— Заковують?
— Це щось на кшталт підкорення магії чарівника. Офіційно в Ануарі обряд використовується, коли чародія з якоїсь серйозної причини відраховують з університету до третього курсу, аби він, недовчений, не наробив чого. Коли ж силу заковують работорговці, то роблять від енергетичних кайданів ключ-регулятор, який і продають разом із рабом — щоб новий господар міг тримати під контролем чарівну силу своєї нової іграшки.
— Чому вони йдуть на такий ризик? Невже ця справа настільки вигідна?
— Ти навіть і не уявляєш наскільки. На невільничому ринку Дарани можна вторгувати за такого імпортного раба просто казкові гроші. А якщо цей раб іще й вродлива дівчина, ціна зростає втричі щонайменше.
Вродлива? Цікаво, це можна вважати за комплімент?..
Чорт, та в мене в голові вавка! Мало в рабство не продали, а я файно червонію, шукаючи в його словах якийсь сакральний сенс.
— Навіщо їм чарівники, які не вміють чаклувати? — поспіхом запитала я, намагаючись зігнати зі щік відчутний рум’янець.
— Це вони спочатку не вміють. Купивши раба з магічними здібностями, рабовласник наймає дресувальника, який і навчає його. Що найгірше, работорговцями нерідко стають самі чарівники з Гільдії стихій. Вони добре замітають сліди і навчилися обходити обітниці, тож знайти викрадених практично неможливо. На щастя, хоч я сьогодні встиг вчасно.
— Хвилиночку, Галдор підсипав снодійне у вечерю. Як же вам...
— Алісо, будь ласка, звертайся до мене на ти.
— Добре... — зніяковіла я. — Як тобі вдалося прокинутися, коли ти був у одному із сусідніх возів? Навіть Каріл спав так міцно, що Галдор спокійно зв’язав мене у нього під носом.
— Я крук. Жодне снодійне не діє на того, чия душа безпосередньо пов’язана з вічним сном. І, на твоє щастя твоє, Галдор про це не знав.
— А як же обов’язок скрізь брати з собою учня?
— Жартуєш? Та поки б я його будив, спільник Галдора вже довіз би тебе до самої Дарани.
— Але він міг тебе вбити... І, до речі, встиг поранити, — заметушилась я, раптом згадавши, як кінчик меча Галдора чиркнув по животу Ларгуса.
— Не переймайся, — відмахнувся він. — На круках усе гоїться як на собаці, а я ще й магією підлікувався. Рана була неглибока, навіть кров уже зупинилася. Ну а куртку я поновити зможу, руки ніби звідки треба ростуть, і побутові заклинання трохи тямлю.
— А якби він змахлював і скористався чарами?
— У цьому й полягає особливість дуелі «меч до меча»: або ти приймаєш виклик, і поки один із вас не помре, чари дуелянтів будуть заблоковані, або на щоці в тебе з’явиться чорне клеймо. На це й були всі надії Галдора. Попри своє черево він був одним із найкращих фехтувальників у Гільдії стихій.
Хвилиночку, я все правильно зрозуміла? Ларгус Агердон, голова круків, реально і цілком усвідомлено ризикував не тільки життям, а й безцінною силою? Заради мене? Якогось дивакуватого дівчиська з чужого йому світу? Але навіть мій єдиний хлопець (з яким я зустрічалася менше від двох тижнів) не став битися заради мене з хуліганом! Замість того він вирішив по-тихому змитися до найближчого темного провулку... де й зустрівся з песиголовцем, перенесеним до мого світу через проріху.
Навіть не знаю, що й думати.
Блін, треба терміново знизити самооцінку, а то дуже вже розмріялася. Цей чоловік, очевидно, людина честі, тому не міг вчинити інакше. Та й хто знає, які в нього насправді були мотиви. І він ніколи не наважився б на подібне, якби не був упевнений у своїй перемозі...
Чи наважився б?
— Скажи чесно: що ти відчула, коли тобі сказали, хто я? — несподівано запитав Ларгус, і від його слів усе моє єство пройняло дрібним тремтінням. — Я ж правий, ти дізналася про це саме вчора, коли я прийняв останній подих того хлопця?
— Ну... — розгублено протягнула я, не наважуючись відповісти.
— Зараз вгадаю: подив, страх, відраза... Ти вирішила, що я жорстоке безсердечне чудовисько, яке піклується тільки про власну могутність. Так?
— Але я зрозуміла, що ти не такий!..
— Алісо, благаю, кілька хвилин тому ти, дивлячись на мене, сама тремтіла, наче перелякане кошеня, — зітхнув Ларгус. І мені стало нестерпно соромно.
— Зате тепер я не боюся.
— Лише після того, як зі мною хоч двійком слів перекинулася. А для більшості ми саме такі от бридкі паразити. Тож, словом, не раджу особливо афішувати наше знайомство після того, як покинеш караван. Інакше ризикуєш повторити долю наших учнів, яких на вулицях обходять.
— А як вибирають цих учнів?
— Коли з якихось причин звільняється місце, розглядають усі можливі кандидатури молодих чарівників, — зітхнув крук. — Зазвичай нам допомагає ректор університету магії, але рішення за Радою Сотні. Остаточну крапку ставить голова круків, тобто наразі я. Після цього чарівника востаннє запитують, чи не одумався він, і, якщо той достатньо божевільний для того, щоб погодитися, його посвячують в учні конкретного крука. Той навчає його тонкощам заступництва Смерті, а помираючи, передає свій останній подих.
— Що за тонкощі?
— Їх не так уже й багато, але всі вони потребують певних навичок. Та й більшість знань утрачено, ми навіть не знаємо багатьох своїх можливостей. Власне бойова магія мало пов’язана з нашою силою, просто у нас багато енергії і чари потужніші. Тому маємо деякі спеціально розроблені заклинання, на які в чарівників стихій просто забракло б сил. Загалом, серед особливих можливостей — здатність бачити останній подих; дотик смерті, яким ми можемо прискорити кончину, якщо вмирати людина повинна довго; також ми відчуваємо чужу смерть, це допомагає знаходити тих, хто помирає. Ну і все таке інше. Як бачиш, лише необхідні крукам дрібниці.
— І все?
— А ти думала, ми влаштовуємо криваві жертвоприношення, викликаємо духи померлих і підіймаємо трупи з могил? — з усмішкою поцікавився Ларгус. — У цьому плані наш світ не дуже й відрізняється від твого рідного: в ньому мерці теж безмовно зберігають свої секрети.
Не знаючи, що ще сказати, я мовчала. Час минав, а разом з ним відпускала й тривога. Кінь біг рівно, граційно, трохи заколисуючи. А Ларгус надійно тримав мене. Було тепло й затишно, спокійно як ніколи раніше. Тому я навіть не помітила, як переступила поріг сну.
Розділ 4
Роздоріжжя
Коли я прокинулася, сонце вже підіймалося над обрієм. Позіхаючи, потягнулася, озирнулася й тільки тоді зрозуміла, що сперлася на очільника круків, наче на спинку крісла.
— Доброго ранку, — привітався він з легкою усмішкою.
— Доброго.
— Ми майже доїхали до табору. До речі, там уже, мабуть, помітили, що ми десь поділися.
Скориставшись заступництвом стихій, я звузила зіниці, зібравши навколо них повітря — так, щоб воно стало чимось на кшталт лінз бінокля. І, поглянувши вдалину, побачила знайомі мені вози, біля яких мурашками метушилися люди.
— Котра година?
— Десь сьома ранку. Гадаю, краще поквапитись, а то ще без нас поїдуть.
Не сказавши більше ні слова, Ларгус пришпорив коня. За кілька хвилин ми опинилися біля табору, де на нас усі здивовано повитріщалися.
— Алісо! — суворо крикнув Каріл, підбігши до коня. — Пане Агердон, де ви були? Ми вже думали, вас обох немає серед живих. Та й не тільки вас, Галдор теж кудись зник...
— Тут ви праві, Каріл, — іронічно зітхнув Ларгус. — Нашого милого Галдора дійсно немає серед живих.
— Як? Що з ним сталося?
— Він сволота, ось що. Галдор виявився работорговцем і мало не викрав Алісу. Та дихайте глибше! Ось вона, жива-здорова. Тільки ви вже дбайте про неї краще, — всміхнувся Ларгус і потиснув Карілові руку, після чого спустив мене з коня.