— Але запам’ятай: роби тільки те, що я скажу. Навіть іди лише моїми слідами, поки я не дозволю ступити крок убік.
— Звідки така військова дисципліна?
— Алісо, ми маємо справу з енергетикою невідомої природи, тому головне — це обережність.
— Хвилиночку, хіба ви її не знешкодили?
— Ні. Але ці чари, схоже, не агресивні... принаймні поки що. До того ж їхнє джерело — всередині запечатаної зали, отже, зробити щось іззовні ми навряд чи змогли б. Тому я прошу тебе на певний час забути про самоправство.
— Як скажеш. А ти впевнений, що варто відкривати цю залу?
— Звичайно ж, ні.
Діставши таку заспокійливу відповідь, я мовчки пішла за Карілом. Коли ми дісталися одного з напівзруйнованих будинків, лісовик відсунув завісу входу до темного підземелля. Хоча темним воно було зовсім недовго: трохи далі його освітлювали розвішані на стінах смолоскипи.
Скоро я побачила Фамала, який чекав нас у коридорі. Помітивши мене, хлопець привітно всміхнувся, і вони з Карілом задивилися на шматок стіни. Я особисто нічого незвичайного не побачила — стіна як стіна, ніяких символів або малюнків. Але чарівники напевно так не вважали, тому вже за хвилину витягнули руки вперед і спрямували на стіну промінь світла, який здавався сплетеним з тисяч ниточок павутиння.
Перші три хвилини я захоплено спостерігала. Через десять хвилин мій інтерес помітно зменшився. За годину стало нудно, а ще за дві я вже відверто позіхала. Звісно, я розумію, що творити заклинання, мабуть, набагато цікавіше, ніж спостерігати за процесом. От тільки від цього не легше. Вони б хоч кросворд і олівець мені дали, а потім вже хоч цілу ніч так стояли...
Я присоромила себе за такі думки і, з усієї сили намагаючись не позіхати, продовжила дивитися на потік світла.
І ось нарешті чарівники опустили руки, заклинання згасло, а ділянка стіни від’їхала вгору і відкрила поглинений непроникною темрявою прохід.
Каріл поглядом наказав мені бути тихішою від води, зняв зі стіни смолоскип і першим увійшов до зали. Фамал попрямував за ним, а я замикала процесію.
Згораючи від нетерпіння, я увійшла до зали... і одразу завмерла наче вкопана. У житті не бачила нічого подібного: відносно невисока кругла зала виявилася настільки великою, що світло смолоскипа не сягало її протилежного кінця. Підлогу, стіни і стелю вкривали майстерні орнаменти та малюнки. Найдивовижніші були барельєфи, які прикрашали нижню частину стін: суцільна картина, розділена на секції, у кожній по зображенню людини на повний зріст. Кам’яні образи були виконані настільки деталізовано, що, здавалося, зараз вилізуть зі стін і підійдуть до мене.
У самому центрі зали на стелі ми розгледіли намальовану червоним велику зірку з безліччю тонких променів, усередині якої курсивні чорні літери складали незрозумілий напис. Просто ж навпроти неї, на підлозі, розташовувалася така сама зірка з аналогічними завитками літер.
— Дуже цікаво, — прошепотів Каріл, насторожено схиляючись над написом на підлозі. Чарівник підніс долоні до літер і, сконцентрувавшись, на кілька секунд заплющив очі. — Схоже, це і є джерело чарів, які ми вловлювали. Як я й казав, вони пасивні. Але в таких випадках достатньо найменшого збудника, щоб чари стали ще якими активними.
— Що там написано? — поцікавилася я.
— Точно не знаю. Символи нагадують давньогедарскі, але є щось від тагарерських. Багато чого незрозуміло.
— А загалом?
— Щось про стіну між смертю та життям, сон, самотність... Коротше, якийсь пафос. Детально цей напис нехай розбирають криптопалеографи в академії наук.
Каріл відійшов від напису та приєднався до Фамала, який розглядав один із барельєфів. Мою ж увагу привернула незвичайна скульптура біля стіни. Вона нагадувала примітивно висічене людське тіло. Безформна постать, схоже, корчилася в агонії і, якби була живою, то, здавалося, впала б на коліна. Фігура виглядала настільки грубою, що неможливо було навіть визначити її стать, не кажучи вже про риси стертого обличчя.
Та найдивнішим у ній була змія, яка обвивала шию людини, — майстерно висічена, немов жива! Мені навіть здалося, що істота рухається, пульсує і ще сильніше стискає шию безликої людини в смертельних обіймах.
Я заворожено підійшла до статуї і вже навіть піднесла до неї руку, але доторкнутися не наважилася.
— Каріле, Фамале! — гукнула я, не відводячи погляду від скульптури. — Здається, у цій штуці щось є.
— Що? — перепитав лісовик.
— Навіть не знаю. Енергія тут якась не така.
— Зараз подивимося, — діловито промовив Каріл, підносячи долоні до статуї.
Чарівник простояв так з хвилину, а потім опустив руки.
— Ти диви, — прошепотів він, витріщаючись на статую так, немов та була кішкою, яка щойно народила білого голуба. — Тут справді якийсь енергетичний ключ. Він настільки слабкий, що я його ледве вловив.
— І що нам тепер із цим робити? — поцікавилася я, щиро не розуміючи: радіти такому факту чи ще більше насторожитися.
— Ясно що, відкрити. Ця скульптура — не джерело, радше бар’єр між ним і зовнішнім світом. Але як це зробити? Заклинання дивне, нічого подібного я раніше не бачив. Гадки не маю, як його розплутувати.
— Я знаю, — сказав Фамал, оглядаючи скульптуру. — Щось подібне я бачив на розкопках гробниці Огнари, структура заклинання дуже схожа. Думаю, впораємося.
Цікаво, а ті, хто так майстерно замаскував те, що там сховане, взагалі хотіли, щоб генії типу нас це знайшли? Я вже зібралася поставити це запитання Карілу і Фамалу... але їм, очевидно, було не до мене: чарівники вже занурилися в свою справу. На мій подив і радість, тривало це так довго, як минулого разу.
Варто було їм опустити руки, скульптура від’їхала вбік і відкрила велику дірку в підлозі. У темні глибини цього жадібного провалля вели круті сходи, що нагадували язик у пащі міфічного чудовиська.
В очах археологів засвітився азарт. Каріл поглядом скомандував мені йти за ним і, розрізаючи чорноту світлом смолоскипа, пірнув у таємний хід. Я слухняно попрямувала слідом, Фамал ішов позаду мене. Коли сходинки скінчилися, ми побачили низький коридор, і довелося нахилитися, щоб пройти ним. У мене навіть поперек заболів, аж раптом лісовик зупинився: ми вперлися в глухий кут.
— Ну от, погуляли, — розчаровано пробурчала я.
— Не поспішай із висновками, — оптимістично попередив чарівник. — Це більше схоже на двері. Зараз знайдемо ручку...
Я не повірила своєму щастю: ніяких тобі розплутувань заклять по дві години. Каріл просто провів рукою над стіною, а потім підняв її — ніби це був не камінь, а легенька завіса.
Затамувавши подих із цікавості, я поспішила за лісовиком до таємної кімнати. Як виявилося, її стіни були розписані незрозумілими символами, а посередині стояв один-єдиний предмет: прикрашений ліпниною кам’яний саркофаг. Підійшовши ближче, я побачила на кришці висічену з каменю велику змію. Вона здавалася настільки реальною, що спершу я навіть злякалась і лише потім зрозуміла, що дивлюся на звичайну скульптуру.
— Це, схоже, і є джерело, — промовив Фамал, обстежуючи саркофаг. — Ну як, відкриємо?
— Відкриємо, — кивнув Каріл.
Чародії протягнули руки і, потроївши свою фізичну силу за допомогою заступництва стихій, зрушили кришку. За лічені секунди ми схилилися над саркофагом: всередині лежало щось, накрите старим покривалом. Лісовик і його помічник обмінялися поглядами, перш ніж обережно взятися за його край і потягнути на себе.
Те, що я побачила наступної миті, здоровий глузд категорично відмовлявся сприймати за дійсність. Перед нами лежала не висохла мумія, не чорний скелет... а молода красива жінка зі смаглявою шкірою і довгими вугільно-чорними косами! Час навіть кінчиком пальця не торкнувся її тіла, на відміну від зотлілого одягу. Здавалося, вона жива...
— Вона жива! — несподівано вигукнув Фамал.
— Що означає «жива»? — недовірливо насупив брови лісовик.
— А те і означає.
— Фамале, та то ж маячня. Це місто вирувало життям ще до Епохи Троянди. Отже, вона пролежала тут, у запечатаній прихованій кімнаті, кілька тисяч років. Тому живою бути ніяк не може.
— Але це так, сам її обстеж. Вона ледь помітно дихає, серце слабко б’ється. Здається, вона просто спить. А раптом ми щойно знайшли найдавнішого в’язня в історії археології? — азартно усміхнувся Фамал.