— Навіть не знаю, що тобі сказати...
— Скажи, що згоден.
— Але це ж справжні розкопки безцінної археологічної знахідки, туди усіх підряд не пускають.
— Каріле, прошу тебе. Ну будь другом!
— Будь другом? Цікава пропозиція. А знаєш що? Гадаю, я на неї пристану! — несподівано всміхнувся лісовик і потиснув мою руку.
Розділ 5
Вершник на білому коні
— Чорт, Каріле, чому ми знову вляпалися в якесь лайно, га? — простогнала я, відчайдушно женучи коня до річки.
— Це ти мене питаєш? — огризнувся лісовик.
Останні кілька днів дорога вела нас на південний захід: далі від моря і лісів, до випаленої сонцем трави і степових квітів. За словами Каріла, неспішний шлях верхи до місця розкопок потребував трохи більше від тижня. Торгових маршрутів у Диких степах не проходило, тож на караван можна було не розраховувати. І нам, на свій страх і ризик, довелося вирушати в цей шлях лише вдвох.
За сімнадцять років свого життя я напевно могла б уже й засвоїти старе добре правило: як щось може піти не так, то воно точно піде не так. Але чомусь це правило знову і знову вигадувало, як підкласти мені свиню, попри мій нібито життєвий досвід.
От і тепер сталося дещо прикольне. Те, що перервало нашу неквапливу поїздку верхи. Спершу все було спокійно: Каріл читав мені лекції з історії, я раз по раз то поверталася думками до пригоди в каравані, то роздумувала над майбутнім вибором чарівної спеціальності.
...До тієї самої миті, як ми, поглянувши на обрій, помітили, що до нас наближаються вершники, аж надто схожі на розбійників.
— Дідько буряковий, невже ніде поряд немає аванпосту?
— Одного разу спробували такий встановити, — тяжко зітхнув лісовик. — Але степовим бандам це не сподобалося, вони об’єдналися й розбили його. Король дуже розсердився і вислав туди гарнізон, який міг би розбити всіх їх разом узятих... от тільки бандити лише покрутили пальцем біля скроні та не стали нападати на таку міць. І все було б добре, якби ця купа солдатів не потребувала коштів на своє утримання. Менш ніж за місяць король порахував, скільки йому коштують чотириста бійців, які тільки те й роблять, що грають у карти. Монарх трохи посивів, зрозумівши, скільки грошей вони проїдатимуть щороку, і відкликав усіх, окрім півсотні. Коли це сталося, банди знову об’єдналися і від застави не залишилося каменя на камені. Король знову розсердився, наказав відбудувати її і знову посадив там чотириста солдатів. Далі все йшло за старим сценарієм із невеликими нововведеннями, які не змінювали суті. Ну а після четвертої спроби бажання продовжувати цю шляхетну справу в короля відпало і Дикі степи залишили напризволяще.
— Слухай, а може, тоді просто перемістимося?
— Я б, звичайно, міг, але для тебе це означатиме неминучу трагічну загибель. Я ж не крук, аби самотужки перемістити ще когось на велику відстань. Звісно, якби зі мною був ще один хоч трохи навчений маг стихій, хай навіть студент, який поділився б зі мною силою, то жодної проблеми... але що поробиш.
Панічно вигнавши з думок образ Ларгуса, я знову подивилася на бандитів, які невблаганно наближалися.
Трохи сповільнивши хід, ми спрямували коней до невеликої річки. Намагаючись не думати про холодну воду, я спробувала сконцентруватися на густому лісі, що розташувався на тому березі. Там ми зможемо відірватись від погоні...
Поплакала і СТОП, як ми раніше про це не подумали?
— Каріле, забираймося звідси! — закричала я на все горло, щойно копита коня ступили на протилежний берег.
— Що трапилося?
Відповідати не довелося. Замість мене з цим чудово впоралася дюжина озброєних до зубів вершників, які вискочили з гаю, наче Пилип з конопель, та з криками понеслися на нас.
Зрозумівши доцільність моєї поради, Каріл пришпорив коня і помчав уздовж річки, а я — слідом за ним.
Ото вляпалися! І чому ми не подумали, що саме на нашу переправу банда могла розраховувати від самого початку?..
— Як це вони так швидко тут опинилися? — закричала я, побачивши попереду розбійників, які переправилися через річку, хоч не так давно були далеко позаду нас.
— Прокляття! Напевно, в них є якийсь ілюзійний артефакт, який ввів нас в оману візуальним збільшенням відстані.
— То куди нам тепер бігти?
На мить Каріл замислився: позаду — вершники, попереду — вершники, ліворуч — річка, праворуч — ліс. Два перші варіанти не кращі, ніж стояти на місці, повісивши на себе мішені. Третій безглуздий: до того, як ми знову переправимося, нас так нафарширують стрілами, що від їжаків не відрізниш. А четвертий варіант особливих надій не давав, тому що зараз, коли розбійники настільки близько, спіймають нас там ой як швидко...
Але на безриб’ї і рак — риба!
Кинувши роздратоване «ех!», Каріл розвернув коня праворуч і за хвилину пірнув між деревами. Я, відповідно, слідом.
Як і очікувалося, дуже скоро нас наздогнали привітні звуки на кшталт лайки, стукоту копит і свисту шабель. Не змусили чекати і самі розбійники, які з підлими посмішками вискочили із заростей перед нами. Ми хотіли рвонути назад, але там уже спозирали такі самі інтелігентні пики. Вони ж, власне, з’явилися і ліворуч, і праворуч... Тоді я зрозуміла: триндець помідорам!
Кільце бандитів поступово звужувалося. Готуючись до бою, ми дістали з піхов мечі, а лісовик готував бойові заклинання. От тільки навряд вони нам сильно допоможуть. Б’юся об заклад, ці добрі люди обвішані протимагічними амулетами, наче гламурна блондинка стразиками. І поки Каріл самотужки чаклуватиме, намагаючись пробити незначний захист, цим паничам вистачить часу, аби нас прикінчити.
Робити було нічого. Відігнавши думку: «Був би тут Ларгус...», — я підняла меча і вже збиралася з криками побігти на ворога... аж раптом закричав хтось замість мене. А наступної миті якийсь хлопець на білому коні, розмахуючи батогом, ніби Індіана Джонс, прорвав кільце і під’їхав до нас. Вони з Карілом швидко обмінялися поглядами, а потім схопили мене за руки.
За мить я опинилася в зовсім іншому місці. І, до речі, без коня — тільки з мечем і дорожньою сумкою.
— Що це було?! — озираючись, закричала я.
— Це було Фамал, — усміхнувся юнак.
Тепер, стоячи спокійно, я його нарешті роздивилася: високий, волосся світло-русяве, очі сірі. Обличчя приємне, навіть симпатичне. Тіло треноване. На зап’ясті зав’язана зелена шовкова стрічка. Загалом хлопець симпатичний, але в око особливо не впадає.
— Каріле, як ти зміг так вляпатися і хто твоя супутниця? — засміявся він, потискуючи лісовикові руку.
— Моя супутниця — абітурієнтка магічного університету Аліса Гайлінова. Мав необережність стати її другом, тому так вляпався. Привів її з того світу, до якого пробило проріху. Алісо, знайомся: Фамал Гаран, студент університету магії, від осені — третьокурсник історичного факультету. Проходить практику на тих самих розкопках.
— Дуже приємно, — посміхнувся хлопець і галантно поцілував мою руку.
— Мені теж, — знітилася я. Чорт забирай, не звикла до такої ввічливості. — То що ви вдвох зробили?
— Перемістилися з тобою на сімдесят свагів, — втомлено пояснив Каріл.
— А коні?
— А коней довелося залишити, їх перемістити нам було несила. Алісо, що за кисла міна?
— Ти ще питаєш? Цікаво, як нам добиратися до місця розкопок? Пішки? Тоді ми не тільки йтимемо туди до старості, а й матимемо всі шанси натрапити на чергову банду.
— Алісо, спокійніше, я й так за день утомився. Переночуємо, я трохи відпочину, вип’ю настоянку проти головного болю, а потім скористаюся силою Фамала, щоб зробити черговий стрибок переміщення. Завдяки тому, що він нас перестрів, ми швиденько доберемося, — відмахнувся Каріл. — Фамале, краще скажи, як тебе сюди занесло?
— Дізнався, що ти їдеш, і вирішив тебе зустріти, щоб скоріше дещо розповісти. Річ у тому, що під час розкопок ми випадково натрапили на запечатану таємну залу.
— І що тут такого особливого?
— Від неї просто тхне чарами невідомої природи. Вирішили без тебе туди не лізти. А зараз пропоную зробити привал: і ви, і я дуже втомилися через цю біганину. Та й смеркатиме з хвилини на хвилину.