За кілька хвилин ми опинилися на вершині. Повернувшись спиною до світу мертвих, я спрямувала погляд у далечінь зеленого степу і простягнула руку вперед... але вона наштовхнулася на ту саму невидиму перешкоду.
Одне ім’я, лише одне-єдине ім’я, один шанс. Більше можливості не буде. У цьому світі мене майже ніхто не знає. А через тридцять років і поготів не згадають, що була така ось Аліса Гайлінова з паралельного світу... хіба що пом’януть двома рядками в підручниках з історії. Помилка коштуватиме вічності всередині стіни Санкора. Тому обрати потрібно того, в кому я абсолютно впевнена. Зараз мені необхідний холодний і тверезий розум, рішення має бути виваженим.
Глибоко зітхнувши, я набрала повітря в легені і хотіла, що є сили, прокричати ім’я Каріла, але з моїх губ тільки пошепки злетіло:
— Ларгус...
По щоці покотилася сльоза. Її підхопив вітер, який поніс просторами снів промовлене мною ім’я.
Сидячи на підлозі, я приречено закинула голову. Невже я справді зробила це, невже покликала саме його? Цікаво, на що я взагалі розраховувала, вимовляючи це ім’я? Так, одного разу цей чоловік урятував мене, але це не означає, що він наймався моїм янголом-охоронцем. Он Фамал мене теж врятував, та й Каріл не просто поряд стояв і насіння лускав. Але чомусь я покликала саме цього крука, який уже, напевно, й забув, хто я така. Сумнівів немає, я тут застрягла.
Що ж, доведеться шукати якийсь інший шлях. Але я тут не перша така розумна! Інші теж шукали вихід і не знайшли. А якщо мені тепер дійсно світить навіки залишитися тут? І що я взагалі собі уявила? Невже справді вирішила, ніби Ларгус так просто візьме й побіжить мене рятувати? Та стара сільська курка порівняно зі мною — еталон всесвітньої мудрості!
— Господи, яка ж я дурепа, — гірко прошепотіла я.
— Думаєш той, кого ти покликала, не прийде? — запитала дівчина, сумно на мене подивившись.
— Упевнена.
— Тоді чому ти його кликала?
— Тому що я повна ідіотка, яка науявляла собі бозна-чого.
— Розумію.
— Яка ж падлюка створила цю кляту стіну? — зітхнула я, витираючи з очей нові й нові сльози.
— Цього я не знаю. Але здогадуюсь, навіщо вона комусь знадобилася.
— Он як? І?..
— Якщо я все правильно зрозуміла, її створили не тільки як межу між світом живих і світом мертвих, а й як в’язницю. Ходімо, я тобі все покажу, — скомандувала дівчина та різко підвелася. — До речі, мене звати Флара.
— Аліса.
Я стала на ноги і пішла слідом за Фларою. Схоже, дівчина вже встигла досконало вивчити цю стіну, вже надто добре вона орієнтувалася в її вузьких коридорах. Наскільки я зрозуміла, Флара провела мене до підземної частини стіни, тому що навколо стало вогко, бійниці зникли, а єдиним джерелом світла залишилися смолоскипи, які горіли зовсім тьмяно.
— Послухай мене, — прошепотіла Флара. — Місце, до якого я тебе зараз проведу, найстрашніше тут. Наскільки мені відомо, це внутрішня в’язниця, і сидять у ній далеко не миролюбні істоти. Навіть не намагайся підійти до однієї з камер. Вони охороняються якимись заклинаннями, що по-різному реагують на різних людей. У найкращому разі таке заклинання просто тебе не пропустить, у найгіршому — назавжди паралізує. Зрозуміло?
Діставши у відповідь кивок, Флара відчинила металеві двері. Перед моїми очима з’явився коридор, від одного погляду на який усе нутро стиснуло холодними гострими кігтями.
Я нарахувала рівно дев’ять камер, вхід до кожної закривали товсті ґрати. Усередині було так темно, що неможливо навіть припустити, де там ховаються ув’язнені. Вісім камер утворювали коридор, у торці якого розташовувалась дев’ята. Найтемніша, найстрашніша камера, від якої нестримно тягнуло болем, люттю... і невимовною скорботою.
Над кожною камерою проглядалися висічені в камені написи невідомою мені мовою. Здавалося, це звичайні каракулі. Але варто було вдивитися в напис над камерою в кінці коридору, вона змінилася так само, як літери у великій залі. І тоді я змогла прочитати: «Забута Безіменна».
Щойно я кліпнула, напис знову став таким, як раніше.
Ох, це або всі написи зачаровані, або зі мною щось не так.
— Ось вони, ті, заради кого, ймовірно, і створили цю стіну, — промовила Флара, перервавши мої думки. — Їх восьмеро: сім у бічних камерах, один у торцевій. Перша бічна камера ліворуч порожня. Ми не знаємо, хто ці в’язні, але все вказує на те, що хтось понад усе прагнув надійно замкнути їх. А ми просто випадкові жертви, пішаки, яких можна віддати заради збереження короля. Тепер ти розумієш? Стіну було створено так, щоб вони ніколи не змогли з неї вибратися, ніяких лазівок немає. Єдиний спосіб покинути це місце — Поклик, та й той, мабуть, було створено лише для того, щоб творці стіни самі змогли її покинути, коли закінчать роботу. Для ув’язнених у них, певно, був якийсь свій шлях, який одразу вивів би їх просто до стіни. Ми ж тільки заблукали сюди у снах і потрапили до мишоловки.
Стоп, то невже та зала і була місцем, яке використовували творці стіни? Чорт забирай, яку ж бомбу ми знайшли! Страшно навіть уявити, чим це все загрожує, якщо розкопки триватимуть.
Тепер сумнівів не було: я повинна будь-якою ціною вибратися і попередити чарівників.
— Ти впевнена, що дізналася про цю стіну все, що могла? — серйозно запитала я, спрямувавши на Флару рішучий погляд.
— Абсолютно. Я розпитала всі ув’язнені душі, які на той час іще здатні були хоч трохи тверезо мислити, обстежила стіну до останнього камінчика...
— Але ж вона величезна, я навіть не бачила її кінця. Коли ти встигла?
— Я тут не менше ніж п’ять тисяч років. А за цей час, повір, можна багато чого зробити.
П’ять тисяч років? А тут справді застряєш навіки... Ні, я однозначно не можу тут залишитися.
— І ти впевнена, що не знайшла навіть натяку на те, як звідси вибратися?
— Більш ніж, — запевнила дівчина. — Гаразд, ходімо вже звідси, не варто залишатися тут надовго.
Заперечень із мого боку не було. Коли двері до коридору зачинилися, ми попрямували до надземних рівнів. Незабаром я знову визирнула в бійницю. І навіть не знаю, що пригнічувало мене більше: всіяні попелом простори світу мертвих чи сонячний степ, який міг би стати моїм світлим майбутнім.
...Але якщо ця стіна — така надійна в’язниця для таких страшних істот... то чому ж одна з камер порожня?
Цікаво, скільки я вже тут пробула? Мабуть, близько трьох днів, точно сказати важко. Весь час лише те й робила, що розпитувала Флару про стіну. А переривала це заняття тільки для того, щоб розповісти трохи про себе.
За цей час я дізналася найважливіше, що було відомо Фларі. Але що більше дізнавалася, то сильніше переконувалася, що вже не виберуся звідси. Невже мені дійсно доведеться просидіти тут вічність? Що ж, тепер я розуміла сенс рядка: «Солодка мрія — небуття».
Отже, доведеться прийняти дійсність: із цієї стіни не вибратися, я тут навіки. Крапка...
Стояти, дезертире, ніякої крапки! А як же розкопки? Якщо я залишуся тут, ніхто не зможе попередити чарівників про можливу катастрофу. Та й Ларгусові ж знадобиться інформація про мій рідний світ, щоб закрити проріху...
Та блін, знову Ларгус? Чого я взагалі до того Ларгуса причепилася? Чому вирішила, ніби йому справді знадобляться мої балачки? Це він мені, певно, сказав просто так, із ввічливості, щоб розмову підтримати. Ну коли я подорослішаю? Сімнадцять років, а поводжуся наче п’ятирічна дівчинка. Скільки можна згадувати про Ларгуса? Адже ясно, що в нього і так повно справ, йому на мене начхати, він за мною не прийшов і не прийде...
— АЛІСО! — зненацька долинуло з оповитих мороком коридорів... і я з несподіванки тієї самої миті гепнулася, приземлившись на дупцю. — Алісо, де тебе упирі носять?
— Ларгус? — шоковано видихнула я, коли з-за повороту вискочив до біса стурбований крук. — Як ти тут опинився?
Браво, Алісо! Ти ще раз продемонструвала свою виняткову дедукцію.
— Ти, як я бачу, анітрохи не змінилася, — усміхнувся він, на мить прибравши з обличчя серйозність.
Цікаво, мені це сприймати як комплімент чи як образу?