— Чекаючи на учня, я втратив би не менше від години, — закотив очі Ларгус. — Банальний розрахунок. До того ж Тейн не здатен одним махом переміщуватися на таку велику відстань. Перемістити з собою одночасно учня і коня я не міг — завеликі витрати енергії, необхідної для заклинання. А в тому, що мені знадобиться кінь, якщо виживу, сумнівів не було: від сильних чарів на певний час доведеться відмовитися, тож переміститись одразу додому я не зможу. Коли ж з’явилася континтарда, важлива кожна хвилина. Поки існує проріха, вона може стати причиною якої завгодно прутні.
— Що ж це за прутня, через яку можна так ризикувати?
— Ти не замислювалася, чому тварини, лише підійшовши до континтарди, у паніці дають драпака? Або чому трава навколо неї обернулася на попіл? Ця діра в просторі висмоктує життя з усього, що є поблизу, до того ж впливає на душі тих, хто неподалік. Невідомо, які енергетичні чудовиська могли вилізти з неї і вселитися в кожного, хто потрапить в уражену зону... так само як і передбачити наслідки, до котрих вони здатні призвести. І, що найгірше, цей вплив посилюється з кожною хвилиною перебування біля континтарди. Тому я примчав сюди, щойно отримав твого листа. А тепер згадай і скажи точно: ти чи Каріл були в кільці мертвої трави?
— Каріл ні, але я трохи наступила на неї.
Ларгус одразу став похмурішим за грозові хмари.
— Тоді я не помилився, коли вирішив поквапитися. І все одно запізнився. Тепер залишається тільки сподіватися, що тобі пощастило. До того ж я швидко закрив континтарду і вона не повинна була вплинути на тебе надто сильно.
— А якщо ні?
— Тоді навіть я зарікаюся робити будь-які прогнози. Можу лише сподіватися, що нічого страшного з тобою не станеться.
— Зі мною розібралися. А як же ти? Ти теж там був.
— Я крук, енергетичні паразити не можуть вселитися в мене, хоч як би того хотіли.
— Але це не означає, що ти невразливий. Я тут мало не збожеволіла. Крім того, через мене ти знову порушив правило всюди брати з собою учня.
— І хто мене покарає? Голова Гільдії круків? Ну, якщо ти цього хочеш, то... Поганий Ларгус, неслухняний! Порушив правило! Тиждень морозива не отримаєш!
— Годі вже, — засміялася я і жартівливо дала йому щиглика по носі. Як цьому чоловікові вдається поєднувати в собі такі несумісні якості? — Коли ти вже перестанеш залишати Тейна битися головою об стінку?
— Щойно ти перестанеш влипати в неприємності.
— Бідолашний Тейн.
Напевно, я розмовляла занадто голосно, бо за хвилину помітила поруч Каріла — судячи з виразу обличчя, очевидно розбудженого шумом.
— Слава Стихіям, Ларгусе, ви отямилися, — зітхнув лісовик, сідаючи поруч. — Як ви почуваєтеся?
— Загалом непогано.
— Це тішить. Ну, Алісо, тепер можеш іти спати, ти й так сильно втомилася.
— Не хочу, — відповіла я, дивлячись на досі бліде обличчя головного крука. — Я тут іще посиджу.
— Не треба, Алісо, — усміхнувшись, прошепотів Ларгус. — Тобі знадобляться сили, завтра знову буде нелегкий день. Іди, поспи трохи.
Цікаво, невже круки вміють контролювати свідомість? А як ще можна пояснити те, що я так слухняно встала та пішла спати?
Уже вкрившись ковдрою, я подумки давала собі потиличники за дурнувату поведінку. Фамільярничала з головою круків, читала йому нотації, ніби тут він — сімнадцятирічна шмаркля, а я — навчена досвідом важлива персона. Навіть дала йому щиглика по носі... Ким я себе уявила? Будь на його місці менш тактовна людина, і я вже отримала б довгу морально-етичну лекцію про правила поведінки в суспільстві. Та ще й підкріплену забороною наближатися до культурних людей. Як у моєму віці можна бути такою дурепою?
Подумки заволавши, я з головою вкрилася ковдрою, зарилася носом у подушку і за кілька хвилин уже хропіла.
...Щоправда, спалося мені чомусь неспокійно. Не те щоб мучили кошмари, просто снилося щось хаотичне, моторошне.
Розділ 9
Уламки майбутнього
Ларгус був надто виснажений після боротьби з континтардою, відповідно мав на певний час утриматися від переміщень. Тому пристав на нашу з Карілом пропозицію вирушити до Фетесаріна разом.
На той час, як ми дісталися головного міста магів стихій, від слів «на добраніч» у мене вже смикалося око, бо спалося мені дедалі гірше. Ні, не кошмари, просто було якось не по собі. На мене не нападали ніякі монстри або маніяки з бензопилами; я не падала з висоти пташиного польоту на повну шипів і гострих виступів скелю; не лежала мертвою в труні під час власного похорону... Навколо взагалі нічого не було, просто непроглядна чорнота. Я вирішила б, що мені взагалі нічого не сниться, якби там не було так страшно. Іноді навіть здавалося, ніби з темних глибин долинають якісь звуки, але сказати напевно я не могла. Коли ж поскаржилася на це Ларгусові, він спохмурнів, замислився на кілька секунд, а потім сказав: «Не забувай, це лише сон».
— Не вірю своїм очам, — зітхнув Каріл, коли коні зупинилися біля входу до університету. — Приїхали.
— Чому така сумна? — запитав Ларгус, помітивши мою кислу міну.
— Не бачу, чому радіти, — зітхнула я, піднімаючись сходами на другий поверх. — Здається, дасть мені ректор чортів.
— За що?
— За все хороше. Я користувалася чарами і заступництвом стихій, а це заборонено до початку занять. Схоже, в мене будуть неприємності, — промовила я, коли подивилася на свій амулет: на ньому з’явилося кілька червоних смужок — по одній на кожен раз, коли я використовувала магію від дня, коли стала на облік у Гільдії.
— Не переймайся, не буде, — запевнив крук, коли ми зупинилися біля лакованих дверей ректорату. — Почекаєш тут чи підеш із нами?
Я знизала плечима. Яка, зрештою, різниця? Хоч і цікаво, але сумніваюся, що при мені ректор скаже хоч щось важливе. Імовірно, коли дійде до чогось суттєвого, він все одно делікатно (і то тільки завдяки присутності голови круків) попросить мене вийти.
— Мабуть, тут почекаю, — сказала я, сідаючи на простеньку софу біля дверей.
Коли Ларгус і Каріл зникли в приймальні, мені тільки й залишалося, що сидіти на місці та колупати стінку пальцем, бо всі досі не прочитані підручники, разом з іншими речами, залишилися на спині коня. Але сталося те, порівняно з чим нудьгування здалося мені дуже приємним заняттям: із коридору вийшов Вадим. Схоже, він устиг побрататися майже з усім університетом, тому що практично кожен, хто зустрічався йому, вітався з ним. А дорогий, прикрашений вишивкою камзол прозоро натякав, що прогрес у пошуку корисних та щедрих друзів має досить непоганий темп.
— Кого я бачу, — гмикнув хлопець, підійшовши до мене. Давненько мені так сильно не хотілося дати комусь стусана. Не розумію, чому сам його вигляд так мене дратує? — А я й не чекав на тебе найближчими днями. Що, бомжуєш Ануарою? І як, багато вже милостині назбирала?
— Вадиме, іди ти в... бібліотеку.
— Як ти зі мною розмовляєш? — прошипів хлопець тоном кримінального авторитета, на якого вирішив наїхати сантехнік з районного ЖКГ.
— Очевидно краще, ніж ти на те заслуговуєш.
— Стули пельку, а то організую тобі такі проблеми, що мало не здаватиметься.
— Що? Ти мені вже погрожуєш? — обурилася я, повільно вставши з лави. От вискочка! Та я місила песиголовців, ще коли він під падіком насіння лускав. І ОСЬ ЦЕ вирішило переді мною понти ганяти?
— Ну звісно, ми нічого не боїмося, показуючи всім язика з-за спини голови круків, — саркастично кинув Вадим і скорчив таку огидну пику, що якби я не була зараз під кабінетом ректора... — Я не помилився? Адже ви разом прибули до міста?
— То й що? Я хоч, на відміну від тебе, провела цей час на археологічних розкопках, а не сиділа хробаком у бібліотеці.
— Тепер моя черга казати: «То й що?» Ти тільки подивилася на старий мотлох, а я дізнався багато цікавого і завів важливі знайомства. До речі, не змінюй тему. Зарубай собі на носі: не варто зв’язуватися зі мною. Адже хто знає, що може трапитися.
Усе, з мене годі. Чхати на кабінет ректора, пора познайомити цього вискочку з гречкою та різками.