— Співчуваю... але хіба ти не думав, що у голови магів стихій є причина так чинити?
— Зрозуміло, що є, але від цього не легше.
— Годі скиглити, — відмахнулася Фандора, увірвавшись до намету. — Краще б проводив мене, адже не скоро побачимось.
— Звичайно, люба. Ходімо, — ніжно всміхнувся лісовик і за мить опинився біля нареченої.
Я прокинулася і ніяких проблем з моїм здоров’ям не виникло, тож Фандора поверталася до своєї роботи. Для неї настав час зробити кілька стрибків переміщення й опинитися в місці призначення.
Чародії вийшли з намету, а я попрямувала слідом.
Уже стемніло, і весь табір давно хропів. Фамал мав підійти за хвилину, а я тихенько йшла позаду, тому мене було навіть не чути. Схоже, завдяки цьому лісовикові та мавці дійсно здалося, ніби вони наодинці.
Наскільки я встигла помітити, при свідках Каріл і Фандора зазвичай поводились дуже стримано: ніяких тобі сюсюкань, поцілуночків чи обіймашок. І той, хто не знав про їхні стосунки, мабуть, і не здогадався б, що ці двоє — без п’яти хвилин подружжя.
Але, залишаючись удвох, почуваючись більш затишно, вони розслаблялися і нагадували голубків: ніжні погляди, переплетені пальці, теплий шепіт у вушко. Удвох вони мали вигляд настільки гармонійний і зворушливий, що ними можна було мимоволі замилуватися. І коли я дивилася на них, у моєму серці запалювався маленький вогник віри. Віри зовсім дитячої та безглуздої — ніби щастя існує і, можливо, коли-небудь його зможу торкнутися навіть я.
— Був дуже радий зайвий раз тебе побачити, — усміхнувся Фамал, обіймаючи Фандору на прощання. Коли це він приєднався до нас? І де цей хлопець узагалі навчився так тихо пересуватися? Я ж навіть шелесту не почула.
— Навзаєм, — дружньо відповіла Фандора. — До зустрічі в листопаді. І...
Весело всміхнувшись, Фандора нахилилася до Фамалового вуха і тихенько щось прошепотіла. Хлопець почервонів, наче варений рак. Каріл, очевидно почувши сказане мавкою, прикрив губи долонею, намагаючись приховати хитрий смішок.
Утім, усмішка покинула обличчя лісовика одразу після того, як Фандора зникла. Кілька хвилин він так і залишався незворушним, вдивляючись у те місце, де вона щойно стояла. Тільки коли десь далеко голосно прокричав птах, чарівник отямився і, розвернувшись, мовчки повернувся до намету.
— То, може, розкажеш, як ти вибралася зі Стіни Санкора? — запитав Каріл, перевівши коня з галопу на рись.
От уже два дні, як ми їхали степом. І, на щастя, не зустріли ніяких милих подорожніх, які привітно махали б шаблюками. Безперервна їзда галопом із зупинками лише на ночівлю вже сама по собі втомлювала. А коней, якби не чари, вже давно змусила б задерти копита до неба і з піною в роті попросити передати овдовілим кобилам, що вони їх любили. Але краще вже так, ніж спокійно плентатися, зустрітися з кількома бандами і в результаті прибути до Фетесаріна на день-два пізніше від запланованого терміну... якщо взагалі дорогою не віддати богові душу.
— Щось немає настрою, — відмахнулась я і демонстративно позіхнула, хоча насправді душа підскочила так, ніби сіла на йогівське ліжко з матрацом із цвяхів.
— А мені здається, що ти продовжуєш ухилятися від розмови.
— Ні від чого я не ухиляюся... — протягнула я, а наступної миті спритно ухилилася від божевільного великого птаха, який із невідомої причини летів із такою шаленою швидкістю, немов під його хвостом прив’язали зварювальний апарат. — Просто мені ліньки, — буркнула я, свердлячи поглядом потилицю свого коня.
— Нічого собі, ліньки, — сторопів Каріл. — Тобі вдалося врятуватися, покинути місце, з якого не повертаються. Але зі Стіни Санкора вихід один, Поклик. Тому ніяк не розумію, кого ти могла покликати, якщо в цьому світі знаєш тільки Вадима (а я сумніваюся, що ти кликала б його на допомогу), нас із Фандорою, Фамала, ну, ще кількох купців і...
Раптом Каріл замовк. Що ж, гадаю, тепер він не лише зрозумів, хто вивів мене зі стіни, а й здогадався, чому в нього забрали розкопки.
Винувато понуривши погляд, я поспішила знову перевести коня на галоп.
Наступного дня ми з Каріл ом майже не розмовляли. Тому єдиним, що трохи урізноманітнило дорогу, були ще кілька птахів, які несамовито промчали повз. Тепер це спантеличило нас обох. Так, одна пташка — це ще нічого дивного, три — ну то й що, сім — усяке буває. Але ціла зграя здоровенних пернатих, яка дивом не збиває з ніг, уже однозначно свідчить про те, що тут дійсно щось не гаразд. А коли недалечко, так само в істериці, мчить нажаханий песиголовець, виникає нав’язлива ідея змінити маршрут.
— Цікаво, що їх усіх так налякало? — промовила я, коли ми зупинили коней, і спрямувала погляд у далечінь. Здавалося, нічого особливого там не було.
— Не хвилюйся, скоро дізнаємося, — відмахнувся лісовик.
— Ми що, так і поїдемо вперед? Там може бути щось небезпечне.
— Тому ми туди й поїдемо. Я чарівник, це мій обов’язок.
— Але з тим, що попереду, ти сам можеш не впоратися. І навіть якщо я застосую свої мізерні вміння, це теж навряд чи допоможе.
— Тоді викличемо підкріплення.
— Еге ж. Спочатку тиждень будеш ловити поштового голуба, потім стільки ж чекати, поки він долетить до Фетесаріна й повернеться з підмогою у вигляді двох курей і качки з пташиного ринку.
— Маєш ліпшу пропозицію?
— Дістатися Фетесаріна, передати Гільдії всі знахідки з розкопок, а вже потім їхати сюди з кількома чарівниками, аби розбиратися з тим, що тут відбувається.
— Ти дещо забуваєш: ми притягнемо сюди половину Гільдії, а там може бути якась дурниця.
— Така дурниця, що навіть у песиголовця дах зірвало.
— Алісо, годі зображати переляканого зайчика, — наполегливо промовив Каріл. — Ми поїдемо тим самим маршрутом і будемо придивлятися до тварин. Натрапимо на щось незвичайне — розберемося. До речі, щоб ти знала, поштових голубів чарівникам ловити не потрібно. У великих містах є таліри — дорогі прилади, з магічних технологій: щось на кшталт ваших телефонів, тільки сигнал передається магічними імпульсами. А якщо потрібен листоноша, достатньо помітити якусь тварину (бажано таку, що літає), увійти з нею в ментальний контакт і змусити наблизитися до тебе. Опісля залишається повісити на шию поштову торбинку з листом і заговорити тварину віднести її адресатові. А якщо ти передаси йому трохи чарів, він зможе автоматично переміщуватися на певну відстань. Тоді лист отримають не за тиждень, а того самого дня.
— Це складно?
— Не складніше, ніж вибратися зі Стіни Санкора, — буркнув чарівник. Схоже, він досі сердився.
— Годі вже вередувати! — роздратовано гаркнула я. — Поводишся, наче велика дитина, у якої забрали улюблену атомну бомбу разом із мотузочками, з яких можна було крутити колиску для кішки. Ти ж лісовик, світоч столітньої мудрості...
— Вибачте, що? — сторопів Каріл. — Алісо, яка, нафіг, столітня мудрість? Мені двадцять вісім років!
— Правда? — гикнула я. — Хіба лісовики не живуть вічно, ніколи не старіючи та не вмираючи, і все таке?
З виразу обличчя Каріла я зрозуміла: мабуть, ні.
— Будь ласка, скажи, хто ляпнув тобі таку байку? — нарешті зумів видавити з себе чарівник. — Тривалість життя лісовиків, мавок і рубінів майже не відрізняється від тривалості життя людей. Ми ж — представники різних рас, породжених стихіями, а не якась нежить, породження тіні чи ще щось на кшталт того. Чому хтось із нас повинен жити вічно тільки тому, що його породила інша стихія? Звідки в тебе стільки дурощів у голові?
— Будь ласка, забудь, — почервоніла я. Виявляється, розрив шаблону — річ дуже болісна. Ось до чого призводить зловживання фентезі... Хоча я мала б здогадатися! Врешті, й Фандора якось не дуже схожа на ходячу покійницю з діркою на спині.
— Може, мені взагалі про все забути? — продовжував ображатися чародій.