— Я, звісно, щиро перепрошую, — буркнула я. — Відпочинок дійсно був би доречним... от тільки чи ви не забули, що нас може вистежити банда скажених головорізів?
— Не хвилюйся, — сказав Фамал, поклав руки мені на плечі та посадив на травичку. — Ми дуже далеко від них, та й відстежити переміщення зможе хіба що досвідчений чарівник, тому шукати нас будуть довго. Чесно кажучи, гадаю, вони й не стануть цього робити.
— Чому ж?
— Тому що ми залишили їм коней і майже всі речі, а заради наших скальпів і того, що може лежати в наплічних сумках, вони голову морочити не стануть. Тому ти посидь, відпочинь, а ми з Карілом забезпечимо багаття і вечерю.
— Але багаття помітять...
— Та не помітять. Я поповню магічні резерви і захищу наш табір ілюзорним колом, яке приховає як вогонь, так і нас самих, — заспокоїв хлопець. — Спокійно, не забивай цим голову. Просто відпочивай.
Схоже, мені нічого не залишалося, окрім як послухати Фамала. Йому б з таким голосом у психлікарні працювати... Після його заспокоювань і буйні пацієнти лежатимуть у ліжечку спокійні, наче дубові двері, навіть якщо над ними нависне песиголовець із бензопилою.
Фамал наполіг, щоб я не вартувала, тож вперше за останні кілька днів у дорозі з’явилася можливість виспатися.
От тільки саме зараз спати чомусь не хотілося. Я лише переверталася, ще більше забруднюючи одяг пилом. То заплющувала очі, то дивилася на зірки.
І що мене цього разу не влаштовує? Втомилася, наїлася, не треба вартувати... але все одно заснути не можу, зате думаю про людей, яких краще з голови взагалі викинути.
Я плюнула на все та сіла, обхопивши коліна. Саме тоді в поле мого зору потрапив Фамал. Помітивши, що я не сплю, хлопець привітно всміхнувся та підійшов до мене.
— Чому не спиться?
— Гадки не маю, — прошепотіла я. Не люблю брехати... а чого це я, власне, вирішила, що брешу? Дійсно не знаю, чому весь час так переживаю, і всілякі круки тут абсолютно ні до чого. — Просто останнім часом місця собі не знаходжу, — відповіла я і через силу всміхнулася.
— А ти спробуй думати про щось обов’язкове, але дуже нудне; про те, що наганяє сонливість. Тоді оком змигнути не встигнеш, як заснеш.
— Спробую. Послухай, мені от що цікаво. Чи не застарий ти для третього курсу? Я думала, в університет магії йдуть одразу після школи.
— Я після школи й пішов. Просто після першого курсу мене, як студента, що написав гучну дослідну роботу, запросили на два роки працювати за кордон — розкопувати гробницю шегранської цариці Огнари. Це і престиж університету підіймало, і мені давало чималий досвід. Після цього я продовжив навчання, другий курс закінчив із самими «відмінно», а від початку нового навчального року піду на третій.
— Тобі взагалі подобається твоя спеціальність?
— Звичайно. Ти не уявляєш, як це цікаво: знаходити пам’ятки минулого, обережно витягувати їх із землі, вносити в журнал, обробляти спеціальним магічним розчином, упаковувати, доставляти в музей університету або академії наук і вивчати кожну деталь. Іди на археолога, не пошкодуєш.
— Може, так і зроблю. Просто боюся помилитися з вибором і до самої смерті ненавидіти своє життя.
— Повір, археологія — це спеціальність, з якою неможливо помилитися. Ти навіть не помічатимеш, як за роботою минатиме час.
— Слухай, Фамале, — промовила я, витримавши паузу. — Можеш, як історик, трохи просвітити мене в релігійних системах цього світу? Які тут релігії? І що за віра домінує в Ануарі? Бо якось не второпаю. Скільки їздила країною — не помічала нічого, що на це вказувало б.
— Специфічне запитання, — сумно зітхнув хлопець.
— Тобто?
— Як тобі сказати... Є легенда, ніби давним-давно, багато тисячоліть тому, існувала якась велика всесвітня релігія. У різних народів були свої ритуали, але основа вірувань залишалася спільною. Однак про неї не збереглося взагалі ніяких згадок, ніби вона втратила стрижень і розчинилася. Зараз, хоч як намагаються історики, їм не вдається навіть зрозуміти, в чому вона полягала. Звісно, було безліч спроб створити різні релігійні системи — як монотеїстичні, так і політеїстичні. Але жодній не вдавалося поширитися за межі певної етнічної території і протриматися досить довго. Якщо висловлюватися патетично, Бог відвернувся від світу, залишивши нас у невідомості. Але не відмовився від своїх прав, тому будь-яка спроба штучно створити релігійну систему приречена на невдачу. Звичайно, завжди залишаються Стихії, але це зовсім інше.
— Якось то сумно.
— Більш ніж. Люди, лісовики, мавки та шубіни — всі ми в цьому світі ніби діти, на яких батьки чомусь не звертають уваги. Ця порожнеча, відчуття, ніби чогось не вистачає, є в кожного. Деякі цього не визнають, хтось не усвідомлює. Але ж заплющені очі не скасують факту існування неба та землі. Що ж, якщо вже мова зайшла про заплющені очі, то краще поспи, вже пізно, — несподівано змінив тему хлопець.
— Якось не виходить.
— Все одно спробуй, завтра важкий день.
— Мені не звикати, останні два роки мого життя теж не з легких.
— Тоді тим більше на добраніч, — усміхнувся Фамал. — І не сумнівайся, археологія — це прекрасна робота.
Хлопець повернувся до багаття, а я проводила його поглядом і сховалася під ковдрою. Заплющивши очі, вирішила послухатись поради Фамала. От тільки нічого такого безнадійно нудного в голову не приходило.
Надія заснути остаточно зникла, тому я вирішила заглибитися в роздуми про свою ймовірну майбутню професію.
Отже, археологія? Справді досить цікава робота. Я яскраво уявляла, як їздитиму на розкопки, лопаткою викопуватиму із землі старовинні статуетки та черепиці, обережно вкладатиму кожен в окрему пронумеровану коробочку, потім їхатиму з ними до музею, де розглядатиму експонати, уважно вишукуючи в них маленькі тріщинки...
...І якось пропустила той момент, коли захропіла в обидві ніздрі.
Розділ 6
Реквієм сплячої красуні
Незабаром ми прибули до місця розкопок. І щойно дісталися табору, кілька археологів радісно кинулися до магів, про щось їх розпитуючи. А я тим часом з дитячим інтересом обстежувала територію.
Із землі визирали руїни стародавніх будинків. Вони охоплювали таку величезну площу, що їхнього кінця я просто не бачила. І судячи з того, що неподалік археологи продовжували викопувати нові будівлі, то було далеко не все. З цього безкрайнього поля давнини весь час приносили нові «врожаї» цінних для науки експонатів.
Проте наступні два дні виявилися для мене доволі одноманітними. Я тільки те й робила, що читала підручники із загальноосвітньої шкільної програми. Каріл і Фамал весь час колупалися біля входу до запечатаної зали, тому лише іноді забігали до мене поділитися останніми новинами... різниця між якими, до речі, здавалася мені досить відносною.
За весь час, що провела тут, я дедалі ясніше розуміла, що мій інтерес до археології перебуває трохи вище від рівня захопленого школяра, який прийшов до музею: подивитися і вивчити основне цікаво, але годинами розглядати той самий уламок тарілочки зовсім не хочеться...
Я знову зловила себе на тому, що мислю неправильно. Ні, однозначно не годиться так налаштовувати себе щодо ймовірної майбутньої професії. Досить! Археологія — це дуже цікаво, захопливо та весело. А якщо зайву годину подивитися на тисячолітню статуетку, то в ній можна знайти ще одну тріщину, яка, без сумніву, має колосальне значення для науки.
Роздуми перервав Каріл. Він увійшов до намету саме тоді, коли я намагалась переконати себе, що всі мої думки поглинула принесена ним зранку монографія якогось видатного історика.
— О, привіт, — сказала я, вдаючи, ніби відірватися від книжки коштує мені чималих зусиль. — Що трапилося?
— Ми будемо відкривати залу. Хочеш з нами?
— Звісно, — зраділа я, обережно жбурнувши книжку подалі. Сидіти в наметі та читати вже остогидло.