— Так, і ми знайшли його на території Волошкового степу, де досі не було зроблено жодного значного відкриття. Із того, що відомо на сьогодні, можна виснувати, що цьому місту понад десять тисяч років. Ймовірно, воно мало контактувало з іншими культурами, про що свідчить своєрідність орнаментів на знайдених фрагментах глиняного посуду.
Наступну годину Каріл і Ларгус провели за товариськими теревеньками на тему розкопок. Я ж гадки не мала про історію цього світу, тому про більшість термінів я практично нічого не второпала. Що ж, схоже, нашу з Ларгусом розмову можна вважати закінченою.
Я сховалася у возі, підклала під голову подушку, вкрилася ковдрою з головою, залишивши тільки щілину для очей, і все дивилася на Ларгуса. Крук не припиняв розмовляти з лісовиком, і я не зводила з нього погляду, поки не заснула.
Знімки повільно переповзали з флеш-пам’яті фотоапарата на комп’ютер. Три з половиною гігабайти — пам’ять про поїздку на море. Багато усмішок, сонця і блакитних хвиль; зуби сестри, яка задоволено вгризлася в пиріжок; намисто з морських камінців на маминій шиї. А ще — кадр, на якому я в паніці затуляю вуха і тікаю пірнати в хвилі, коли на весь пляж врубили нову пісню поп-ідола Сладіка Попкіна.
Фотографії змінювали одна одну на екрані монітора.
Я спробувала сфотографувати сонце. Тато мені пояснив, що так робити неможна: камера зіпсується. Пощастило — з камерою все гаразд. Але замість сонця на фото залишилася прірва чорного диску — немов діра в небі.
Прокинувшись, я не підводилася, просто розплющила очі. Той день повернення з останньої сімейної поїздки на море встиг забутися. Коли бути чесною, то я намагалася забути все, що відбувалося зі мною до загибелі рідних, — так було легше жити. Тільки забувши все. До дрібниць, до найменшого слова і навіть погляду. У мене не залишалося іншого виходу, крім як вирвати це з пам’яті, — така собі штучна амнезія... інакше після всього, що сталося, я просто збожеволіла б.
Чесно, не знаю, яка сила змусила мене тоді відгородитися від емоцій та спробувати просто вижити. І заради чого? Невже десь у глибині душі я, після всього пережитого, ще здатна була вірити, ніби коли-небудь зможу стати щасливою?
Довелося швидко опанувати себе і крадькома витерти сльози — ще бракувало, аби хтось тут побачив, як я рюмсаю.
Я ковзала поглядом по цупкому полотну, натягнутому над возом. Але перед очима досі був монітор, на якому застигла фотографія з чорною плямою замість сонця.
Стрілки годинника підповзали до дванадцятої, коли караван в’їхав у Фетесарін.
Не поступаючись величчю і красою Еданору, головне місто чарівників стихій різко з ним контрастувало.
Фортечні укріплення складалися лише з двох товстих стін. Уздовж них, на рівній відстані одна від одної, розташувалися сторожові вежі з суворими бійницями.
Висота будинків не перевищувала шести-семи поверхів. Лише кілька будівель у центрі міста вибивалися вгору, були вдвічі вищими. Усі вони видавалися надзвичайно пишними, багато які з них прикрашали золотаві куполи. Даруючи оку нескінченну кількість статуй і барельєфів у вигляді драконів, феніксів, тигрів, шляхетних міфічних тварин і хитромудрих завитків, стиль архітектури ніби сповіщав: тут господарюють чарівники. Скрізь були чаклунські крамнички, навіть на ринку весь час спалахували та свистіли чарівні іграшки, з якими бавилися діти. У самому центрі міста розташовувалася кругла будівля, увінчана золотим куполом з драконом, феніксом і тигром на верхівці. Навколо неї до небес тягнулися чотири подібні до хмарочосів вежі. Схоже, це і є Гільдія магів стихій. Якщо не помиляюся, недалеко від неї має бути університет.
У найдальшому кутку великої бухти, шумів порт. Здавалося, життя там не завмирало ні на хвилину! Кораблі прибували і відправлялися, матроси сходили на берег і залишали його, розвантажували та завантажували найрізноманітніші вітрильні кораблі.
Захопившись видовищем, я не помітила, як караван зупинився, купці розпрягли коней і почали розносити товар по крамничках, або віддавати його торговцям, які підходили за ним із паперами, що підтверджували замовлення.
— Алісо, чого спиш? — гукнув Каріл, коли закінчив сідлати останнього коня. — Нам вже час до Гільдії.
Мені залишилося тільки вилізти з воза, заскочити в сідло та поїхати слідом за Карілом і Вадимом. Уже повертаючи за ріг, я обернулася та спіймала на собі останній погляд Ларгуса.
День промайнув у шаленому ритмі. Спочатку мені довелося дати офіційні свідчення в справі смерті Галдора, підтвердивши показання голови круків. Ну а потім ні на хвилину не припинялися виснажлива біганина коридорами, заповнення паперів, складання заяв тощо. Нарешті о четвертій годині вечора ми з Карілом, втомлені наче рабчики на плантаціях, сиділи на стільцях біля дверей приймальної комісії ануарського університету магії. Мене вже зареєстрували в Гільдії, заяву на вступ було написано, тому залишалося чекати.
Вадима, схоже, вся ця біганина анітрохи не втомила. Щойно з документами було покінчено, він швидко знайшов університетську бібліотеку, де й оселився.
Незабаром я залишилася абсолютно сама, тому що Каріла викликали до кабінету з табличкою, на якій було написано «Ланор Карнесс. Ректор». Там на нього чекав і голова Гільдії стихій.
Не знаю, що вони там робили, але близько восьмої години вечора до мене вийшла секретарка, яка наказала розшукати Вадима і разом із ним зайти до голови приймальної комісії.
Неймовірно зрадівши перспективі шукати Вадима, я підвелася з крісла і зібралася була до бібліотеки, аж раптом побачила його. Поруч із ним стояв древній дідок, із яким він саме закінчив теревенити і, ні слова не сказавши, пройшов до потрібного кабінету. Мені нічого не залишалося, окрім як рушити слідом.
— Отже, — почав голова приймальної комісії. — Вас обох зараховано до магічного університету Ануари. Заняття починаються першого вересня. Із двадцять дев’ятого до тридцять першого серпня ви повинні прибути до приймальної комісії і повідомити її членам про спеціальність, яку оберете з перелічених тут, — сказав він, простягнувши нам із Вадимом по брошурці. — Опісля вас поселять у гуртожитку. Тоді залишиться дочекатися першого вересня. Питання є?
— Так, — спантеличилася я. — А що нам робити до двадцять дев’ятого серпня? У мене в цьому світі немає дому, родичів або друзів, у яких я могла б пожити доти.
— Це ваші особисті проблеми, панно Гайлінова, — відрізав голова приймальної комісії. — Будьте тут у призначений час, а доти ходіть на всі чотири боки. До побачення.
Із тону я зрозуміла, що розмову закінчено. Здається, керівництву на студентів щиро начхати.
Тільки-но ми вийшли з кабінету, Вадим знову кудись утік. А Каріл посадив мене обідати (точніше — вже вечеряти) в затишній кав’ярні з назвою «Деканат», яка розташувалася поряд з університетом. Опісля пішов кудись — імовірно, шукати Вадима.
— Ні, Алісо, ти уявляєш? — пробурчав лісовик, коли повернувся хвилин за двадцять. Я на ту мить саме допивала каву зі спеціями.
— Що трапилося? — запитала, ставлячи на стіл порожню філіжанку.
— Наш підлабузник побратався з головним бібліотекарем, і той узяв його своїм заступником на час відпустки.
— Не може бути. Тобто ти хочеш сказати, що тепер Вадим...
— Так. Здобув не тільки хорошу роботу з харчуванням тричі на день, а ще й службове місце проживання у вигляді однокімнатної квартирки біля університету, допоки головний бібліотекар грітиме булки на пляжі свого санаторію.
— Дідько, влаштувався ж. А мені що робити?
— Ой, навіть не знаю, куди тебе подіти, — зітхнув чарівник. — З тебе ж очей не можна спускати. А мені треба терміново їхати на ті розкопки, я й так надовго їх залишив...
— Слухай, Каріле, а може, ти мене туди з собою візьмеш?
— Куди? До Волошкового степу?
— Так. Запиши мене як свого помічника, чи щось таке.