— Хвилиночку, ти сказав «душі»? А що з тілами? Невже вони залишилися...
— У світі наяву? Вірогідно, що так. Але ніяких підтверджень, знову ж таки, немає.
— А у вас є ще якісь джерела інформації, за винятком свідчень чарівників і звичайних людей, які повернулися зі стіни?
— Взагалі-то не дуже, — знизав плечима крук, перш ніж встати і простягнути мені руку. Ми востаннє подивилися на Стіну Санкора і пішли в протилежний від неї бік. — Але тепер, схоже, буде ще й Зала Санкора. Гадаю, ти правильно все зрозуміла: це саме те місце, з якого творці стіни вирушали до сновидінь, щоб будувати її. І вони створили його саме для того, щоб одразу виходити на стіну, а не шукати її щоразу, лягаючи спати. Той напис, що увійшов у тебе, — ймовірно, заклинання, за допомогою якого вони працювали. А ще, схоже, Зала — відправна точка для ув’язнених стіни. Значно більше ми зможемо сказати після того, як самі вивчимо ті розкопки. Але ти зарубай собі на носі: сон — це теж своєрідна реальність. Тому те, що відбувається в ньому, може відгукнутися і з іншого боку. Тож якщо наступного разу ти побачиш стіну, зловісний замок або печеру, зроби ласку, не підходь до цього місця навіть на сваг, тому що далеко не з кожного такого місця можна покликати когось на допомогу. Якщо ж на тебе нападуть, усвідом: це лише сон, хоч яким би реалістичним він здається, тому ти можеш робити з ним що завгодно. Зазвичай із більшості неприємностей можна вибратися самотужки.
— Розумію. Але проблема в тому, що не так часто вдається вчасно зрозуміти, що це тільки сон. Усе здається таким реальним...
— Це і є межа, проведена розумом. Дуже часто ти, підійшовши до неї впритул, не наважуєшся просто переступити. У таких випадках, хоч би що говорив тобі не зовсім здоровий глузд, пам’ятай: це лише сон.
Ларгус узяв мою руку і вклав у неї витончений чорний підвісок у формі метелика, крила і тільце якого прикрашали три невідомі мені камені. Вони були чорні, прозорі, ніби кришталь, і на світлі переливалися срібними іскрами.
— Ну, а тепер доброго ранку.
Усміхнувшись, Ларгус провів рукою над моїм обличчям. Я тільки й встигла прошепотіти: «Бувай...», — перш ніж усе навколо почало танути.
Здавалося, ніби я під водою і мене несе сильна течія. Абсолютна тиша... яку несподівано прорвало:
— Не може бути, вона прокидається!
Коли я розплющила очі, Каріл уже стискав мене в обіймах, ніби матір — своє дитя, яке несподівано зцілилося від бубонної чуми. Озирнувшись, я побачила Фандору, а за мить дівчина вже пробилася до мене.
— Алісо, яка ж я рада, що ти прокинулася! Уже й не сподівалася... — вигукнула мавка, забравши мене у свого нареченого. — Я була у робочій експедиції неподалік, досліджувала трави, і Каріл викликав мене, коли вранці не зміг тебе розбудити. Я випробувала на тобі всі відомі мені засоби, але ти навіть не ворухнулася.
— Ти не уявляєш, як я злякався, коли знайшов тебе сплячою о другій годині дня і ти не прокинулася, навіть коли я кинув тебе в річку, — з полегшенням усміхнувся Каріл.
Кинув у річку? Друже, як це мило з твого боку!
— Не дивно, я ж була в Стіні Санкора.
В одну мить обличчя всіх присутніх нагадали мені ті сувенірні брелочки, в яких, коли їх стиснути, вилазять очі. Хоча... хіба я очікувала на якусь іншу реакцію?
— Нічого собі, — видихнув лісовик. — Звичайно, ми щось таке і підозрювали. Але якщо ти дійсно була саме там, то твоє повернення — просто небачена удача. Слухай, а як ти звідти вибралася?
— Це довга історія, яку я розповім пізніше, — відмахнулася я.
Мені потрібен був час, щоб придумати для них якесь пояснення. Розтріпати все як є означало порушити дане Ларгусові слово. Та й не дуже хотілося розповідати про все, тому що мене одразу завалили б запитаннями на кшталт: «Чому ти вирішила покликати на допомогу саме його — крука, якого ледве знаєш?» Зрештою, я й сама боялася відповісти собі на це запитання.
— Нічого. Звісно, тобі потрібно отямитися, — лагідно промовив Фамал. Цікаво, як я його раніше не помітила? — Зараз головне тільки те, що ти повернулася.
Хлопець підійшов і стиснув мені в обіймах... от тільки чогось надто довго не хотів із них випускати. Коли він подивився на мене, в його погляді було стільки ніжності, що це мене серйозно спантеличило.
Усі троє метушилися навколо мене, розповідаючи про ці кілька днів мого сну. Частково я слухала, а частково роздумувала, що можна розказати про Стіну.
Відволікшись на мить від розмови, я розгублено опустила погляд і зловила себе на тому, що дивлюся на свою руку... яка міцно стискала чорний підвісок-метелика.
Розділ 8
Зустріч біля прірви
Наступного дня я відпочивала в гамаку, дочитуючи останній підручник з історії, коли до намету з повним ротом піни увірвався Каріл. Розмахуючи зім’ятим папірцем, лісовик заторохтів зі швидкістю триста слів на секунду, не даючи мені змоги розібрати хоч щось із палкої промови.
— Так, а тепер повільніше і солов’їною, — скомандувала я, всадивши енергійного археолога на старенький стілець.
— А який сенс? — приречено зітхнув він, коли трохи заспокоївся.
— Що трапилося?
— Мене кинули, Алісо. Кілька тижнів наполегливої роботи... і ось воно, знущання в чистому вигляді.
— Агов, ти можеш чітко та ясно пояснити, в чому річ?
— Звичайно. Що може бути простіше, ніж сказати, що мене звідси послали подалі? — невдоволено буркнув чарівник і передав мені той самий аркуш, із яким забіг до намету. Папірець мав такий вигляд, ніби його засунули в пащу скаженого вурдалака, який його проковтнув, перетравив і вже потім передав Карілові.
Зацікавившись, я трохи розгладила аркуш і прочитала:
Шановний Каріле Ернасс, на жаль, я маю повідомити вам новину, яка може вас засмутити. Я розумію, як багато сил ви доклали, керуючи розкопками у Волошковому степу. Та попри це мушу передати подальшу роботу над ними Гільдії круків. Але не турбуйтеся, ваші старання не були даремні. Наші колеги-круки, безумовно, зацікавляться вашими відкриттями.
Цим листом я відкликаю вас і пана Фамала Тарана з розкопок. Щодо пана Тарана, то його допомога знадобиться на розкопках поселення Ланкоської культури у Вербському лісі. Ви ж зобов’язані негайно прибути до Фетесаріна разом з усім, знайденим на розкопках, а також журналом із хроніками. Чекаю на вас протягом тижня.
Прочитавши записку, я вчасно зрозуміла, що пора напустити на обличчя здивований вираз і обуритися, щоб Каріл раптом чогось не запідозрив. У Ларгуса, бачу, все сказано, як зав’язано.
Звісно, шкода Каріла, але забрати в магів стихій керівництво над розкопками було необхідно.
— Коли вирушаємо до Фетесаріна? — запитала я і повернула чарівникові листа.
— Завтра вранці, щойно зберемо речі.
— Гадаю, ти вже продумав, як нам за тиждень дотягнути всі ті знахідки, які повеземо з собою?
— А чого тут думати? Ми, археологи, користуємося в таких випадках дзеркальцем Теглена. Дуже дорога і дуже корисна магічна технологія: компактне блакитне дзеркальце із золотою кришкою. Воно відчиняє двері до прив’язаного додаткового виміру, своєрідне спотворення реальності, як ми його називаємо — «Дзеркальна кишеня». За допомогою заклинання в кишеню можна багато чого перенести. А як привозимо дзеркальце куди потрібно — розбираємо вміст кишені. Те, що в нас, — одна з останніх моделей, з кишенею на сто кубічних метрів. У неї вміститься те, що ми тут за кілька тижнів викопали, та ще й бутерброди на дорогу запхати зможемо, — усміхнувся Каріл. — Через інше прикро: стільки часу і сил витрачено на ці розкопки, а в мене їх забирають круки.