— Що з тобою? — ображено буркнула я. — Чорний тарган уранці дорогу під сходами перебіг?
— Мені цікаво, скільки ти тут сидиш, якщо вже дах поїхав ще більше, ніж у мене? — буркнула дівчина з відчуженим поглядом.
— Хвилини три.
— То ти новенька! — засміялася вона так, що в мене вже вкотре за сьогодні по спині побігли мурашки.
— Все, з мене досить. Я йду звідси.
Дівчина засміялася ще голосніше, і від цього безумного сміху кожен мій нерв перетворився на кригу.
— Ти диви! Вона йде звідси!
— Так, іду! — схвильовано кинула я і знову попрямувала до дверей.
Але голос дівчини зупинив мене немов батіг по спині:
— Не сміши мене. Звідси не можна піти.
— Чому? — прошепотіла я.
— З цим запитанням уже не до мене, леле.
Вона просто божевільна, вона просто божевільна. Навіть за сваг видно, що в цієї дівчини не все гаразд із головою. Не варто було сюди приходити, треба скоріше забиратися.
Я побігла до дверей та швидко відчинила їх. І те, що наступної миті втрималася на ногах, можна пояснити тільки дивом: за дверима не було НІЧОГО. Тільки нескінченна чорнота.
— Що, переконалася? — глузливо кинула дівчина мені в спину. — І не сподівайся, що, стрибнувши туди, ти припиниш своє існування. Про таку розкіш можеш навіть не мріяти. Якщо опинишся там, за мить уже стоятимеш десь усередині.
Ні-ні, це неможливо. Цього просто не може бути! Я маю знайти вихід.
Увагу привернула невеличка бійниця за кілька метрів від мене. Визирнувши в неї, я побачила той самий сонячний степ, який покинула кілька хвилин тому. Зрадівши, спробувала висунути з бійниці руку, але зрозуміла, що радість була передчасною: рука натрапила на невидиму перешкоду. У розпачі я почала бити по ній кулаками, але нічого, окрім болю в зап’ясті мені це не дало.
— Припини, леле, — холодно промовила дівчина. — Ти не одна така. Я теж свого часу шукала вихід, але всі ми зрозуміли: шляху назад немає, і вдіяти нічого не можна. Зрозумій і ти! Це Стіна Санкора, звідси неможливо вибратися.
Істерично сміючись, дівчина попленталася коридором і незабаром зникла з очей. А я сіла на підлогу й у відчаї обхопила голову руками.
Розділ 7
В’язні Стіни Санкора
Час став для мене чимось абстрактним, я вже давно перестала рахувати його. Думки про майбутнє, яке тепер ніколи не настане, затьмарювали розум. Щохвилини я тільки сильніше переконувалася: звідси не вибратися.
Скільки я не блукала вздовж холодних коридорів, сонце за вікном, ніби посміхаючись із мене, не припиняло сяяти. Але, визирнувши в бійницю, що виходила з протилежного боку стіни, я жахнулася: навіть натяку на сонце, зелене листя або білі хмаринки. Лише вкрите грозовими хмарами небо — неначе плити зі свинцю над безмежною, всіяною попелом пустелею, серед якої де-не-де стирчали чорні пальці-дерева. І над цим попелом безмовно ширяли напівпрозорі, білі, наче крейда, примари. Їхні обличчя неможливо було розгледіти, тому що на ефемерних тілах майоріли довгі подерті білосніжні вуалі.
Таких духів над мертвими просторами блукало безліч, але жоден із них ніяк не міг зустрітися з іншим. Іноді вони навіть проходили зовсім поруч, але останньої миті якась невідома сила змушувала їх розходитися в різні боки. Так вони й тинялися скорботно-порожньою пустелею, без надії почути хоч якийсь звук, окрім власного стогону.
Я знову оглянула довгий коридор і сперлася чолом на стіну біля бійниці. Виходу немає. От і все. Чому, ну чому я увійшла в ці кляті двері... чому я взагалі підійшла до напису... чому два роки тому вирушила гуляти в парк і стала жертвою чарівної сили з іншого світу?
— Що, досі не звикла? — несподівано пролунало за моєю спиною.
Обернувшись, я побачила красиву дівчину. На вигляд я не дала б їй і двадцяти років, але уважного погляду в сумні сіро-блакитні очі було достатньо, щоб розгледіти тягар, здавалося, нескінченних століть. Довге біляве волосся нагадувало м’який льон і ніжно торкалося блакитного шовкового плаття. У голосі незнайомки відчувався дивний м’який акцент.
Цікаво, і коли це вона встигла підійти до мене?
— Хіба можна звикнути, якщо сидиш тут трохи більше від доби?
— Розумію, — промовила дівчина, спершись ліктями на підвіконня бійниці. — Я й сама кілька років не могла просто повірити в те, що не виберуся звідси. Весь час щось шукала, намагалася дізнатися більше про це місце... але врешті-решт змирилася: виходу немає. І я прийняла свою долю.
— Хочеш сказати, таку долю взагалі можна прийняти?
— Доля на те й доля, щоб її приймали. Але якщо вона здається тобі жорстокою, просто уяви, що з кимось вона ще жорстокіша. Взяти хоча б їх, — зітхнувши, дівчина вказала на розкиданих полем привидів.
— А хто вони?
— Душі прокльонщиків. Усе життя вони тільки те й робили, що злісно бажали іншим біди. І ось тепер ці істоти приречені самотньо блукати тут, на кордоні між світами живих і мертвих. Іноді їм вдається проникнути до світу живих і побродити там, лякаючи тих, чий час іще не настав. Але зазвичай вони залишаються в ньому ненадовго, більшість швидко затягує назад. Ось їм, приреченим на вічні муки та самотність, дійсно кепсько.
— Хочеш посперечаємося? — простогнала я, сівши на підлогу. — Два роки мого життя були суцільним кошмаром, порівняно з яким ширяти над всипаною попелом рівниною — райдужна мрія. І щойно в мене з’явилася надія на краще...
Я затнулася. Знову нахлинули думки про те, що могло б бути, якби сюди не потрапила: магічна освіта за цікавою спеціальністю, нові друзі вперше за два роки і, можливо, просто теоретично, справжні романтичні стосунки з...
Ні-ні, це вже занадто! Чогось моя фантазія надто розгулялася після того викрадення. Досить, зупиняюся на «друзі», а то забиваю тут собі голову мріями про всяких чарівників із чорними поясами...
— А що це взагалі за місце? — запитала я, щоб хоч якось відволіктися від своїх думок.
— Стіна Санкора, в’язниця для душ сплячих. Розумієш, коли людина спить, її душа тільки частково перебуває в тілі. Свідомість тим часом подорожує нескінченними просторами між життям і смертю. Стіна Санкора побудована саме на кордоні між світом снів і світом мертвих. Якщо твоя свідомість, подорожуючи уві сні, опиниться біля Стіни Санкора і зайде в неї, то потрапить у пастку. Ти не можеш прокинутися, поки перебуваєш тут, але й твоє тіло не вмирає. Воно просто спить, і сон цей триватиме фактично вічно. Виберись ти звідси хоч через кілька тисяч років — прокинешся точно такою ж, якою засинала.
— Хвилиночку, ти ж казала, що вибратися звідси неможливо.
— Так і є. Вибратися ти не можеш... але тебе можуть вивести.
— Хто? — з надією вигукнула я, схопившись на ноги.
— Той, кого ти обереш сама. В’язень Стіни Санкора має право на Поклик.
— Що таке «Поклик»?
— Тільки одне-єдине слово — ім’я. Ставши на вершині Стіни, ти можеш уголос вимовити ім’я того, хто міг би по тебе прийти. І він почує його, коли засне. Якщо той, кого ти покличеш, вирішить піти на Поклик, він вийде до стіни. Тоді у нього буде час знайти тебе. Якщо він знатиме, що робити, то удвох ви зможете вибратися звідси.
— Іти досі про це мовчала?
— А хіба є сенс у тому, щоб мучити тебе марними надіями? На Поклик дуже рідко хтось приходить. А були навіть випадки, коли той, хто прийшов, не встигав вчасно знайти ув’язненого. Або просто не знав, що потрібно робити, аби покинути стіну, і тоді теж залишався тут. До того ж скористатися цим правом можна лише раз на тридцять років.
— Отже, я зараз можу когось покликати?
— Так. Але знай: це має бути людина, яка, тільки почувши своє ім’я, сказане твоїм голосом, піде за ним, не побоїться зайти до Стіни, і більш того — хоча б теоретично може знати, як із неї вибратися. То що, тебе відвести на вершину Стіни?
Я кивнула. Нічого більше не кажучи, дівчина швидко повела мене моторошними коридорами.