— Це і є той, кого ти кликала? — запитала Флара, оцінювально оглянувши Ларгуса. — Що ж, мені з вами все ясно. Удачі тобі, Алісо.
Мені дуже хотілося запитати у Флари, що ж їй там ясно, але Ларгус подав мені руку, допоміг встати з підлоги та швидко заговорив:
— Ворушись! Я довго шукав тебе, і в нас майже не залишилося часу. Пощастило, що я взагалі тебе на цій стіні знайшов. Треба негайно, цієї ж секунди вибиратися звідси.
— Як? — з надією запитала я. — Зі стіни неможливо вийти.
— А ми й не будемо з неї виходити, — заявив голова круків, подарувавши мені унікальний шок. Що ж, принаймні, бути тут вічність удвох нам буде трохи веселіше. — Зі Стіни Санкора неможливо вийти з однієї простої причини: це просто сон.
— Що означає «просто сон»? Але ж...
— Це просто сон, Алісо! Лише сон. А уві сні немає правил, є тільки твій розум. Він — єдине обмеження. Так, самому стіну не покинути. Але ти тепер не сама, — швидко заговорив Ларгус, поклавши руки мені на плечі.
— Але...
— Ніяких «але». Зрозумій, це сон, а сон — не той світ, де для нас існують фізичні обмеження. В ньому ти створюєш правила гри, за якими повинні грати тутешні жителі. Забудь про межі, просто усвідом: це сон.
— Ларгус, я...
— Алісо, повір мені, — обережно промовив він, зазирнувши мені у вічі.
Що зі мною? Чому цей погляд так мене заспокоює, чому мені так хочеться йому вірити... чому я так легко, без заперечень, вірю йому?
— Повтори: це просто сон.
— Просто сон... — промовила я.
Але то були вже не слова, а молот, що розбив стіну, яка тиснула на розум і не давала дихати. Я відчула себе пташеням, яке пробило тісну шкаралупу яйця і, вибравшись на волю, на повні груди вдихнуло свіже повітря безкрайнього світу. Темрява розсіялася, але сонце анітрохи не засліплювало очі.
Міцно обійнявши мене, Ларгус прошепотів:
— Забудь про обмеження, разом ми можемо все. Просто не сумнівайся, роби, як я скажу. Пам’ятаєш дуб біля озера? Уяви його... а тепер уяви себе там... а тепер будь там.
Я навіть не помітила, як стіна навколо мене розчинилася в повітрі. А замість неї з’явилися сонячний степ і великий старий дуб. Останнім, що я побачила, була усмішка Флари...
Від стіни не залишилося навіть сліду, я вже стояла біля дуба та дивилася на неї здалеку. Ларгус досі обіймав мене.
— Фух, — прошепотів він. — На останніх секундах вибралися...
Несподівано його ноги підкосило і чарівник похитнувся, але втримався на ногах.
— Що з тобою? — занепокоїлася я.
— Нічого страшного, — заспокоїв Ларгус, сідаючи під дубом. — Просто Стіна Санкора виснажила мене, але це нормально для крука, який прийшов на Поклик та виводив когось. Не хвилюйся, за кілька хвилин відпочину, тоді підемо звідси.
Я теж відчула слабкість, тож сіла поруч із ним. Неймовірно! Тільки хвилину тому я була впевнена, що назавжди залишуся ув’язненою. А тепер усе, що сталося зі мною, здавалося так само далеким, як і Стіна Санкора на обрії.
— Вибач, що затримався, — усміхнувся Ларгус, спіймавши мій розгублений погляд. — Останні двійко днів були суцільною божевільнею, тож я взагалі не лягав спати. Тому і почув твій Поклик лише кілька годин тому. А знаєш, іще трохи, і ми там застрягли б. Поклик довів мене до стіни, але всередині я вже мав шукати тебе сам. Те, що врешті-решт знайшов, вважай — диво. Ти хоч усвідомлюєш, наскільки величезна ця стіна? Якби я просто пішов не в той бік, то за кілька тижнів ми зустрілися б як співкамерники. Чому ти просто не чекала на мене біля входу?
— Ну, я...
— Стоп-стоп, ти що, вирішила, ніби я не прийду? — запитав він. Його обличчя різко стало серйозним, і я відчула себе солдатом часів Другої Світової, який видав нацистам усі таємні склади боєприпасів, а зверху ще й поклав креслення останніх розробок військової техніки... і ось тепер постав перед дружиною-кулеметницею.
— Розумієш... — винувато промовила я, похнюпившись. — Ти людина зайнята, а я й так сідаю тобі на шию зі своїми проблемами, ніби ти мені наймався. А хто я, по суті, така?..
— Так, розумію. Я сам дивуюся, що останнім часом став необдумано робити дурниці, йти на ризик без коливань. Та, Алісо, послухай. — Ларгус взяв мене за руку. — Хоч би що трапилося, хоч у які неприємності ти вляпалася б, я не кину тебе напризволяще. І тільки спробуй мені, знову кудись залізши, гордо насупитися і зображати невластиву для тебе скромність, — несподівано засміявся крук. — А тепер розкажи, як тебе туди занесло.
— Добре. Але спочатку можеш розповісти, що саме тобі відомо про Стіну Санкора? Не хочу здаватися шестикласницею, яка пояснює доктору філологічних наук, як писати транскрипцію.
— Повір, ця розповідь вийде набагато довшою, ніж ти уявляєш.
— Хіба?
— Так. Якщо стихійники знають про Стіну Санкора лише основи, то крукам, які багато століть досліджували її, дійсно є що розказати. Тому давай, викладай.
Я набрала повітря в легені, і незабаром Ларгус уже в загальних рисах знав усе, що за цей час рознюхала я. Схоже, дещо корисне він все ж почув, тому що на кілька хвилин замислився, спрямувавши погляд кудись у далечінь.
— Отже, Каріл знайшов Залу Санкора, — прошепотів крук. — Твоя правда, це світить повним гузном, якщо стихійники продовжать там порпатися.
— То що робити мені?
— Насамперед я дуже прошу тебе нікому нічого про це не розповідати. Скажи тільки, що була на цій стіні, а решту їм знати не варто. Так само як і того, що ти можеш прочитати будь-який напис.
— До речі, ця здатність — що, якийсь побічний ефект через походження моєї сили?
— Вірогідно. Ми не знаємо причин, які змусили цю енергію так агресивно вирватися з нашого світу. Так само як і мутацій, які відбулися з нею, коли вона пробила діру між реальностями. Але в одному я впевнений: обов’язково з’являться ті, хто віддасть праву нирку, щоб цією силою скористатися. Що ж стосується розкопок... щойно я повернуся — напишу голові магів стихій, щоб їх передали нам з усіма матеріалами. Мені навіть страшно уявити, що буде, коли один з ув’язнених у підземних камерах вирветься на волю.
— Хвилиночку, хіба порожня камера не означає, що один з них уже вибрався із в’язниці?
— Якщо і так, то сталося це дуже давно. І, хоч як дивно, ніяких наслідків поки не було. Найдавнішим записам про порожню камеру понад три тисячоліття. Дехто припускає, що в ній взагалі ніхто ніколи не сидів.
— А хто вони такі, ці в’язні?
— Якщо ти справді хочеш знати... Краще я розповім тобі сам, ніж ти полізеш куди не слід. Головне — мовчи про це, обіцяєш мені?
— Згода.
— Тоді почну з основ: коли людина бачить сон, для неї там немає обмежень. Варто лише зрозуміти, що ти просто спиш, і всі можливі козирі потрапляють до твоїх рук. Уві сні єдине обмеження — розум, який впевнено переконує нас у реальності того, що відбувається. Але коли до тебе приходить розуміння того, що це тільки сон, ти сама можеш ним керувати. Ця реальність стає пластиліном у твоїх руках, із неї можна ліпити що завгодно: перетворити смертоносний магічний меч на букет квітів, чорного лицаря-вбивцю зробити трирічним хлопчиком на дерев’яній конячці, а незліченна армія чудовиськ зупиниться і перетвориться на вареники з чорницями від одного лише твого погляду. Словом, можливо все, обмежень немає. Але це палиця з двома кінцями. Звичайно, те, що я тобі розповім, — тільки теорія, тому що підтвердити її у нас іще не було можливості... і, повторюю, не смій розповідати нікому того, що зараз дізнаєшся, тому що, як ця інформація потрапить не в ті руки, наслідки будуть іще ті.
— Обіцяю, — серйозно сказала я, заінтригована тоном чарівника.
— Усе свідчить про те, що колись давно істоти зі світу снів якось знайшли дорогу до світу наяву. І він був для них тим самим, що для нас — світ снів...
— Вони мали в ньому абсолютну владу над матерією?
— Так. Однієї тільки сили їхньої думки було досить, щоб вирізати цілі села, з їхньої волі з’являлися жахливі істоти... Словом, світова цивілізація вже вибирала місце для могилки. Але якось цих істот вдалося приборкати. І зробила це група чарівників на чолі з Рафтаном Санкором. Ми гадки не маємо, як їм це вдалося, але ясно одне: душі істот зі світу снів повернулися сюди, де для них існують приблизно ті самі фізичні обмеження, що для нас — наяву. А щоб вони знову не вибралися, їх замкнули в спеціально побудованій Стіні Санкора, назавжди розділивши душу й тіло. На жаль, ніхто з тих, хто випадково зайшов до стіни уві сні, не можуть вибратися з неї. Єдиний вихід — Поклик. Та й він, напевно, існував лише для того, щоб творці Стіни могли якось з неї вибратися, коли закінчать свою місію.