— Знаєш, це непросто, — фиркнув чарівник. — Ти хоч уявляєш, що тут сталося? Не знаю, як так вийшло, але ти поділилася з ним своєю життєвою силою, коли континтарда висмоктала майже всю його власну. Я помітив це на енергетичному рівні. Якщо чесно, то навіть не здогадувався, що таке взагалі можливо. Але якби не це, він, імовірно, дійсно був би мертвий, і тоді... — Каріл замовк і зблід так, що мені здалося, ніби він хоче перевершити в цьому Ларгуса.
— Що сталося?
— Що сталося? Алісо, знаєш, я ідіот. Невже ти нічого не помітила?
— Прошу, не напускай туману.
— Скажи, хіба тобі не здалося, що тут чогось не вистачає?
Усвідомлення прийшло раптово. Воно вразило ніби блискавка, забравши останні сили. Важко дихаючи, я опустилася на траву поруч із круком і спрямувала в небо спорожнілий погляд.
— Не може бути. Невже...
— Так, Алісо. Ларгус Агердон, голова круків, прийшов сюди без учня. Мабуть, він дуже поспішав. Не знаю, як йому вдалося вислизнути без Тейна... але ще трохи, і круків стало б дев’яносто дев’ять.
Хоча в моєму тілі не залишилося навіть крапельки сил, я весь день не відходила від Ларгуса. Навіть уночі, коли Каріл запропонував стояти на варті всю ніч, я відмовилася від сну.
Блідість потроху сходила, руки здавалися вже не такими холодними. Але повіки крука, здригнувшись, піднялися лише глухої ночі. Тоді я вперше за довгі години зітхнула з полегшенням.
— Більше не роби так, — це було єдине, що я змогла прошепотіти. Насправді мені хотілося сказати зовсім інше, але я вчасно прикусила язика. Не варто.
— А інакше не виходило, — тихо відповів Ларгус, — континтарду треба було закрити.
— Ти знав, що можеш не повернутися, — далі мовила я, прекрасно розуміючи, якими наївними здаються мої слова. Його відповідь була зрозумілою заздалегідь, але я все одно говорила.
— Але повернувся. Хоча й справді була вірогідність, що не пощастить.
— Тоді чому ж ти...
— Інакше не міг. Такий мій обов’язок, я маю захищати цей світ. До того ж тепер ти теж його частина, тому все, що відбувається з ним, стосується й тебе.
Навіщо він це сказав? Зрозуміло, крук зовсім не мав на увазі, ніби прагне захистити мене. Я просто почула те, що хотіла почути, — така вже людська природа. Ларгус, очевидно, вирішив нагадати, що я теж повинна думати про порятунок цієї реальності. Про цей світ потрібно турбуватися більше, ніж про власну шкуру. Адже, якщо він загине, не жити нікому.
...Але все одно йому краще було б дібрати для цього якісь інші слова.
— І про континтарди крукам теж відомо більше, ніж магам стихій, — вимовила я те, що й так знала. Певно, просто намагалася відволіктися від думок, які створювали на обличчі небажаний вираз. Сподіваюся, нерівного світла багаття недостатньо, щоб чарівник його помітив.
— Набагато. Ніхто не знає про проріху і всі пов’язані з нею явища більше за мене. Ідучи туди, я вже розумів, якої саме енергії не вистачить. Чарів я витратив небагато, якщо враховувати масштаби зробленого. Але та діра висмоктувала життєві сили. На жаль, досі ми не продумали технології, яка давала б змогу чаклунам ділитися життєвою енергією одне з одним. Це було саме на черзі, але перша континтарда з’явилася трохи раніше.
— Ларгусе, та в тебе в голові вавка! Ти відкрив у теорії континтарду, розробив заклинання для її ліквідації і навіть знав, що вона повинна висмоктувати життєву енергію. Але сьогодні зранку не продумав, що можна зробити, аби підстрахуватися від власної загибелі під час творіння заклинання. І, знаючи це, свідомо пішов на ризик, навіть не попросивши ні в кого допомоги.
— Єдина допомога, про яку я досі міг когось попросити, — це померти замість мене в разі чого. Мені справді треба пояснювати, чому я не розглядав такий варіант?
— Тоді краще розглянемо таке: хто б досліджував і розробляв заклинання для зшивання проріхи між світами, боротьби з континтардами й іншими аномаліями, які можуть виникнути в майбутньому? Із того, що я чула від Каріла, зрозуміло, що ця справа майже повністю тримається на тобі. Від твого життя, твоїх знань залежить дуже багато. Тому природно, що ти маєш берегти себе. Але чомусь у мене склалося враження, ніби ти навмисне шукаєш смерті.
— Але досі, як бачиш, безрезультатно, — цинічно посміхнувся чарівник.
— Не жартуй про таке, — насупилася я. Від його погляду, тембру голосу та інтонації чомусь стало моторошно.
— Жартувати про смерть може дозволити собі лише та людина, яка дійсно не збиралася помирати, Алісо, — зітхнув чоловік, торкнувшись мого волосся, аби прибрати за вушко пасмо, що вибилося та спадало на очі. — Могла б і здогадатися. А ти розпинаєшся, читаючи нотації, замість зрозуміти, з якої причини я діяв саме так.
— Згодна, я дійсно не знаю, що в тебе на душі, навіть не ризикну припустити, що ти можеш приховувати... Але хіба це моя провина? Ти закритий від усіх, на тобі завжди немов кам’яна маска. Крізь неї неможливо нічого розгледіти — видно тільки те, що ти дозволиш побачити. Або те, що хочеш зобразити.
— Упізнаєш симптоми? — Крук зацікавлено підвів погляд.
— Які ще симптоми? — почула я власний шепіт. — Хіба я справляю враження відлюдника?
— Ні, не справляєш, — знизав плечима Ларгус. — Ти, на відміну від мене, добре ховаєшся. Але мені це не потрібно: я крук, це вже пояснює, чому я тримаюся в тіні. А ось тобі довелося попрацювати, адже подібної відмовки в тебе немає. І постаралася ти на славу: товсту холодну стіну навколо твоєї душі прекрасно маскують зелені лози та квіти, які обліпили кожен її камінчик. Тому ті, хто не спробує ретельно поритися в густих листочках, стіни навіть не помітять. Але вона є, і, якщо спробувати через неї перелізти, стає зрозуміло: за цією стіною тільки порожнеча, туга та попіл. І можеш заперечувати, можеш далі показувати зелену стіну перехожим. От лише особисто мені все, що за соковитим листям, добре видно в твоїх очах. Воно не лежить на поверхні, але я вмію копати глибше. І те, що я бачу, пригнічує. Багато хто не повірив би, що людина, в душі якої твориться подібне, взагалі досі може бути жива.
Цієї миті я не сумнівалася, чи залишиться непоміченим вираз, застиглий на моєму обличчі. Хоч яким би примхливим було світло від багаття, його досить, щоб крук побачив те, що хотів. Було ясно: від нього нічого не приховати. За бажання він може дізнатися що завгодно, прочитати будь-кого, наче книжку. При цьому сам залишиться за сталевою завісою, до якої ніхто не зможе навіть наблизитися. Майстерний маніпулятор із владним поглядом, що пронизує плоть і думки.
— Утім, хто-хто, а я точно не маю права дорікати тобі за це, — додав Ларгус. Його голос прозвучав несподівано м’яко, а в очах читалася гірка теплота. Він тримав мою руку настільки міцно, наскільки дозволяло його знесилене тіло. А мені довелося стиснути зуби, щоб стримати непрохані сльози, які підступили до горла.
Невідомо, чим закінчилася б ця німа сцена, якби десь далеко не пролунав дзвінкий крик нічного птаха! Моя душа, яка останні кілька хвилин була ніби на голках, мало не вискочила з тіла. Я злякано підскочила і скрикнула, мимоволі «підспівуючи» пташці. Все це, напевно, мало дуже кумедний вигляд, бо спричинило щирий сміх чарівника. За хвилину я й сама його підхопила. Напружена атмосфера, що повисла між нами натягнутою ниткою, розбилася вщент.
— До речі, я ще не насварила тебе за те, що ти прийшов без учня, — жартівливо промовила я тоном учительки, яка не побачила в зошиті п’ятикласника домашнього завдання.
— Помітила нарешті, — усміхнувся Ларгус.
— Не зовсім, — винувато опустила погляд я. — Каріл виявився спостережливішим. Чому ти ризикував силою?
— З тієї самої причини, чому без страху пішов до континтарди, попри те що за логікою це був серйозний ризик. Мабуть, просто знайшов для себе вагому причину, аби не помирати сьогодні, та твердо вирішив, що повернуся, — зітхнув він, і від його погляду я відчула, як закрутилася голова. Дідько, Алісо, опануй себе та припини сприймати бажане за дійсне!
— Але все одно я не розумію, як людина на кшталт тебе може поводитися настільки легковажно.