Зі скептичним виразом обличчя схилившись над жінкою, Каріл провів над нею рукою. За мить від скептичності не лишилося й сліду.
— Знаєш, я, як маг із чималим досвідом, урочисто стверджую: неймовірно!
Неймовірно? Усе, що він може сказати в цій ситуації, — «неймовірно»? Я напевно сказала б значно більше, якби від подиву язик не задубів на кілька хвилин.
— Цікаво, а хто вона така? І чому її тут сховали? — прошепотіла я, оглядаючи жінку. Оце красуня! Така струнка, а смаглява шкіра — наче шовк. Обличчя витончене і настільки ідеальне, що здається, ніби над ним старанно працював ювелір. Коли бачиш таких красунь, недовго і померти від комплексу неповноцінності.
— Може, якась давня цариця, хтозна. Це вже не нам з’ясовувати, а криптопалеографам, які будуть розшифровувати написи, — усміхнувся Фамал, перервавши мої думки.
— Твоя правда, — погодився лісовик. — А котра година?
— Четверта ранку, — позіхнув хлопець, поглянувши на годинник.
— Нічого собі, — присвиснув Каріл. — Що ж, гадаю на сьогодні досить. Ходімо спати.
Заперечень не було, тому ми рушили назад. Знову опинившись у залі, я трохи відстала і підійшла до символів на підлозі. Цікаво, що ж там написано?
Я навіть не зрозуміла, коли це літери стали плавитися, зливаючись у чорнильну масу. Невже... Так, дійсно, за хвилину вони знову розділилися і склалися в рядки:
У мене не було можливості отямитись, тому що напис знову злився в єдину масу, яка поповзла до моєї ноги! Хоч як дивно, чобіт не був для неї перешкодою. Не в змозі поворухнутися, я могла тільки спостерігати. І одразу відчула, як маса пройшла крізь мою шкіру. Ні, це не було фізичне відчуття, таке взагалі неможливо описати. Здавалося, в моєму тілі щось чужорідне. Але це не породжувало страху, не викликало внутрішньої боротьби. Навпаки, навіть заспокоювало. Так, саме цим словом можна описати почуття, яке мене охопило: спокій, абсолютний спокій.
На мить у голові запаморочилось. Я знову опустила погляд, подивилася на напис... і не побачила його. Ті самі незрозумілі курсивні літери чорніли як згори, так і знизу.
Дивно. Може, в мене через перевтому вже галюцинації почалися?
— Алісо, ти де? — долинуло з темряви. — Давай швидше. Не знаю, як ти, а ми з Фамалом точно втомилися.
І правда, мене теж потягнуло в сон. Голова просто вимагала дати їй відпочити, що вже казати про ноги, яким стало нестерпно важко утримувати тіло.
За хвилину я покинула залу, вийшла з підземного лабіринту, буквально доповзла до намету і захропіла, ледь дійшовши до ліжка.
Дивно, але я знову опинилася у великій залі. Поруч зі мною чорнів той самий напис. Здавалося, завмер увесь світ, крім мене. А червона зірка підсвічувала зловісним світлом, виділяючи чорні провалля літер. Я підвела погляд і побачила, що верхня зірка також засвітилася. І мені це ой як не сподобалося...
Дідько, недарма мені це не сподобалося! Раптом малюнки поєднав промінь червоного світла. Символи зірвалися з місць і полетіли один до одного, зливаючись у єдине ціле посередині променя. Безформна чорна пляма зависла в повітрі та наче чорнило — надто густе, аби потрапивши у воду, розчинитися в ній, — розпливалося в той самий напис, що я бачила раніше.
Від замогильної тиші не лишилося навіть спогаду. Зусібіч залунав ритмічний стукіт, схожий на сотні барабанів африканських шаманів. Світло від променя сяяло дуже блякло, проте, на диво, досягало мало не кожного куточка величезної зали.
А потім я звернула увагу на барельєфи, які пішли тонкими тріщинами. Камені осипалися з них, немов луска. І за ними стояли не гладенькі стіни, а справжні живі люди!.. Хоча щодо того, наскільки вони «живі», я не могла сказати напевно.
Від одягу цих істот залишилися тільки безформні гнилі ганчірки, що звисали з незграбних тіл. Їх розвівав легенький вітер, який розлітався від променя. Але люди дійсно здавалися живими, жодної ознаки тління. Щоправда, їхні очі, хоч і були розплющені, не виказували емоцій.
З губ бранців каменю зривалося якесь незрозуміле бурмотіння. Секунда, ще одна, а потім моя спина різко вкрилася липким потом: істоти покидали свої вікові в’язниці та прямували до мене. Я навіть не помітила, як опинилася в потрійному кільці. Шансів прорватися не було. Куди йти? Що робити?
Аж раптом навіть думки про порятунок згасли, поглинуті заціпенінням, що захопило кожну клітинку мого тіла тієї хвилини, коли я зрозуміла, що саме говорять ці люди. Кожен із них, не стежачи за загальним ритмом замогильного хору, сам собі бурмотів:
Із червоного променя витягнулося щось на кшталт щупалець із кривавого сяйва, які обвили мене та потягнули до джерела світла. І найстрашнішим було те, що я не могла поворухнутися. Здавалося, навіть моє дихання йому підвладне. Не встигла я зрозуміти, що до чого, коли опинилася в самому серці червоного променя. І тієї самої миті він вибухнув, заповнивши всю залу! Мене понесло вгору...
Не знаю, як це можна пояснити, але я отямилася посеред безмежного, залитого яскравим світлом зеленого лугу. Позаду виблискувало на сонці кришталеве озеро, навколо якого росли пишні дерева з налитим соком листям. Серед них особливо вирізнявся масивний старий дуб. Радісним блакитним небом пливли легкі білі хмаринки. І від того, як ця картина контрастувала з попередньою, мене ще сильніше затрусило.
Спрямувавши погляд в інший бік, я побачила вдалині величезну стіну. Вона була заввишки наче багатоповерховий будинок і здавалася настільки довгою, що я не могла побачити, де закінчувалася, навіть коли максимально звузила зіниці.
Не знаю чому, але мені страшенно захотілося підійти до тієї стіни. І тоді, зблизька, я помітила кілька похмурих бійниць, у яких немов майоріли напівпрозорі вуалі.
Ідучи вздовж стіни, я натрапила на масивні двері з гартованого заліза. Ти диви, навіть не треба шукати пляшечок із написом «Випий мене»!
Якась внутрішня сила тягнула мене туди, і, підкоряючись їй, я обережно відчинила двері та увійшла всередину стіни.
Схоже, вона була не тільки висока, а й дуже широка. Переді мною розкинулися просторі коридори з дверима. Відчинивши одні з них, я опинилася в кімнаті з іншими дверима, які також кудись мали вести. От тільки світла тут було як кіт наплакав і побиті часом речі в напівтемряві здавалися занадто моторошними.
Я промайнула кімнату і знову вийшла в коридор, звідки попрямувала до дверей... дивно, не пам’ятаю, щоб зачиняла їх за собою.
Аж раптом позад мене пролунав чийсь меланхолійний стогін. Озирнувшись, я побачила молоду темноволосу дівчину в довгій жовтій сукні.
— День добрий, — зніяковіло промовила я.
— Добрий? Вона ще й знущається, — простогнала дівчина, спершись спиною на стіну. — Втім, якщо тобі добре, це твої особисті проблеми, леле.