвався до мого дому, погрозами вбити мене змусив кинути все, поспіхом лишити рідний світ і вирушити з тобою в альтернативну реальність; зробив мене співучасницею фактично викрадення шістнадцятирічного хлопця...
— Алісо, ти трохи перебираєш із трагедією, — тяжко зітхнув мій співрозмовник. — Вадим сам був не проти перебратися до цього світу. А тобі й кидати не було чого: ні рідних, ні друзів, навіть робота — і та собача, всього-на-всього кореспондент у регіональній чорнушній газетці. Навіть не факт, що ти цього року до університету вступила б. Натомість тут у тебе і перспективи, і можливість розвивати здібності чарівниці...
— А може, ще бомж на чорному віслюку — коли вже принци на білих конях у дефіциті? — уїдливо фиркнула я. — І на додачу ще сто відсотків, за всіма фентезійними штампами, будуть обраність, слава героя та абгрейд зовнішності, який я отримаю, щойно вийду за поріг цієї забігайлівки?
— Слухай, вгамуйся ти вже! — пирхнув Вадим, свердлячи поглядом стільницю. — Я, між іншим, у такому самому становищі.
У цьому була частка істини, але все ж мені не вдавалося так просто примиритися з ситуацією. Хоч як банально це не звучало, але я опинилася в іншому світі!
Так уже вийшло, що два роки тому, коли я прогулювалася парком, у моє тіло вселилася невідомо звідки налетіла енергія, яка згодом виявилася чарівною силою, що пробила проріху між двома світами. Незабаром після того з’явилися кремезні чудовиська (що, як виявилося, називалися песиголовцями), котрі чомусь полювали саме на мене. За минулі роки я зуміла вижити, сяк-так борючись із ними за допомогою замовленого у місцевих реконструкторів меча, яким навчилася махати. Але не змогла вберегти свою сім’ю: всі рідні загинули від лап чергового чудовиська на моєму шістнадцятому дні народження.
Відтоді я якимсь дивом закінчила школу та влаштувалася працювати журналістом у невеликій газеті. Збиралася вступати на заочку до місцевого університету і саме готувалася до вступних. Коли раптом до моєї квартири заявився чоловік, який назвався лісовиком з іншого світу! Я б залюбки йому не повірила, але на користь його словам свідчили сріблясті очі, коротке біле волосся, що відливало сріблом, зелені візерунки на тілі... та імпульс телекінезу, яким він відкинув мене до стіни, щойно я спробувала напасти на нього.
В ультимативній формі лісовик повідомив, що я повинна піти з ним, бо, поки я тут, чарівна сила, яка вплелася в мою душу, сприяє руйнуванню обох світів. І або я погоджуся на його умови, або мене просто вб’ють. Хоча моє життя і здавалося на рідкість паскудним, утрачати його я все ж була не готова, тому довелося погодитися.
Такий самий вибір лісовик запропонував і Вадимові — проблемному підліткові гопівского виду. Йому, щоправда, «пощастило» трохи пізніше, ніж мені — в його душу вплелася сила від енергетичного сплеску, який стався лише кілька днів тому.
Так за лічені години ми обоє зібрали речі та покинули рідний світ.
Щоправда, я не встигла усвідомити весь пафос моменту, який приніс у моє життя таку значущу зміну. Усьому виною стали густі зарості колючих бур’янів, на які я гепнулася з триметрової висоти, щойно шалені фарби тунелю між світами змінила синява небес. З одного боку, будячки трохи пом’якшили приземлення. А от з іншого — моя дупця перетворилася на кактус.
До вечора того самого дня ми дісталися селища на краю старого болота, що мало промовисту назву Духмяне. Там, до речі, смерділо так, ніби в кожному дворі здохла якась велика тварина і закопати гнилі тушки місцевим релігія не дозволяла.